"Залужний дав команду мочити РФ – значить, мочити". Історія Героя України Дмитра Чавалаха

Коли президент Володимир Зеленський зачитав цей перший після великого вторгнення список Героїв України (від 2 березня), багатьом здалось, що прізвище ротного Дмитра Чавалаха прозвучало серед нагороджених орденом "Золота зірка" посмертно.

Буквально за кілька днів до цього важкопоранений офіцер 59 окремої мотопіхотної бригади Чавалах, якого дійсно вважали загиблим, вийшов на зв’язок – з окупованого Херсона. Але ця деталь – нагородили посмертно, а він вижив – міцно закріпилася в його історії.

Рота Чавалаха з боями прорвалася через російський десант, який заблокував Антонівський міст. Дмитро отримав важке поранення, отямився у вже окупованому Херсоні та кілька місяців чекав на можливість вийти із захопленого росіянами міста.

Як українські захисники штурмували та утримували Антонівський міст у перші дні війни, чому окупантам у Херсоні постійно було страшно та який він – справжній український Херсон: LIGA.net розповідає Герой України, старший лейтенант Дмитро Чавалах. Далі – пряма мова.

Читайте нас в Telegram: тільки важливі та перевірені новини

24 ЛЮТОГО. ПОЧАТОК

Вночі 24 лютого, близько 2:00, я повернувся у наметове містечко в районі Олешківських пісків і ліг спати. Ми щойно закінчили отримувати боєприпаси. Зранку я мав їхати до Одеси на лікування. А мої хлопці скоро – висуватись у бік Криму, щоби підсилити морпіхів. Я не був у захваті, що вони вирушають у невідомому напрямку без можливості себе захистити. Тому дав команду отримати та роздати людям боєприпаси.

Хоча тоді ще не було очевидно, що точно почнеться наступ.

О 4:00 прокинувся від вибухів. Коли сказали, що ракети прилітають по Києву, зрозумів, що це вже інша війна. Зателефонував до знайомого на Київському напрямку. Він сказав: "Почалось. Все дуже серйозно".

Близько 8:00 ранку пішла команда від Залужного чинити супротив і завдавати ворогу максимальних втрат, знищувати техніку, людей. Раз є команда головнокомандуючого мочити, значить – мочити.

Далі моментами було як у кіно.

Я ще підійшов, запитав, чи треба якусь накладну. Він на мене глянув так: "Ти кумедний, чи що? Війна почалась! Які накладні? Забирай, що треба!"

У БІК ХЕРСОНА. ПОВІТРЯНИЙ БІЙ

Нам дали команду висуватися в бік Каховки і біля населеного пункту Вільна Україна зустрічати ворога. Але туди ми не доїхали. В районі Кам’янки чи Сергіївки по нас почала працювати російська авіація. Два літаки. У перший раз вони відбомбилися неприцільно. Почали заходити на друге коло, але звідкись з’явився наш літак і збив один із російських.

Тут же ми зустріли машини прикордонників та морпіхів, які їхали в бік Херсона. Від них дізнались, що в нашому напрямку суне величезна колона російської техніки. Я доповів командиру. Він сказав, де закріпитися і чекати, поки решта наших сил підтягнеться.

Під’їхали на відкриту місцевість, в бінокль роздивився ту колону. Близько 20 машин: танки, БТР, БМП. Ми нічого не змогли б їм зробити. Нас 65 чоловіків з легкою бронетехнікою. БРДМ-2, озброєні двома кулеметами.

Доповів, що фізично не зможу зупинити цю колону. Отримав команду рухатися назад, в напрямку Херсона. Була інформація, що на Антонівському мосту два гелікоптери висадили російський десант.

Вже ближче до Антонівського мосту зустріли наш МАЗ, дуже постріляний – він як швейцарський сир виглядав. Зупинили водія, попередили: "В бік Каховки не їдь, там капець". Він відповів: "Подивіться на мою машину! Там на мосту капець! Я чудом виїхав".

ШТУРМ АНТОНІВСЬКОГО МОСТУ

Зупинились в районі кільцевої дороги, яка виводить на Антонівський міст. До нас почала підтягуватись решта підрозділу. Отримали команду проривати міст, який був дорогою до власне Антонівського.

В нас було чотири танки. Вони пішли вперед, ми – за ними. Тільки танки піднялися на міст, по них почали працювати керованими ракетами. Один, на жаль, підбили. Решта змогла прорватися на інший берег Дніпра.

Скомандував не жаліти нікого. Російської піхоти було дуже багато. Стріляли з усіх сторін. На початку мосту крили з мінометів 82-го калібру. Я наказав пришвидшитись, щоб по нас було важче наводитися. Десь метрів за 500-700 міномети перестали стріляти.

