"Я зберіг людей". Історія Героя України Дениса Макаровського

Звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка" офіцер Десантно-штурмових військ Денис Макаровський отримав 18 листопада 2022 року.

Офіційно – за знищення ворожого центру підготовки на Донеччині, відбиття атаки на Лозову, участь у боях за звільнення Лимана та відбиття численних спроб наступу противника під Білогорівкою. Він сам каже – за те, що зберіг своїх людей.

Від початку повномасштабного вторгнення його підрозділ раптово і болюче атакує окупантів. В умовах, де завдати несподіваного удару фізично неможливо. Як у кіно.

Його робота межує із завданнями глибинної розвідки, і анонімність збільшує шанси на успіх. Він майже не спілкується із журналістами – немає часу. Але LIGA.net пощастило спіймати його на розмову між виходами.

Про перші бої на Харківщині, шервудські ліси Донеччини, щасливі випадки та виконання неможливих завдань – в інтерв’ю LIGA.net офіцера Десантно-штурмових військ, Героя України Дениса Макаровського. Далі – пряма мова.

"Кожен вихід – це лотерея"

Перші завдання були біля Харкова. В ніч проти 25 лютого я вирушив у подорож майже до самого кордону.

Була плутанина —  ніхто не знав, де свої, де чужі. Було трохи боязко, бо я відповідав за людей. Зі мною було ще одне бойове відділення: бойова машина "Козак-2" і особовий склад – водій, навідник кулемета і шість піхотинців.

Ми виявляли противника. Це більше завдання глибинної розвідки, але тоді на це ніхто не дивився, потрібна була інформація, я намагався надавати її якнайбільше.

Перші бої мали на харківській окружній. Десь виїхали і "укололи" пострілами з протитанкових гранатометів, десь – вилетіли з вогневим нальотом, десь – влаштували мінізасідки.

Для росіян були як грім з ясного неба. Мінімальна група на одній бронемашині стрімко вискакує, відстрілюється і зникає. Вони очікували противника зовсім з іншої сторони, а тут я б'ю по них з тилу. Це було щось. 

Наша робота – комплексна, містить і аеророзвідку, і пішу розвідку. Часто допомагаємо артилеристам, а вони – нам. Ми маємо максимально підійти до противника, завдати вогневе ураження, знищити, захопити. Потім –  швидко відійти, щоб від росіян нічого не прилетіло.

Буває, місцеві допомагають. Не усі. Але часто підходили розказати: "Он там противник перебуває, там – техніка стоїть, там – піхота". Багато людей приходять в бригаду, кажуть: "Хочу служити, задовбало, що в моєму селі русня. Хочу допомогти звільнити свій дім".

У мене в роті люди різного віку. Всі мотивовані та спортивні. Можуть на себе накинути рюкзачок 25 кг і піти вперед. 

Не скажу, що це все насуплені суворі дядьки. Ні, багато жартуємо. Але дуже по-чорному. Бо кожен вихід – це лотерея. 

У нас традиція: хто за вихід взяв дві щасливі лотерейки, на наступний не йде. Щоб везіння не провокувати. Я раз витяг дві, таки пішов на наступний вихід і підірвався на протитанковій міні. Нормально, живий. Але було неприємно. 

Потім ми працювали в Ізюмі. Моєму командиру дали завдання — організувати систему спостереження і попередження підходу ворожих сил до міста. Також вели бої в місті.

Ми утримували половину Ізюма. Автомобільні мости були підірвані, щоб противник не перейшов на цю сторону.

Пішохідний міст підірвати не вдалося, на той момент до нього не можна було підійти. За нього точилися бої, ми неодноразово відбивали їхні атаки. Потрапили в  оточення, нам 95 бригада допомогла вийти. Під час виходу я зміг зберегти й особовий склад, й техніку. 

"Ми були маленькими Робін Гудами Шервудського лісу"

Потім працювали біля села Долина. Там поруч великий ліс, ми його прозвали Шервудським. Бо працювали невеликою групою і були наче маленькими Робін Гудами.

У Шервуді нашою першою перемогою стало знищення навчального центру спецзагону РЕР. Ми за ними спостерігали. І одного дня особовий склад центру вийшов просто у нашу засідку.  

