"Щодня палили по танку РФ. Ну дуже нахабно". Розповідь Героя України Сергія Пономаренка

Заступник командира 9-го танкового батальйону 3-ої танкової бригади, майор Сергій Пономаренко отримав Золоту Зірку Героя України у розпал літа. Цього звання його удостоїли у квітні, відзначивши досягнення роти танкістів, якою командував тоді ще капітан Пономаренко.

Його підрозділ від березня бив російських окупантів на Ізюмському напрямку. І від початку війни знищив не менше 15 танків противника. Як за таких умов змогли вижити та відбутись лише трьома втраченими машинами – бійці навіть пояснити не можуть.

Заведено вважати, що Пономаренко отримав звання Героя України за бій "6 проти 20". Тоді, попри чисельну перевагу росіян, його рота вийшла з бою без втрат, а ворог не дорахувався щонайменше дев'ять машин. Хоча сам Герой у цьому не впевнений: каже, цей бій став лише одним із багатьох.

Чому навала армії РФ не продавила його напрямок, як нищили техніку окупантів, що змінює у робочих буднях Золота Зірка – у розповіді Героя України, майора Сергія Пономаренка для LIGA.net. Далі – пряма мова.

Читайте нас в Telegram: тільки важливі та перевірені новини

"ПО СІМ ДНІВ БЕЗВИЛАЗНО ЖИЛИ В ТАНКАХ"

Що розказати про танковий бій "6 проти 20"? Зрозуміли, що противник переважає. Завдали вогневого ураження по максимуму, відкотилися на дозарядку. Почався обстріл, який заважав повернутись на вогневі позиції. Вирішили ще раз увірватися у бій однією машиною, завдати вогневого ураження, аби подавити вогневі точки противника. Під час цього виїзду підчепили пошкоджену машину і витягли з поля бою.

Навіть не впевнений, що саме за бій під Топольським ми отримали Золоту Зірку. Цей бій став родзинкою зверху всього, що ми зробили тоді. Наша рота першою зайшла у Барвінкове 12 березня. Ще ані батальйон, ані бригада не втягнулись у бойові дії, а ми вже працювали. І працювали дуже класно, за що схиляю голову і тисну руку кожному зі своїх хлопців.

Щоб зрозуміти реальну картину. Ми приїхали, там були хлопці з 25-ої бригади. Їхній комбат жартував: "Коли запитали, що в мене є з важкого, я сказав: "Два КамАЗи". Це вся техніка, яка в них була. Наш підрозділ на той момент став їхнім єдиним важким озброєнням. Наші 10 танків на Барвінківській лінії протистояли силам ворога, що переважали. Були різні дані, за деякими зведеннями доходило до 200 російських танків попереду.

Не розумію, чому нас тоді не продавили.

Якби росіяни масовано пішли у наступ, ми б їх не втримали. Не через те, що не змогли б. Але ми би просто не встигали перезавантажувати БК, навіть якби палили кожним снарядом по танку. Їх було значно більше.

"ЗНИКАЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ВОЮЄШ З ЛЮДЬМИ"

У той період вони не шкодували ані людей, ані техніку. Колони йшли одна за одною. Ми палили – вона йшла, палили – йшла. Десь на підсвідомості це доволі сильно тиснуло. Постійно була думка: "Та ну, не може такого бути! Коли вона закінчиться? Рано чи пізно вона має закінчитись!"

Найгостріше це відчувалось навіть не в березні у бою під Топольським, коли 6 проти 20. Тут краща ілюстрація – бій під Кам’янкою 25 березня.

У людини повинен бодай найменший інстинкт самозбереження спрацювати. Важко їхати на те місце, де перед тобою горить техніка. У них того інстинкту наче й не було. Або була якась загроза типу радянських "заградзагонів", які не давали їм відійти назад, або вони були під якимись речовинами. Тому що нормальна психіка таке б не витримала.

Але то і добре, що вони вели таку тактику. Це дало в перші дні війни знищити так багато їхньої техніки й особового складу.

Того самого дня – 25 березня – прилетіло і в мене. Бачу спалах. Не такий, як коли просто стріляють у твій бік. Коли по тобі вже саме влучають, це – зовсім інший спалах. Бачу, як з того спалаху вилітає снаряд. Він летить по мені, і я чітко супроводжую його очима всю дорогу.