Вже за мостом побачили озброєння росіян – міномети, ящики, бусолі. Обстріляли їх з крупнокаліберних кулеметів і рушили далі.

До Антонівського мосту залишався кілометр. Навколо багато дачних масивів. Там переховувались росіяни, стріляли прямо з вікон будинків. Раз з кущів вибіг чоловік у цивільному і кинув гранату – невдало, нікого не зачепило. Вже коли ми його знищили,  побачили, що це був російський військовий, який на форму вдягнув цивільне.

Техніка йшла попереду, ми за нею ховались. Раптом два російських військових вибігли на центр дороги, стали на коліна і з автоматів почали стріляти по нашій броні. Не знаю, чи вони були п’яні, чи просто погано підготовлені. Зашкодити нам вони не могли. До сьогодні не можу зрозуміти, навіщо. Бо це було останнє, що вони зробили у своєму житті.

Коли доїхали до Антонівського мосту, бій більш-менш стих. На тому боці хлопці – хто закурив, хто воду пив, хто хотів поснідати швиденько.

Тоді до мене прийшло усвідомлення масштабу. Я своєму командиру взводу сказав: "Невже пробились?" Він відповів, що ще не вечір. І буквально хвилин за 40 я отримав поранення, загинув один мій військовий. Але про це я дізнався вже у Херсоні.

Читайте також: Інтерв'ю | 13 артилеристів, які втримали Київ. Розповідь Героя України Василя Боєчка

ПОРАНЕННЯ ТА ЕВАКУАЦІЯ

Отримали команду відкотитися назад до Антонівського мосту, щоб прикривати відхід. Спускались без бронемашини.

За 50 метрів до мосту почав працювати снайпер. Коли вийшли на відкриту місцевість, я розосереджував людей, давав команди. Плюс, мав пістолет на нозі, радіостанцію на плечі. За всіма ознаками снайпер міг побачити, що я – командир. Тому підстрелив мене першим.

Це було поранення в живіт, майже в пах. Болю не було, просто відчув удар. Думав, куля влучила в бронежилет. Навіть встиг відскочити в сторону, до стічної канави. Впав і встати вже не зміг. Почав повзти. Наступний постріл попав у ногу. Я майже втратив свідомість, хлопці мене затягли в цю канаву. Там я дізнався, що ще троє моїх поранені.

Всім стріляли в пахову зону. Вже коли снайпер намагався добивати – стріляв куди попало. Я передав, що у нас є поранені, потрібна евакуація. Вогонь був настільки щільний, що підійти до нас не могли. Одна БМП закрила нас собою. Ми зібрали поранених.

Спочатку мене відвезли до ТрО, звідти переправили до лікарні в Херсон. Лише дорогою іноді приходив до тями. У лікарні пам’ятаю, як запитували моє ім'я, а я не зміг сказати. Мене поклали на операційний стіл. Зверху світила оця їхня лампа, а у хірурга були жовті руки. Після цього – темрява.

ОКУПОВАНИЙ ХЕРСОН

Отямився вранці 26 лютого. Дуже хотів пити. Спробував піднятися, але був прив’язаний. Це налякало. Навколо бігали медики. Один з лікарів підійшов заспокоїти: "Ти в лікарні. Тебе прооперували. Росіян тут немає. Тебе їм не віддамо. Ми за Україну". І пішов. Я заснув аж до вечора.

Потім попросив в одного з лікарів телефон – свій ніяк не міг знайти. Зателефонував мамі, сказав, що живий. Вже коли мене перевели з реанімації, знайшовся мій телефон, я зв’язався зі своїм командуванням. Це було десь 28-29 лютого. Всі думали, що я загинув. Зв’язку зі мною не було. Куди мене забрали, ніхто не знав. Дуже здивувалися. Але зраділи.

В лікарні я пробув майже місяць. Херсон вже був окупований. Росіяни приходили до лікарів з перевірками. Багато хто з них був у наших берцях та бронежилетах. Спочатку в палати не заходили – повірили медикам.

Після цього першого візиту я спалив посвідчення офіцера та УБД, викинув свій жетон. Боявся, що вони влаштують обшук та знайдуть.

Вдруге росіяни приїхали вже перевіряти історії хвороб всіх пацієнтів. Але лікарі в історіях вказували, що ми цивільні.

Читайте також: У Херсоні лікарі вигадували хвороби дітям-сиротам, щоб їх не вивезли росіяни – АР

Я зв’язався з однією громадською діячкою, вона познайомила мене з чоловіком з Херсону. Він приїхав і забрав мене до себе. Лікарі так хотіли нас захистити, що його довго до мене не пускали. Одна медсестра його по-тихому сфотографувала, ми переслали фото знайомій. І тільки коли вона підтвердила, йому дозволили мене забрати.

