Як охороняють світових політиків в Україні – ексклюзивна розповідь офіцерки УДО

Прямуючи вулицею, один з лідерів Європейського Союзу рефлекторно відфутболив з-під ніг якусь бляшанку.

Цей банальний рух посеред щойно звільненої від росіян Бучі на секунду змусив заціпеніти всю службу охорони, яка супроводжувала високу делегацію, розповідає LIGA.net офіцерка Управління державної охорони України Катерина (прізвище з міркувань безпеки не розголошуємо).

На початку квітня делегація на чолі з головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн і верховним представником ЄС із закордонних справ та політики безпеки Жозепом Боррелем стали першими світовими лідерами, які відвідали деокуповану Київщину.

За день до візиту іноземних представників фотограф МЗС Едуард Крижанівський, який приїхав документувати ситуацію у звільнених населених пунктах, кілька разів буквально в останню мить перехоплював людей, які могли наступити на міну. "Заміновано було все. А люди, за звичкою з мирного життя, не дивились собі під ноги і не звертали уваги, на що наступають", – розповідає він LIGA.net.

Кілька днів, що минули відколи росіян викинули із Київської області, фахівці УДО спільно із саперними підрозділами Сил оборони готували безпечний маршрут для візиту іноземних делегацій. Але зробити його абсолютно безпечним за такий короткий термін було неможливо.

Звук відкинутої з-під ніг бляшанки нагадував, що тепер світові політики мають дотримуватись нових протоколів безпеки. Коли будь-який буденний рух може становити підвищений рівень загрози, каже LIGA.net Катерина.

Вона з дитинства мріяла носити форму. Тому пішла навчатись у податкову. Однак працювати там не довелося – ще до завершення навчання їй (амбітній та талановитій спортсменці) запропонували долучитись до лав спецпідрозділу СБУ "Альфа".

Її військова кар’єра почалася з одного зі спецпідрозділів, який забезпечував охорону учасників судочинства. "Там уже були жінки. Але мій куратор сказав: від дівчат я тебе ізолюю, щоб не зіпсували. І мене закинули у "загальний котел" із хлопцями. Я працювала з ними на рівні".

Поступово дівчина почала напрошуватись на участь у міжвідомчих змаганнях. Так її помітило Управління державної охорони – запропонували долучитись до служби безпеки президента.

З 2015 року Катерина перейшла до підрозділу УДО, який забезпечує охорону високопоставлених представників інших держав. Відтоді вона супроводжує іноземних лідерів, які приїжджають із візитами до України. Каже, з початку повномасштабного вторгнення їх стало настільки багато, що вихідних у графіку практично не лишилось.

Як в умовах війни змінилась охорона топових гостей і на які ризики вони готові йти – Катерина розповіла LIGA.net. Далі – пряма мова.

"Військові сприймають інакше". Про початок повномасштабного вторгнення

Повномасштабне вторгнення почалось у розпал моєї відпустки. Ми з дитиною були на заході Україні. Тоді я вперше фізично відчула страх перед невідомістю.

Я живу у Бучі. Вся наша родина лишилася вдома. Перші дні я не розуміла, як правильно все організувати: дитину саму не кинеш, додому – не повезеш. Як допомогти родині в окупації – незрозуміло. При тому, що їм може зашкодити сам факт, що я – військовослужбовиця.

Коли нарешті родина змогла виїхати, у мене були розв’язані руки і я могла повноцінно повернутись до виконання своїх обов’язків. Коли родина у безпеці – вже нічого не страшно. Точніше, страшно, але готовий робити свою роботу та захищати.

Я супроводжувала міжнародні делегації, які першими приїхали до Київської області після звільнення. Це, зокрема, були голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і верховний представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки Жозеп Боррель. Вони одними з перших відвідали Бучу.

Я сама туди потрапила ще до цього візиту. Повертаючись у Бучу, була морально готова, що побачу жах, і розуміла, що там буде. Але це було моторошно. Навколо – наче пустеля. Скрізь – тіла вбитих, розбиті машини – цивільні й військові, залишки спаленої техніки, підірвані мости.

