"Росіяни не люди. Воюють по бєспрєдєлу". Історія Героя України Олега Лакусти

24 лютого 2023 року полковник поліції Олег Лакуста отримав від президента Золоту Зірку Героя України – за особисту мужність і героїзм.

Хоча сам полковник наполягає, що це – не його особиста нагорода. Це звання, якого удостоїли весь його підрозділ. Йому взагалі не дуже подобається говорити про себе, – вважає це неправильним. 

Говорити про війну йому також відчутно не подобається. Свої думки формулює коротко, чітко, із усвідомлено обмеженими подробицями. Коли каже, що війну краще не бачити, бо там немає нічого хорошого, – щось у його голосі пробирає аж до кісткового мозку.

Лакуста знає, про що каже. На початку повномасштабного вторгнення роту під його командуванням перекинули до Ірпеня і Бучі, у складі полку спецпризначення Нацполіції "Сафарі". Після стабілізації ситуації на Київщині підрозділ працював на Сумщині, Харківщині та у Запоріжжі. У боях за Бахмут сам Лакуста отримав поранення.

Читайте також: Інтерв'ю | "На нашу частину скинули півтонні бомби ФАБ-500". Історія Героя України Дениса Дикого

Що дивує поліцейського на цій війні, чому росіяни поводяться "по бєспрєдєлу" та як українці змінюють своє ставлення до поліції – LIGA.net розповідає Герой України, начальник управління КОРД у Чернівецькій області, полковник Нацполіції Олег Лакуста. Далі – пряма мова.

"НЕ МОЖУ СКАЗАТИ, ЩО РОСІЯНИ ДІЮТЬ ЯК ЛЮДИ"

До 24 лютого багатьом було зрозуміло, що Росія зважиться на подальшу ескалацію. І майже всі відмовлялись у це вірити. Я – також.

У день наступу нас підняли по тривозі. Ми мали прикрити стратегічно важливі об’єкти. Коли ситуація у Чернівецькій області стала зрозуміла, наш підрозділ відправили на Київщину. Це був початок березня. Нас зарахували до складу зведеного загону. Настрій у всіх був дуже робочий.

Ми почали працювати в Ірпіні та Бучі. Нас орієнтували на пошуково-штурмові дії. Там залишались до стабілізації ситуації, до початку квітня.

Не сказав би, що на Київщині наша робота сильно відрізнялась від роботи Збройних Сил або ТРО. Різниця була в озброєнні. На той час у нас було дуже важко з артилерією. У цьому допомагали військовослужбовці ЗСУ.

Були моменти, коли я дивувався, скільки сил проти нас кинули.

Коли працюєш на місці бойових дій, необхідно виконувати конкретну задачу. Часу на роздуми про щось стороннє там немає. Під час двіжухи, як повторює мій знайомий інструктор, є всього три завдання: пересуватись, стріляти, підтримувати зв’язок. Аналізувати – потім.

Росіяни певною мірою здивували. Не назвав би їх дурним супротивником. Коли ми з ними стикались, вони не робили багато дурниць.

Це видно з того, як росіяни ставляться і до своїх, і до нас, і перш за все до цивільних. Відпрацьовувати артилерією житлові будинки, точно знаючи, що там є мирні мешканці… Не маю знань у галузі військової юриспруденції, але інакше, як воєнним злочином, я це назвати не можу.

На територіях, які перебували під окупацією, мирні мешканці розповідали, як росіяни заходять до хати, кажуть: "Виносьте то, то, то". Якщо хтось заперечує чи росіянам щось не подобається, з танка луплять по будинку.

Не можна сказати, що я не звик до проявів несправедливості. За роки служби різні ситуації були. Але стріляти по беззбройних – це не вкладається в норму поведінки людини зі зброєю, яка дала присягу.

Норми моралі озброєній людині не дозволяють стріляти в беззбройних. Тим паче – в цивільних. Те, що вони робили на Київщині, стріляючи в людей заради розваги, це не вчинок військовослужбовця.