Дорогою до нього я дивився на місто. Порожні будинки, все закрито. Ніби постапокаліпсис. Подекуди біля банкоматів чи продуктових магазинів стояли черги по 12-15 людей. Велика кількість російських машин.

Чоловік привіз мене до себе на квартиру, познайомив з родиною. Я був трошки в шоці, що він так ризикує, бо розумів, яка я для них загроза.

Почались два місяці переховувань. Це були два дуже нудних і стресових місяці. Коли бачив, що до під’їзду під’їжджають їхні машини з цими "зетками", боявся, що мене зараз знайдуть. Для них це був би гарний джекпот: офіцер, уже Герой, командир роти, атовець.

Ми з ним пересиджували ці дні вдвох. Балкон у квартирі виходив у напрямку Чорнобаївки, і ми могли спостерігати дуже гарні вибухи. З квартири я виходив лише двічі. Новини дізнавався від цього чоловіка. У місцевих була група, вони ділилися інформацією про дії окупантів. Приховано якось рухатись містом у росіян взагалі ніяк не виходило – контролювались всі переміщення та блокпости.

Фраза, що партизан в Херсоні не спав, – взагалі не жарт. Якось помітив, що росіяни почали пересуватись великими групами, у захисті, зі зброєю. Запитав, чого вони раптом ходять табунами. Виявилось, напередодні двох на мусорці зарізаними знайшли. Поїхали на концерт до Кобзона.

Читайте також: Спецпроєкт | Розпізнати майора ФСБ. Коли та як виникло українське підпілля в Херсоні

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Наприкінці травня зі мною вийшли на зв’язок з СБУ. Сказали, що скоро буде можливість виїхати. За кілька днів попередили: пів години – і виїжджатимемо. Цей чоловік вийшов на вулицю, дивився, чи ніхто за нами не слідкує. Коли під’їхав автомобіль, я з ним толком попрощатися не встиг. Він швидко запхав мене в машину, сказав: "Все, їдь. Віддзвонишся".

Часто змінювали авто та напрямки. Потім йшли пішки – вечорами. Вдень переховувалися в лісі. Зрештою, добрались до галявинки, наш провідник сказав:  "Все, можете перекурити". Я почав по кишенях шукати цигарки.

Нас перевезли в Одесу. Почалась стандартна процедура з поясненнями. Я був у такому піднесенні, що навіть не зважав на те, що треба папери заповнювати, проходити поліграф. Просто був радий бути зі своїми.

Наступного дня я поїхав додому. Понад місяць проходив реабілітацію.

ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ

Про присвоєння Героя України мені сказала медсестра. Зранку прийшла в палату і почала вітати. Я здивувався – думав, вона щось переплутала. Потім на ранковому огляді мене вітали лікарі. Я все казав: "Та ну, не може такого бути. День повоював, і на тобі – Герой".

Мені ввімкнули виступ президента. Потім почали вітати рідні.

Я не міг зрозуміти, за що мені така нагорода. Думаю, за те, що я зміг сформувати такий колектив. Вже пізніше мої хлопці розказали, що після того, як ми пробили дорогу через міст, наші почали виходити з Херсона.

Мої хлопці утримували його ще близько двох днів. Завдяки цьому з оточення вивели щонайменше тисячу людей і дуже багато нашої техніки. Довше вже фізично не змогли його тримати, по наших постійно працювала артилерія, авіація. Противник переважав, а у нас закінчувалися боєприпаси і пальне. Найобразливішим було, що недалеко була заправка. Але заправитись там хлопці не могли – вона була закрита.

Я дуже хотів продовжити службу. Коли голова ВЛК сказав: непридатний, – я сперечався. Просив визнати обмежено придатним. Він погодився лише відправити мої документи на розгляд до Києва. Як вони напишуть, так і буде. З Києва документи приїхали, вже підписані та пропечатані, із висновком про непридатність і зняття з військового обліку.

Після звільнення розпочалась сильна депресія. Я не міг ані їсти, ані спати. Не знав, що робити далі. Мені порадили звернутись до психолога. Зрештою, це дуже допомогло. І я подумав: у нас дуже мало психологів, які можуть допомагати військовим. А тих, кому потрібна допомога – багато.

Вирішив спробувати себе в психології. Зібрав документи для вступу, та трохи запізнився. Тому навчаюся на істфаці в Кам’янці-Подільському. Чекаю наступного року, щоб перевестися на психолога. Мені кажуть, що я для країни вже зробив багато. Але я хочу приносити користь.

Читайте також: Інтерв'ю | "Щодня палили по танку РФ. Ну дуже нахабно". Розповідь Героя України Сергія Пономаренка

Євгенія Мазур для LIGA.net