При тому, що військові – інакше сприймають такі події. Все ж, ми проходимо спеціальну психологічну підготовку. Так, страшно, але ступор від страху вже не ловиш. Але враження від цього першого візиту ще довго зберігалось.

Перший візит осіб під охороною до міста ми готували ретельно, але швидко. Всі були максимально сконцентровані на роботі.

Виходили з того, що небезпека – скрізь. Ще було видно, де зупиняли ворожі атаки, де палили колони. Ще не вся техніка і тіла були прибрані. У населених пунктах могли лишатись окремі окупанти або ворожі ДРГ.

Могли лишатися вибухові пристрої – звісно, наші фахівці зробили маршрут делегацій максимально безпечним. Але за кілька днів зачистити все місто повністю неможливо.

Перед візитом всіх членів делегації детально інструктували щодо правил безпеки: що не можна відхилятися від маршруту, щось чіпати, наступати на будь-які предмети.

Зрештою, коли йшли з делегацією по вулиці Вокзальній, де була ця відома спалена колона російської техніки, і один із високопоставлених осіб дорогою ногою якусь залізну банку від себе відфутболив. Абсолютно буденний жест. Але ми внутрішньо завмерли всі. Напружилися – це м’яко сказати. А він спокійно собі пішов далі. Слава Богу, все нормально, але потім ми йому уточнили, що, про всяк випадок, краще більше так не робити.

Мені здалося, цей візит вразив представників наших партнерів. Усі побачили, що таке війна і що відбувалось на окупованих територіях. Але насправді вони дипломати – за їх реакцією не завжди скажеш, що і яке враження на них справляє.

Дуже багато делегацій і нові ризики. Що велика війна змінила у роботі

Те, що відчутно змінилося після початку повномасштабного вторгнення – кількість делегацій. Їх приїжджає дуже багато, і ми зараз працюємо за набагато потужнішим графіком. Вихідних майже й немає. Зросла кількість іноземних мов, з якими треба працювати. Але основна в роботі все ж це – англійська.

Більше психологічної роботи. Коли працюєш постійно з однією людиною, вже знаєш, чим вона живе і що потрібно враховувати у роботі. Коли йдеться саме про охорону делегацій, багато що потрібно зрозуміти ще на етапі знайомства.

З перших слів розумієш, як людина спілкується: чи відкрито, чи більш формально, наскільки вона стримана. Перший рух людини – і вже розумієш, як швидко вона ходить, чи в неї щось болить. Або, наприклад, чи їй потрібно відкривати двері, чи вона звикла сама вибігати, не чекаючи. Далі – бачиш, як посадовець працює зі своєю командою. І підлаштовуєшся під усе це, закриваючи свою частину задач.

Оцінка ризиків, яку ми проводимо, також змінилася з огляду на бойові дії. Зараз вона відрізняється від тої, яку проводять іноземні колеги. Але все так само, ми готуємо кожен візит, складаємо і погоджуємо маршрути, перевіряємо всі об’єкти на них.

У проміжках – багато тренуємось. Проводимо тренування з тактичної медицини: зброю, може, і не кожному доведеться застосувати, а от турнікетами зараз кожен має вміти користуватися, тому що це і твоя безпека, і тих, хто поруч. Якісь тактичні моменти запозичуємо у західних колег, коли бачимо, як вони працюють.

Завжди цікаво працювати з американцями. Коли Україну відвідує президент США, Secret Service – американський аналог УДО – залучає досить потужний комплекс сил і засобів, тож ми, як сторона, яка приймає та забезпечує візит, маємо можливість отримати їхній досвід забезпечення безпеки посадових осіб. Бо, звісно, в усіх країнах доступ до такої інформації обмежений. З іншого боку, наші колеги часто дивуються, як нам вдається нашими силами та засобами в умовах воєнного стану так професійно виконувати свої функції.

Робоча атмосфера у прифронтових містах більш напружена. Коли готуємо візити делегацій у прифронтові регіони – це вже інший рівень підготовки, інше спорядження, інша зброя. Київ — це все ж безпечніше місце, тут все ж менше варіантів того, що може прилетіти, аніж біля лінії фронту.