Це, на жаль, цинічно звучить, але дійсно відчуття притупились.

"В УКРАЇНІ НЕ БУЛО СПОКІЙНИХ МІСЦЬ"

Після Київської області ми працювали на Сумщині. Коли туди приїхали, ситуація була більш-менш контрольованою, ми виконували переважно поліцейські завдання. Була ймовірність, що росіяни спробують прорватись ще раз, тому працювали з організацією заходів з обороні.

Але, слава Богу, вони поки що не знадобились.

Ситуація була дуже динамічною, в кожній області – свої нюанси. В кожній області ми деякий час "вростали" в обстановку. Спільну мову з іншими підрозділами знаходили дуже швидко. Обговорювали, що і де можемо зробити. Військовослужбовці казали: "Тут – ми самі, а тут, якщо можна, працюйте ви". Максимально намагались робити, що можемо.

З Сумщини перемістилися на Харківський напрямок. Там також було неспокійно, але в той час не було спокійних місць. Скрізь або була ворожа активність, або у будь-який момент вона могла розпочатись.

На Харківщині у нас були вже завдання, наближені до воєнних. Працювали і в області, і в самому Харкові. Наші співробітники, зокрема, брали участь у визволенні населеного пункту Руська Лозова.

На початку травня нас направили в Запоріжжя. Там потрапили під потужний ракетний удар. На жаль, були великі втрати. Нас вивели зі складу зведеного підрозділу і після цього вже працювали у складі К.О.Р.Д.

Своє поранення я отримав уже під Бахмутом. Були дані, що противник прорвався на околиці міста. Ми мали цей прорив усунути. Напоролись на загороджувальний вогонь, закріпились на позиціях, дочекались, поки нас замінять, замінились. Та після цього мене поранило.

"НАВІТЬ ПІСЛЯ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ РОСІЯНИ НЕ ЗАСПОКОЯТЬСЯ"

Ми бачили, як противник використовує людські хвилі, аби прорвати нашу оборону. Краще б не бачили. Нічого хорошого у тому немає.

На війні мало хорошого. Там ніде не буває просто. Кожна бойова точка – унікальна. Кожне місце відрізняється від іншого. Навіть одне і те саме місце за кілька годин може змінитися до невпізнаваного. Двох подібних ситуацій у моєму бойовому досвіді не було, і я не знаю, чи це можливо. Щоразу потрібно все враховувати, щоб не помилитись.

У зоні бойових дій ти падаєш до рівня своєї підготовки. Нам завжди інструктори казали: "Ваша спеціальність – це м’язова пам’ять". Коли на навчаннях навички вбиті в м’язову пам’ять, вони точно спрацюють.

Я всім своїм інструкторам, які нас готували, тисячу раз дякував. І подумки, і особисто, якщо була нагода побачитись.

На війні дуже багато вчишся. Кожного дня. Щодня розумієш: треба вчитися ще. Для мене один з найголовніших уроків – зброї забагато не буває. Боєприпаси взагалі не мають ваги. Скільки б не взяв...

Поки був тут, переконався, що навчатись основам захисту держави потрібно ще з юності. Необхідно, щоб у разі потреби кожен громадянин зміг взяти до рук зброю і виконувати завдання із захисту держави.

Потрібна система початкової військової підготовки у школі. І система клубів з військово-патріотичним спрямуванням. Поки у молодих людей є час навчатись, сприймати це як військову гру, їх варто навчати.

Я сподіваюсь, їм не доведеться брати до рук зброю. Але на початку повномасштабного вторгнення й активних бойових дій брак людей з хоча б початковою підготовкою нам дорого коштував.

Читайте також: Інтерв'ю | "Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія

Тримати голову в порядку допомагали фізичні вправи, коли був час. Іноді жартували. Нормально посміялися з хлопця, який переходив кордон у жіночому одязі. Але, відверто, багато приводів для жартів я там не бачив.