Дивіться також: На півдні танк ЗСУ "Дунай" знищив базу та вогневу позицію російських окупантів — відео 

Мав десь дві секунди. За цей час передумав абсолютно все. Потім думка: "Що зробити, щоб вижить?" Згадав, що треба відкрити люки, щоб БК не здетонував. За ці ж дві секунди встиг підняти руку і відкинути люк над головою. В цей момент – влучання снаряда, вогонь в башті, іскри.

Гучного звуку не було. Струснуло машину. Танк не працював, башта оберталася по колу. Почав кричати навіднику, щоби він зупинив башту. Механіка-водія потрібно було евакуювати, поки крутиться – це неможливо. Зупинили. Я вискочив. Андрій не вилазив – не міг відкрити люк. Я йому допоміг. Далі подумав, що треба допомогти вилізти механіку-водію. Повернув голову і побачив, що він вже біжить по полю – красава, виліз швидше, ніж ми побороли люк навідника. Я крикнув, щоб повертався і ховався за танк. І ми, ховаючись, відступили.

Зверху на нас щось падало постійно. Двигун у танка лишився непошкоджений, тож змогли увімкнути задню передачу. Танк потихеньку здавав назад. Ми відбігли за пагорб, залягли. Дочекались, поки танк від’їде. Ще по ньому кілька разів росіяни намагались вистрілити, але не влучили вже. Потім на відео вже побачили, що вони з кулемета і по нас пробили, поки ми бігли. Також не влучили.

То був не їхній день, то був наш день. Хай і не зовсім вдалий.

"МИ ЗНАХАБНІЛИ І ПІДНЯЛИ ОДРАЗУ ТРИ КОПТЕРИ"

Немає універсального опису танкового бою. Хоча Паша Філик (бойовий побратим Пономаренка. – Ред.) на запитання, як виглядає танковий бій зсередини, жартує: "Нічого не видно".

Кожен бій – це про планування. Був лише один виїзд, на який танки їздили без мене. Нас щойно розвантажили у Барвінковому, і поки мене інструктували у штабі, хлопці самі пішли. А так – мені потрібно самому об’їздити, подивитись, розставити по місцях. Зрозуміти, які наші сили та засоби, де та які сили противника. Тільки тоді я планую, куди виїхати, куди стріляти і як відходити. Це якщо по-простому.

Коли вже бій – танки вриваються, відпрацьовують, нищать все що треба, відкочуються, дозаправляються, дозаряджаються. І знов вриваються.

Зрозуміло, що переміг у бою, коли по тобі вже не стріляють. Нікому. Оце дуже класно. Ще дуже класно, коли всі наші повертаються з бою. Навіть якщо тобі не зовсім вдалось все те, що запланував. Коли всі повертаються – означає, що все зробив правильно. Мені в цьому сенсі легко. Я не кадровий військовий, не маю вислуги, не боюся звільнення чи догани. Моя основна задача – берегти, берегти і ще раз берегти людей. Як я зроблю, щоб не було втрат, чи сподобається це комусь, чи ні, – байдуже.

Для мене перше – збережений особовий склад. Друге – виконана задача.

Дивіться також: Танки, САУ та боєприпаси. Генштаб показав кинуту техніку Росії під Харковом — фото

Після бою під Топольським, коли ворог захопив Малу Комишуваху і вже вийшов на Бражківку (теж села на Ізюмському напрямку. – Ред.), ми доволі нахабно нищили техніку перед Новою Дмитрівкою.

Наприкінці квітня був тиждень, коли там стояли наших три танки, а перед нами – 20 їхніх у посадках. Накопичувались для удару.

То ми планомірно щодня палили їм по одному танку.

На четвертий день – це було 28 квітня – вже вирахували. Бо ми вкрай знахабніли і підняли одразу три квадрокоптери з однієї посадки. Вони почали прямою наводкою з танків лупити. Ми звідти тікали, – навіть у машини не встигли посідати, похапалися зверху і висіли, як мавпочки.

Після цього день не працювали. А на п’ятий знову повернулися – у цю саму посадку. І спалили ще один російський танк. На шостий день вони спробували проти нас вивести три танки, але їх спалила 93-тя бригада. На цьому вони й передумали штурмувати в цьому напрямку.

Читайте також: Історії | Життя і смерть привиду Києва. Як виникла ця легенда і хто саме ховається за нею

"ВІЙНА – ЦЕ ГРА В ШАХИ... НАТО ВЧИТИМЕТЬСЯ У НАС"

Зараз неможливо логічно пояснити, як ми тоді так вдало працювали і лишились живі. Це на межі фантастики. Не можна сказати, що це через досвід. Не всі досвідчені. Є ті, хто вперше сів у танк 26 лютого. Не знаю, чи це майстерність. Напевно доля. Значить наша місія ще попереду.