Ну, і звісно, якщо делегації їдуть у прифронтові міста, вони вже підготовлені до того, що там може бути. Тому навіть якщо вони хвилюються – цього не показують. Це теж елемент підтримки України – вони повинні виглядати рішучими.

Під обстріл з особами під охороною потрапляти не доводилося. Це вже не лише наша робота. Тут працюють ще дипломатичні домовленості наших закордонних гостей, які приїжджають.

Хоча ми, звісно, завжди враховуємо загрозу обстрілів під час планування графіків і маршрутів делегацій, плануємо укриття. І на кожній локації знаємо, що робити у разі тої чи іншої загрози.

Також враховуємо можливі відключення світла – ліхтарик на поясі завжди з собою. Але ж у нас українці – молодці, завжди, як ті мурахи, щось роблять, і виходить гарно. Тому темрява для нас не перешкода. У важливої інфраструктури скрізь є додаткове живлення. Зараз навіть якщо є і відключення, і тривога, то заходи просто переносяться під землю, в укриття, і все далі проходить у робочих умовах. Бо попри все, робота має робитись, і жити далі треба.

Наші військовослужбовці навчені зберігати спокій. Так, усі бояться. Але треба виконувати свою роботу попри страх.

Ще до повномасштабного вторгнення на одному з тренінгів нас закордонні інструктори вчили, що ключове – зберігати покерфейс. Тривога, відключення світла, навіть якщо земля рухнула – потрібно поводитися так, ніби це заплановано.

Зокрема, тому, що люди поруч орієнтуються на нас. Якщо вони бачать, що ми діємо чітко і спокійно – менше панікують.

Зараз у мене це вже само собою виходить. Але коли тільки починала працювати – я цьому спеціально вчилась. І перед дзеркалом тренувалась, і в метро. І тримати обличчя, і тому, як треба ходити у натовпі, щоби нікого не штовхати. Метро – чудовий тренажер, насправді.

"Усі виходять на емоціях". Про протокол і людяність

Після початку повномасштабного вторгнення багато протокольних заходів проходить біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі. І дійсно, часто представники делегацій приділяють цьому місцю більше уваги, ніж це передбачено протоколом.

Але по-іншому, не вдивляючись у знімки хлопців і дівчат, повз неї пройти неможливо. Навіть, коли постійно там буваєш, все одно звертаєш увагу на цих людей, віддаєш шану, хай мовчки, але молишся за них. Делегації теж не проходять просто так.

Наші люди, які пережили спільну біду, вони потім гуртуються і разом починають щось спільне робити. Раз, коли приїхала одна з делегацій, там була перша леді Литви. Дуже відкрита жінка. Вона дуже багато уваги людям приділяє.

Ми вже натякаємо, що нам час, а вона так захопилася спілкуванням з ними! І вірші читали, і десь навіть якісь пісні підспівувала. Ми самі стояли і посміхалися, так душевно це було. Графік потім уже нам довелось наздоганяти, бо затрималися там достатньо довго – десь на пів години.

Візити – зазвичай більш протокольні заходи, де все дуже чітко організовано. Але якщо є заходи, де є зустрічі з людьми – це більш емоційно. Там людське бере верх над протоколом.

Багато відвідують лікарні й реабілітаційні центри. Заходиш туди – бачиш скільки хлопці отримують підтримки. Видно, наскільки і сім'ї там допомагають, і сидять, і як це відбувається. Звідти всі виходять на емоціях. Хто курить – перекурює. Це спілкування, що дуже справляє враження на всіх.

Робоче спілкування з особами, яких охороняємо, не змінилось. Вони приїжджають зустрічатися з нашими посадовими особами, і основну інформацію отримують від представництв своїх держав. З нами говорять переважно про організаційні моменти.

Єдине, що знову почали іноді цікавитися сувенірною продукцією. Особливо новопризначені, які ніколи раніше не були в Україні. Коли вони приїжджають уперше, звісно, що їм цікаво. Кажуть: "О, ми тут не були". Київ затишний, їм подобається. Хочеться щось узяти на згадку із собою. То вони беруть вишиванки, магнітики, футболки з гербом чи патріотичними написами.