"Літак вибухнув. Вогонь пішов у кабіну". Штурман Су-24М – про російську авіацію та F-16

"Була мала висота – я катапультувався десь метрів за 30-40 від землі. Бачив, як відлітає палаючий літак. Бачив дерева дуже близько. Землю. Встиг тільки подумати: "Відкриється чи не відкриється?" І все, я приземлився", – розповідає LIGA.net про своє катапультування зі збитого росіянами Су-24М штурман Сергій Вербицький.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Від початку повномасштабного вторгнення його екіпаж успішно вражав ворожі колони на Київщині, Сумщині, Чернігівщині, Донеччині та Харківщині.

Під час 13-го бойового вильоту – у березні 2022 року – окупанти вразили його бомбардувальник, коли він виконував завдання в Ізюмі на Харківщині. Пілот Олексій Коваленко загинув. Він удостоєний звання Героя України посмертно.

Сергій Вербицький встиг катапультуватися. Після падіння на ворожій території кілька годин мінними полями він пробирався до позицій українських захисників.

8 липня 2023-го Вербицькому надали звання Героя України.

Про роботу українських бомбардувальників у режимі нон-стоп, бої за Гостомель, російську ППО та вплив F-16 на ворожі бомбардувальники – в інтерв'ю LIGA.net розповів підполковник Сергій Вербицький. Далі – пряма мова. 

"В Гостомелі нас не чекали". Перший бойовий виліт великої війни

20 чи 21 лютого ми почали заступати на чергування з виведення літаків з-під удару. 23-го я заступив. Вночі нас підняли за тривогою – сказали, куди летіти.

Після приземлення на оперативний аеродром ми дізналися, що Україну бомблять, про прильоти ракет по інших аеродромах. Там, де ми приземлилися, ударів ще не було.

Далі почали працювати. Нам дали задачу – вдарити по аеродрому Гостомель. Там уже висадився російський десант. Підготувалися. Заправили літаки. Полетіли виконувати.

У цей перший виліт мені ще не до кінця вірилося, що у нас війна, що треба бомбити. Остаточне усвідомлення прийшло безпосередньо перед ціллю. Ми підлітали до Гостомеля. По нас запустили ракети з ПЗРК. Там ще працювала пара наших МіГ-29. Почули інформацію з землі, що ворожа пара літаків йде на перехоплення.

"Підлетіли до аеродрому, побачили російський десант. Багато військових. Розуміли, що якщо нам дали ціль – там вже точно не наша піхота. Вони нас, як я зрозумів, взагалі не очікували побачити. Почали бігати, намагались заховатися. Але не встигли – ми відпрацювали, поки вони ще бігали".

Вже коли відпрацювали, почули від пілота з тої пари МіГ-29, що росіяни збили один наш винищувач. І літак, який вижив, і ми отримали команду на повернення. Бо у росіян літаки новіші, стріляють далі. Нашим винищувачам потрібен був час, щоби трохи підлаштуватись і навчитись збивати їх з розумом.

Коли [екіпажі] цього навчилися – і з’явилася легенда про "Привида Києва", завдяки хлопцям з Васильківської бригади. "Привид Києва" – це вони.

Вильоти нон-стоп. Шалений лютий 2022-го

Щойно ми повернулися з того вильоту, літак одразу почали споряджати під іншу задачу, її вже навіть поставили. Тоді, на початку, літаків не вистачало, і тільки-но хтось прилітав – відразу готували виліт наступного екіпажу. Практично нон-стоп.  

Ми літали по всій лінії фронту – і в Чернігівську, і в Сумську, Запорізьку, Донецьку, в Харківську області… Куди казали – туди летіли. Мені за час повномасштабного вторгнення не довелося виконувати задач тільки на Херсонщині.

У перший тиждень росіяни настільки не очікували на наші літаки, що і колонами їздили, і зупинялись, виходили з машин. Їх буквально видно було з літака: ось машини, ось особовий склад – просто працюй. Ми бачимо, скидаємо бомби – і їх більше немає.

Дуже допомогло, що вони не очікували нашого супротиву. І те, що їм розказували, нібито в перший же день вдалося знищити всю українську авіацію. Вони навіть не припускали, що літаки будуть прилітати і кидати на них бомби щодня.

