Українці стали цинічними. Клаптика паперу про мир вже замало – виконавчий директор КМІС

"Є асоціативний ряд, що київська молодь – байдужа до війни у зажерливій столиці, яка прифігіла від дурних грошей і захисту ППО", – каже LIGA.net виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький.

Але це – асоціативний ряд, сформований соцмережами, наголошує соціолог.

Результати опитувань КМІС показують, що в реальності – українці інші. Небайдужі, емоційно залученні у життя країни та з мінімальними відмінностями у поглядах на дійсно важливі речі. Повномасштабне вторгнення згладило регіональні відмінності з багатьох питань. Українці стали більш цинічними і прагматичними, зауважує він.

Як це впливає на ставлення українців до війни та можливих компромісів, чому здається, що єдності у суспільстві більше немає – Антон Грушецький пояснив LIGA.net.

Чому падає довіра до Зеленського

– Згідно зі свіжим дослідженням КМІС, президенту довіряють 52% українців, не довіряють – 39%. Найнижчий рівень за час війни. Про що кажуть ці цифри?

– Протягом 2024 року рівень довіри до президента знижувався. Але навіть зараз, попри всі обставини, баланс довіри-недовіри (це різниця між тими, хто довіряє і не довіряє) позитивний – плюс 13%. Це доволі непоганий результат. Якщо, наприклад, у США, Британії, Німеччині чи Франції політику довіряють 50% – це високий показник.

– Що можна зрозуміти про причини цієї тенденції?

– Коли ми говоримо про готовність українців до територіальних поступок, їх оптимізм чи песимізм, повинні враховувати, яким є контекст станом на зараз.

У нас [соціологів] є враження, що і зростання песимізму, і збільшення кількості українців, готових до поступок, і зниження довіри влади – це, в першу чергу, відображення загального настрою, який відштовхується від ситуації на фронті.

"2024 рік був складним. Люди бачать просування російських військ. Хоча, до речі, ми підкреслюємо: росіяни захопили багато, але менше 1% української території із величезними втратами".

Але все це впливає на людей депресивно. Вони стають критичнішими до влади.

Ще один момент – внутрішня ситуація. Коли ми в травні проводили дослідження щодо підсумків п'ятиріччя Зеленського, виявили, що у багатьох людей основна претензія була до його команди, а не власне до його роботи. Плюс враховуйте, що минулого року була спроба дестабілізувати ситуацію в Україні вкидами про нелегітимність президента. Попри це, суспільна легітимність президента не зруйнувалася.

Але, звісно, для Володимира Зеленського і його Офісу останні цифри – тривожна тенденція. Вони мають розуміти, що вона може розвиватись надалі.

Чи готові українці до поступок Росії

– Готовність українців до територіальних поступок також збільшується?

– Ми з 2023 року спостерігаємо зростання частки тих, хто загалом готовий до них задля досягнення миру. Це – стала тенденція. Була перерва між травнем і жовтнем на тлі Курської операції. До грудня зростання почало відновлюватися.

Для абсолютно більшості українців – 90% і більше – окупація будь-якого клаптика української землі не є легітимною. Втім, якщо Україні запропонують певний пакет, що гарантує членство в ЄС і НАТО, якщо вони відчуватимуть свою фізичну захищеність, перспективи економічної відбудови – то можуть із важким серцем і без ентузіазму прийняти варіант, коли визволення окупованих територій відкладається на майбутнє.

"Але – виключно за умови, що натомість Україна отримає членство в ЄС та НАТО або еквівалентні гарантії безпеки. Українці стали більш цинічними, і будь-який клаптик паперу їх вже не задовільнить. Це повинні бути серйозні надійні гарантії".

– Тобто, спроби досягти компромісу нашим коштом українці не сприймуть?

– Не сприймуть. Визначні інтелектуали-гуманісти Заходу вірять, що українці прагнуть просто припинення бойових дій і щоби ніхто не стріляв. Але це не так.

Українці розуміють, що вже проходили все це у 2015 році. Коли де-факто частина території лишилася окупованою, а відносне перемир'я Росія використала, щоби накопичити сили, підсадити Європу на газову голку і знову атакувати Україну, яка цей час не отримувала належної допомоги від західних партнерів.

Тому якщо партнери пропонуватимуть компроміс без гарантій безпеки, українці його відкинуть. Повномасштабне вторгнення – безумовна трагедія, якщо українців штовхатимуть до болючих компромісів, вони хочуть отримати щось еквівалентне.

З іншого боку, ця трагічна подія має певні позитивні наслідки.

– Які це наслідки?

– За останні три роки у населення дуже зросла самооцінка. Розуміння, що ми змогли зупинити навалу Росії і три роки ефективно стримувати просування росіян, приводить до висновку, що не такі ми нездарні, як нас переконували. У нас є сили.

За всієї потужності російської машини, Росія насправді має досить обмежене просування. Українці це розуміють. У вересні наше опитування показало, що більше ніж 80% впевнені: якщо Захід дасть нам достатньо зброї, ми досягнемо успіху.

Тому українці зараз не в тій ситуації, коли "все пропало". В соціальних медіа цього наративу дуже багато. Хоча об'єктивно, коли ми в опитуваннях розмовляємо з українцями в спокійних умовах, коли у них закриті соцмережі, вони розуміють, що Україна тримається, Росія отримує по зубах, життя триває.