Насправді, якби ворог був трошечки адекватнішим, все було би зовсім інакше. Тому я постійно наголошую: класно, що українська армія відходить від радянської військової школи. Це – абсолютно передбачувані шаблони, про які вже всі знають.

Війна – це творчість. Це – гра в шахи. Тому ж, до речі, я не хочу натовських стандартів армії. Після перемоги натовські військові їхатимуть до нас, перейматимуть унікальний досвід.

Теза про "другу армію світу", звісно, роздута, але стосовно техніки та особового складу вони значно нас переважають. Не те, що вдвічі-тричі. У них в десятки разів всього більше. Але де воно?

"МЕНЕ ПОЧАЛИ ТРОШКИ КРАЩЕ ЧУТИ"

Про те, що я отримав Героя України, першим повідомив мій колишній комбат. Під час нагородження було дуже цікаво подивитись на тих, хто також отримував Золоту Зірку. Вразили абсолютно всі. Класні хлопці. Мотивовані, завзяті та з яскравим вогнем в очах. Розуміють, що і навіщо роблять, ніхто не налаштований зупинятись.

Не скажу, що нагородження змінило щоденну роботу. Все відбувається, як відбувалось. Можливо, мене почали трохи краще чути. Але думаю, це не через Героя, а через те, що багато класної роботи зроблено.

Коли в березні я щось починав говорити, мені відповідали: "Іди, хлопчику, не заважай. Зараз серйозні дядьки все спланують і тоді скажуть, що робити". Та коли побачили, як ми працюємо, – настав момент, коли мене не те що почали чути. Мене почали кликати.

Дуже класно, коли ти можеш впливати на ухвалення якихось рішень. Зазвичай бій для танків планують комбати чи комбриги, які не є танкістами. Часто їх задачу нереально виконати. Коли їм про це кажеш, відповідають: "Та ну! У мене піхота туди заходить, а ти танком не заїдеш?"

Не заїду. Бо я – не піхота. Я їхатиму – мене чутимуть кілометрів за п’ять. Танк через кожні 15 пострілів має відкочуватись назад. Танковий БК за активної роботи – це щонайбільше п'ять хвилин бою. До того ти пів години потихеньку виїжджаєш, ховаючись за рельєфом, і ще ті самі пів години відкочуєшся. Всі це знають і розуміють. Але у плануванні не враховують. Тепер, коли мені дають змогу щось підказати, мене чують.

"ЯКЩО ЯКИЙСЬ ПІДРОЗДІЛ НЕ СПРАВЛЯЄТЬСЯ – ЇДЕМО МИ"

29 травня нас перевели під Слов’янськ. Ми там активно попрацювали, а потім натиск ворога значно спав. Плюс там підрозділи вже мали в достатній кількості артилерію і свою важку техніку.

Нас перестали так активно залучати до роботи щодня. У нас було доволі багато техніки виведено з ладу – деяка знищена, деяка потребувала ремонту. Техніка стара, ще радянських часів, на обслуговування іде багато часу і сил. Хоча гострий період весняних боїв нормально витримала. Не без ремонтів, звісно, але глобальних поломок не було.

Зараз ми працюємо як оперативний резерв. Поки справляються підрозділи, нас не залучають. Якщо десь виникає нагальна потреба, якийсь із підрозділів не втримує – виїжджаємо ми.

Але є в мене таке негласне правило: не спалив москаля – день минув даремно. Тому я проводжу заняття з вогневої підготовки. Розвідка літає, вказує мені цілі, ми виганяємо танк і хлопці відпрацьовують. Зрештою, це дало можливість навчитись працювати з закритих позицій так, що хлопці тепер влучають з другого, максимум – з третього пострілу.

На нашому напрямку вже відчутно, що вони менш нахабно поводяться. Я би сказав, що навіть боягузливо. Вони тікають. Контрнаступ на Харківщині – цьому доказ. Були моменти, коли мої танкісти говорили мені: "Я не розумію, що відбувається! Ми їх наздогнати не можемо". Але є інші напрямки, на яких вони більше акцентують свої сили – по Донеччині, Луганщині. Зараз там важко.

Читайте також: Інтерв'ю | 13 артилеристів, які втримали Київ. Розповідь Героя України Василя Боєчка

Євгенія Мазур
Для LIGA.net