Росіяни за нами відправили в цей ліс іншу штурмову групу – близько 30 осіб. З десятої бригади спецпризначення РФ, якщо не помиляюсь. Двоє наших загинули в сутичці з ними. Потім ми теж їх добре потріпали. Коли вони спробували пройти ще раз, ми знищили вісім їхніх військовослужбовців. Вважайте, одну четверту групи. Більше вони в цей ліс не сунулися.

У Шервуді ми знайшли багато трофеїв, передали на вивчення. Зокрема, їхні хвалені радіостанції типу "Азарт", "Арахіс", нові "Хайтери". Не скажу, що щось особливе. Більше ніж половина китайських запчастин, які взагалі не підходять до наших реалій. Автомати АК "сотої" версії, які вони завжди рекламують, після першого ж бойового зіткнення з нами – а тоді погода така противна була, дощі – одразу ж поіржавіли.

Згодом проводили мінімальні вилазки перед самим лісом. Там було багато полів і посадок, де росіяни концентрувалися. То ми знищували їхню техніку прямо на бойових позиціях.

У Шервуді часто стикалися з вогняним валом. Тоді у них стволи просто не замовкали. Стріляло все: і міномети, і 152-і снаряди летіли, і багато "касеток", і "Гради", і "Смерчі", і навіть "Сонцепеки". 

Вони по тобі кілька годин валять з усього, що є. І мусиш просто чекати, доки це закінчиться. Протидії немає. Хіба наша артилерійська розвідка їх засіче і завдасть удар у відповідь. Але насправді, коли ворожа артилерія працює, набагато спокійніше. Доки вона працює, противник сидить на місці.

 Читайте також: Інтерв'ю | "Залужний дав команду мочити РФ – отже, мочити". Історія Героя України Дмитра Чавалаха

"Коли дізнався, скільки їх суне, стало трохи моторошно"

Після Шервуду нас перекинули у Лозове. Там було цікаво. Я мав бойове завдання — зупинити противника. Ніхто до ладу не знав, куди той противник рухається, де зосереджуватиметься, скільки їх.

Зі мною були 13 моїх військовослужбовців, плюс розрахунок ПТУР-истів зі "Стугною" і бойова машина піхоти. Ми організували оборону і чекали на противника. Коли я дізнався, скільки їх суне, стало трохи моторошно.

На нас йшла батальйонна тактична група. Не менше ніж 10 танків і 20 бойових машин. Після першої ж сутички зрозуміли, що впораємося. Наші ПТУР-исти підбили два їхні танки. Одна бойова машина трошки згоріла, ще вісім бойових машин від нас своїм ходом не поїхали – відтягали.

Після цього вони ще, мабуть, двічі чи тричі спробували нас витіснити, але марно. 

Потім ми дуже довго тримали Олександрівку, трохи вище Святогірська. Там теж було багато зіткнень. У тил до противника виходили. Танки у лісах знищували. Знищували артилерійські запаси, вони їх тоді підвозили максимально близько. Били по їхньому забезпеченню.

У тих краях дуже красиві ліси, і ми ними вдало користувалися. Одного разу моя група взяла розвідувальний дозор росіян. Вони намагалися пробити собі маршрут через ліс, але потрапили в засідку моїх людей і більше в них не було такого бажання.

Далі були бої за Соснове. Маленьке містечко, більше схоже на залізничну станцію. Там нам уже передали танчики. Танкісти просто аси були! Ми виявляли цілі, вони і по закритих вогневих позиціях відпрацьовували, і у відкритому зіткненні показували себе просто кращими.

Після цього був Святогірськ. Там дуже-дуже довго ми з противником намагалися боротися. На допомогу прийшла 80 бригада. Ми за два-три тижні повністю звільнили Святогірськ. Дуже-дуже швидко звільняли села біля Лимана – Ярова, Шандриголове.

Сам Лиман довго думали, як краще взяти. Заходили з кількох вулиць одночасно. Мої розвідники йшли попереду штурмових груп, проводили дорозвідку маршрутів. Одного разу, коли противник вже відступав, їхня БМП-2 вилетіла на центральну дорогу, а там саме їхала моя група. Далі більшість росіян вже нікуди не відступили.