Далі вони вже порозумнішали, зробили висновки, почали переміщення робити скритніше, невеликими колонами. Були готові, що авіація може в будь-яку хвилину завдати удару. У нас збільшилися втрати екіпажів.

Не можна сказати, що в якійсь області було важче. Однаково небезпечно було скрізь. Перша втрата у нас була вже 24 лютого. Завдання виконували вночі у Сумській області, коли полетіло два екіпажі і один не повернувся.

Для мене найбільш хвилюючий виліт був 27 лютого. Ми парою полетіли на задачу, вже відходили від цілі. І ведучого збили. На трасі Київ-Житомир, у районі села Березівка.

"Складно розуміти, що перед нами летів літак, і він – раз! – просто упав на землю. Ми бачили, що екіпаж не встиг катапультуватися. Розуміли, що допомогти ніяк не можемо. І що зараз і по нас можуть пустити ракету, бо вже почали опромінювати".

На початку війни не було, щоб хтось підказував, що десь з великої відстані пустили по нас ракету. Зараз вже радіолокаційні станції бачать ці відділяння від літаків і пуски ракет С-400 чи С-300 на великій відстані. Ми встигаємо дати команду екіпажам на відхід, щоб зманеврувати, аби ракета не влучила у наш літак. І це доволі часто вдається.

"Ворогів меншає". Про особливості бомбардувальників Су-24

Ми – бомбардувальники. Ми в повітряний бій не вступаємо – працюємо по землі. Максимум, що ми могли у той період війни – перед вильотом подивитись, чи нема ворожого винищувача в тому районі, де в нас ціль на момент вильоту. Далі ми вже не знали, з'явився він там чи ні. Це вже була лотерея. Все, що ми можемо у разі зустрічі з ворожим літаком, – якнайшвидше вийти із зони ураження.

Пункти наведення авіації також попереджали, що йде пара літаків на перехоплення. Отже, завдання треба виконати швидше. І чимскоріше полетіти, поки нас не збили.

Але коли летиш у небі – все одно видно, що на землі відбувається. У Чернігові, коли нам треба було завдати удару по станції розгрузки техніки, дуже видно було, які бої розгортаються. Якщо в глибині країни летиш – все спокійно, все добре. Підлітаємо до місця, де йдуть бойові дії, – там горить, там димить, там щось вибухає, там бій йде.

"Не можу сказати, що відчував якусь особливу злість на росіян тоді. Скоріше, я отримував задоволення від успішного виконання завдань. Коли виконував задачу, знав, що бомби влучили в ціль. І розумів, що ворогів уже меншає".

"Вогонь пішов у кабіну. Я смикнув ручки". Про крайній бойовий виліт

У мій крайній (в авіації уникають слова "останній." – Ред.) бойовий виліт ми знали, що летимо туди, де є велика кількість ворожого ППО. І є велика ймовірність, що нас зіб'ють. Летіли і думали: "Ну, це ж не перший раз ми в такій ситуації".

До того росіяни не встигали нас зловити. Включались лише після того, як ми відпрацювали і починали відходити до аеродрому. Видно було, що нас намагаються захопити для пуску ракети. Але поки ми до цілі підлітали – взагалі нічого не було.

Тоді теж була впевненість, що ми виконаємо і повернемось. Але не вийшло.

Ми скинули авіабомби й почали відходити на оперативний аеродром, коли відчули потужний удар. Літак вибухнув. Вогонь пішов у кабіну. Я смикнув ручки катапультування.

"Якби не було вогню, я б їх, мабуть, навіть не чіпав – він дуже простимулював розуміння, що вже все, більше нічого не зробиш, тільки катапультуватися. Без вогню я б ще продовжував оцінювати обстановку далі. А далі могло вже бути пізно".

Встиг лише подумати, чи розкриється парашут. Бо висота була дуже мала – я катапультувався десь метрів за 30-40 від землі. Бачив, як відлітає палаючий літак. Бачив дерева дуже близько. Землю. "Відкриється чи не відкриється?" – і все, я приземлився.