Раз була цікава історія. Я прийшов до керівництва. Керівник спитав, чи не видати мені шахи, щоб дозвілля організовувати. Я тоді ще посміявся, мовляв, які шахи? Хто в нас буде цим займатись?

Повертаюсь від керівника і бачу: мої хлопці сидять і в шахи грають. Це для мене був привід здивуватись. Навіть керівнику скинув фото. Ну, і одразу своїх відправив на заняття. Не очікував, що вони можуть відкрити у собі такі таланти, і відразу спробував скерувати ці таланти у практичне русло.

Війна дуже змінює людей. Вона накладає свої відбитки. Але поки голова може думати, потрібно розуміти, що там – це там. А тут – це тут.

Те, що на війні здавалось прийнятним, тут не має права на існування.

Цей розподіл повинен включатись у всіх, інакше вони або самі попадуть у біду, або принесуть біду комусь. Відповідальність, яку накладає на людину зброя у руках, не обмежується терміном служби. Вона на все життя.

"АСОЦІАЛЬНІ ОСОБИ З НАМИ ШАНОБЛИВО ВІТАЛИСЯ"

Чи важко бути поліцейським на війні? Не знаю, що є легким у районі бойових дій. Є таке поліцейське прислів’я: "Як би не було важко, завжди може бути гірше". Тому стараюсь не відповідати на такі питання.

Читайте також: Інтерв'ю | Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя: "Це було пекло"

Після 24 лютого українці відчутно змінили ставлення до поліції. Найперше ми це побачили у Києві, коли повертались із завдань.

Тоді Київ був майже порожній. І навіть асоціальні особи з нами шанобливо віталися, попри розуміння, що ми – співробітники поліції.

Далі ми тільки укріплювалися у цьому спостереженні. Багато прикладів, коли люди з розумінням ставились до нашої роботи. Усвідомили, що багато в наших діях спрямоване на те, щоби убезпечити громадян.

Без підтримки цивільних ми би не втримали країну.

За необхідності всі працюють, не покладаючи рук, незважаючи на свої інтереси. На власному досвіді ми відчули готовність лікарів працювати цілодобово. Але це масове явище. Волонтерський рух набув таких масштабів, що багато логістичних питань вирішуються швидко і якісно. Комунальники оперативно відновлюють електропостачання після обстрілів. Дорожні служби налагоджували переправи через річки.

Постійна готовність працювати для нас – співробітників правоохоронних органів, військовослужбовців, рятувальників – це уже звично. Коли так працюють цивільні, всі розуміють: йдеться про виживання держави, і всі діють в інтересах її захисту.

Читайте також: Інтерв'ю | "Залужний дав команду мочити РФ – значить, мочити". Історія Героя України Дмитра Чавалаха

Якщо чесно, не пам’ятаю, чи очікував від людей такої готовності до 24 лютого. Але зараз я це сприймаю: саме так і мало бути.

"ЗІРКА ДОДАЄ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ"

Про те, що мене нагороджують Золотою Зіркою, я дізнався практично під час нагородження. Мені наказали прибути до столичного главку. Думав, на злагодження чи для отримання завдань.

Прибув до столиці. Набрав контактну особу, мені сказали йти на Софійську площу. Сказали – значить іду. Буквально за кілька хвилин до вручення дізнався, чому мене викликали. Сильно здивувався – це мало сказати.

Це здивування змінилось впевненістю, що працювати треба більше і краще. Ця Зірка додає відповідальності.

До звання Героя я ставлюсь дуже спокійно. По-моєму, всі так ставляться. Не знаю, хто вважає його тільки своєю заслугою. Це заслуга всіх, хто боронить державу. Особливо тих, хто віддав за неї своє життя.

Людям з нашого підрозділу цю відзнаку дали за те, що вони справжні. Я завжди кажу, багато разів казав, що мені просто пощастило працювати, служити і виконувати завдання з найкращими людьми у світі.

Читайте також: Інтерв'ю | "Скажіть дружині, що я – 200". Історія Героя України Дмитра Фінашина