Одного разу був вихід, ми мали підійти до противника, грубо кажучи, у відкритому полі. Противник сидів на перехресті. Ми – підповзали асфальтовою дорогою. Спілкувались жестами, біля ворога сильно не поговориш. Тоді саме сніжок лежав, і у маскхалатах ми могли потрошку наближатися. Підійшли максимально близько. Аж раптом росіяни вирішили провести перезмінку на постах. Нас виявили. Зав’язався легкий стрілецький бій. Ми завдали трохи втрат і відійшли.

Одна з наших груп одного разу вийшла на росіян, і ті сприйняли їх за своїх. Ну, всі ж брудні, форма незрозуміло яка. Росіяни спитали: "Ви хто такі?" Наші російською відповіли: "Свої, ведіть до старшого". Росіяни повели. Група, яка себе вже виявила, дала чергу і швидко відступила, щоб не опинитись у ще важчій ситуації. Доки тебе не виявили, можеш пробувати гратись із долею.

Читайте також: Інтерв'ю | "Росіяни не люди. Воюють по бєспрєдєлу". Історія Героя України Олега Лакусти

"На найважчих ділянках фронту ставили моїх розвідників"

Після Лимана бригаді дали два тижні відпочинку. Ми відпочивали менше – найперші відправилися на Білогорівку, дізнатися що до чого. 

У Білогорівці спочатку були війська "ЛНР", не пригадаю, яка саме бригада. Потім туди зайшла ПВК "Вагнер" і стало набагато веселіше. Вони постійно давили нас, повсякчас намагалися десь просочитися, кудись пройти, підійти.

На найважчих ділянках фронту, де було потрібно, ставили моїх розвідників. Нас ставили в проміжки між батальйонами. На вразливі ділянки фронту, які не могли перекрити через специфічний рельєф: крейдяні гори, багато западин і ярків.

Скрізь ми відбивали всі атаки. Тоді у мене було багато поранених, але, дякувати богу, всі живі, здорові, повернулися на службу й готові виконувати бойові завдання.

Проти "вагнерів" було цікаво працювати. Ті самі "Л/ДНР" як воїни - так собі. Але вони чудово проводять інженерне обладнання своїх позицій. За дев’ять років війни ми одне одного добре вивчили. Хоча я особисто в них бачу лише зрадників.

У регулярних російських військах багато нерозумних рішень, незрозумілі тактики, які призводять до їхньої ж загибелі. На користь нам.

У "вагнерів" відчувався креатив, краща підготовка й наполегливість. Мені здається, будь-який військовий має трохи хлоп’ячого азарту, здолати рівного собі противника. Звісно, добре, щоб противник був слабкий, щоб ми його якнайшвидше перемогли. Але цікавіше, щоб він був хоча б на твоєму рівні.

Читайте також: Інтерв'ю | "Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія

"Все можна витримати: голод, холод, вогневі вали. Втрачати людей – найважче"

Я вважаю, Героя мені дали за те, що я максимально зберіг свій особовий склад у найскладніші часи. Це – найбільша моя заслуга. Все можна витримати: голод, холод, вогневі вали, будь-який бій. Але втрачати людей і після цього спілкуватися з їхніми рідними – найважче, що може бути.

Про нагородження дізнався вже на церемонії. Мене викликав командир бригади. Я подумав: буде, напевно, нове серйозне завдання.

Приїхав. Він сказав: "Завтра виїжджаємо у Київ. Від тебе – чисті берці та нова форма". Я не зрозумів нічого. Думав, може, якесь нове обладнання отримувати. Поїхав на базу, зібрав речі, чисто вдягнувся, і зранку ми виїхали до Києва.

Там командир мав зустріч, після якої поїхали до Житомира. Там провели збори. Після яких я дізнався, що нагороджуватимуть особовий склад, який зібрався. Командир на мої запитання казав: "Все побачиш, не треба дурних питань".

Добре, думаю, я людина військова, мені сказали – я зробив. Вже на нагородженні дізнався, що мене нагородили Золотою Зіркою Героя.

Це було приємно. Думаю, кожен хоче отримати найвищу нагороду. Але ця нагорода для мене не змінила нічого. Я роблю свою роботу. Мої люди також її виконують на сто, якщо не на двісті відсотків.