Після катапультування подзвонив командиру екіпажу. Він був не на зв'язку. Подзвонив у частину. Сказав, що нас збили. Мені розказали, куди виходити, що мене зустрічають. Пішов туди. Поки йшов – написав дружині, що катапультувався.

Мене зустріла група з 81 бригади. Провели до себе. Трохи ми з ними посиділи під обстрілами. Вони розпитували, як я йшов. Розповів: через ліс, через поле. Дорогу перейшов. Далі – знов через поле. Це поле було заміновано. Я не повинен був його пройти неушкодженим. Але там варіантів багато не було – або йти, або потрапити в полон. У полон не хотілося. І якось так склалося, що обійшов усі міни.

Далі – теж під обстрілами – мене евакуювали у Дніпро. Звідти я потрапив у частину.

Вже навесні 2024 року зі мною зв'язалися з фонду "Повернись живим". Повідомили, що знайшли наш літак і хотіли б його забрати в музей. Я їм сказав, що це треба вирішувати через командування. Десь дні за три вони знову зателефонували, сказали: "Все, їдемо забирати. Якщо ви не проти під'їхати – теж хочемо з вами поспілкуватися".

Від квітня 2024 року уламки нашого літака Су-24М можна побачити у Музеї війни.

Про російську ППО та українські F-16 

Зараз російська ППО, як мені здається, теж не так щоби дуже встигала за нашими літаками. Хіба якщо у них є якесь перехоплення чи інформація, що на конкретному напрямку працюватиме наша авіація, – вони ставлять в зону чергування свої винищувачі. Вони дуже заважають. А відігнати їх нам нема чим. Поки що.

З появою сучасних F-16 має полегшати. Росіяни вже не зможуть підійти до нас так близько. Ані їхні бомбардувальники, ані їхні винищувачі.

Думаю, це матиме навіть суто психологічний вплив на їхніх пілотів.

Раніше росіяни були впевнені, що їх нічим не дістануть. Тепер у них з'являтимуться такі ж думки, як і у нас: "Це ж мене можуть збити". Я, наприклад, не знаю, що відчуваєш, коли впевнений, що тебе не зіб’ють. Я не пробував.

"Коли знаєш, що йдеш на завдання і тебе можуть вбити, – це відчуття мені дуже знайоме. Воно неприємне. Як воно, працювати в безпечних умовах, – я не знаю".

Російські бомбардувальники, наприклад, зараз взагалі нічого не бояться. І кидають бомби за межами дії нашої системи протиповітряної оборони.

На початку вторгнення, коли нам ще більше не вистачало засобів ППО, вони залітали на нашу територію і кидали бомби, як ми, – над ціллю.

"При цьому, коли їх брали в полон, розказували: "Я ж не знав, що тут місто. Мені просто сказали ціль". Це казки для наївних".

Не може екіпаж, який летить виконувати завдання з бомбардування, не подивитися, що це за ціль і де вона: в місті чи ні. Екіпаж у будь-якому разі це перевіряє. Вони все знали. Вони розуміли, що летять бомбити міста. Ті, хто бомбив маріупольський драмтеатр, абсолютно точно знали, куди вони кидають бомби.

Про звання Героя України

Про звання я дізнався на службі. Був на чергуванні. Начальник привітав з тим, що мені дали Героя. Далі надійшла телеграма, що треба приїхати на церемонію до Києва.

Якимсь особливим героєм я себе ніколи не відчував. Я виконував ту саму роботу, яку виконувало багато інших людей. Не до кінця розумію, чому мені надали це звання, а їм – ні. Сподіваюсь, вони всі отримають нагороди, на які заслужили.

Син колись давно мене запитував, ким йому стати. Коли я пропонував військовим льотчиком, як я, відповів: "Ні, це небезпечно. Не хочу".

Вже після катапультування, коли я був на лікуванні вдома, він запитав, чого я не на службі, як завжди. Війна ж, а тато – вдома. Я йому розповів, що мене збили, я катапультувався і тепер лікуюсь. До того йому не казали, щоб зайве не хвилювався.

Син тоді дуже здивувався. Побіг до старшої сестри – питати, чи вона знає, що літак тата збили. Вона сказала, що знає. Вони собі поговорили.

А потім син прибігає до мене, каже: "Пап, знаєш, ким я хочу стати? Льотчиком!"