Нещодавно один з американських журналістів почав зі мною розмову з того, що в Україні, мабуть, гуманітарна катастрофа, люди голодують і їм не вистачає грошей. Я йому наводжу результат опитувань: лише близько 2% українців стверджують, що часто стикаються з проблемою недоїдання. Є окремі прифронтові громади, де дійсно складна ситуація. Але це точно не гуманітарна катастрофа.

Тому українців точно не влаштує мир на будь-яких умовах.

Немає таких настроїв, що "якщо Путін хоче чотири області і Крим – хай забирає, хоче проросійський уряд – хай встановлює". Є чітке розуміння, що війна екзистенційна. І йдеться не про те, щоби просто поміняти прапор, а про виживання.

– Повернімося до того, що українці стали цинічнішими і розуміють, що не можна допустити повторення компромісів формату 2015 року. Що на це вказує? Бо, здається, у військовій та навколовійськовій спільнотах паралелі із 2015 роком проводять виключно у тому, що війна стала байдужою цивільним.

– З опитувань випливає, що абсолютна більшість цивільних українців не байдужа до війни. 70% людей стверджують, що у них є загиблі чи поранені. Попри фінансово складніші часи, більшість українців кажуть, що намагаються донатити.

Соціологи бачать, що за рівнем сприйняття українців зараз – абсолютно не 2015 рік. Зовсім не той масштаб подій і масштаб їх охоплення. Крім того, Росія масовими обстрілами постійно нагадує щотижня, що вона – держава-терорист.

Звісно, на сприйняття українців дуже тиснуть окремі кейси, які з'являються в інформаційному просторі. Коли, наприклад, відомий тіктокер йде на майдан Незалежності і показує, як він опитує п'ять-шість випадкових людей з сумнівними поглядами "мені все байдуже, я за мир". А ми навіть не знаємо, скільки людей він опитав насправді, які відповіді вирізали, що було на етапі склейки.

"Це складає асоціативний ряд, що молодь – байдужа до війни у зажерливій столиці, яка прифігіла від дурних грошей і захисту ППО. Але наш репрезентативний для населення результат показує, що серед молоді абсолютна більшість відчуває емоційний зв'язок з Україною і хоче залишатися".

Як соцмережі руйнують єдність

– Багато говорять, що для перемоги нам потрібна єдність. Що у нас із цим? Іноді почитаєш соцмережі – і здається, що українці готові "повбивати один одного".

– Соціальні медіа і цифрові технології загалом сильно викривлюють реальність.

Українці теж вважають, що зараз єдності меншає. Хоча після вторгнення згладились регіональні відмінності з багатьох геополітичних питань. Так, є трохи вища готовність до поступок до миру у прифронтових громадах, але не тому, що це проросійські регіони. А тому, що вони страждають під обстрілами.

"Коли російські FPV-дрони полюють на людей на твоїй вулиці, це може зламати. Це потрібно розуміти. Та навіть за цих умов різниця між регіонами зараз просто мінімальна".

У таких речах, як вступ до НАТО чи ЄС, мовно-історична політика, позиції українців значно зблизилися. В кожному регіоні розуміють, що Росія – ворог і росіяни – вороги.

Однак наші вороги навчились тиснути на вразливі місця на лініях розколу. Посилюють, наприклад, популістські тези, що є гарні рядові солдати і погане командування. Є гарні українці і погана влада. Багатьох це підводить до висновку, що у нас мало єдності.

Якщо вийти з соцмереж на вулиці, ми бачимо людей, які намагаються жити, вести бізнес, варити каву, розгрібати завали після прильотів, енергетики бігають працюють, мобільні групи їздять. Всі підтримують один одного, і всі, в принципі, приємні люди.

– Гіпотетично це ж ті самі люди, які пишуть в соціальних мережах?

– Цілком. Але в соціальних мережах пише і бере участь у дискусіях абсолютна меншість. Більшість людей там пасивна, вони просто споживають інформацію. Погортав сторінку, подивився фотографії, сам виклав фото з дітьми чи зі свята.

У нас є опитування, не публічне, але ілюстративне. Там є відкрите запитання: "У зв'язку із чим, на вашу думку, люди бояться служити?". У соцмережах я через повідомлення бачу тезу: хай діти депутатів і чиновників служать. Кількість таких відповідей серед реальних респондентів, якщо звести їх у статистику, – кілька відсотків.

– А що на це запитання відповідає реальна більшість?

– Більшість людей турбують інші питання – певний природний страх за своє здоров'я, є страх за свою родину – хто буде її забезпечувати. Є страх перед командирами, тому що розкручуються проблеми, які виникають в окремих підрозділах.

– Як війна змінила українців? Як тепер виглядає наше світосприйняття?

– Оцінка українцями фінансового становища, показники щастя, певного оптимізму залишаються доволі пристойними, як для суспільства, яке воює майже три роки.

У нас переважають помірковані і прагматичні погляди на ситуацію. Сказати, що люди сидять з телемарафоном в головах – перебільшення.

Для нас, дійсно, найважливіше – зберігати внутрішню єдність. Відчуття, що єдності немає, може найбільше деморалізувати та призвести до ослаблення і поразки. Тому що спровокує у захисників питання: тоді навіщо нам воювати? Поставить питання перед тилом: навіщо продовжувати волонтерити, допомагати Збройним силам? І, нарешті, це буде демотивувати наших амбасадорів за кордоном тиснути на свої уряди.