"Найстрашнішим був голод. Люди втрачали розум". 810 днів полону Костянтина Миргородського

"У полоні мріяв, що коли повернусь, зроблю три речі: заспіваю пісню Тараса Петриненка, землю поцілую і закурю під хорошу каву, – розповідає військовий. – Коли вже після обміну був в автобусі, подумав: а чого б не заспівати?"

31 травня 2024 року Україна повернула з російського полону 75 українців. Серед них – Костянтин Миргородський, який провів у полоні понад 800 днів. У той день відео його співу, зняте журналістами, зібрало сотні тисяч переглядів у соцмережах.

Миргородський – засновник та один з інструкторів волонтерської ініціативи "Школа військових водолазів". Росіяни схопили його ще у березні 2022 року у районі Бучі. Родина знала, що він в полоні, але жодної інформації про нього відтоді не мала.

РФ дивом не дізналась, якого унікального спеціаліста схопила. Костянтин часто каже "пощастило" про ситуації, які у нормальній реальності не можна вважати везінням.

Про масові викрадення цивільних, полон, катування російським телевізором та спів, який рятує, Костянтин Миргородський розповів LIGA.net. Далі – пряма мова.

Буча, Бородянка, Клавдієве. Початок вторгнення

24 лютого я прокинувся від дзвінка друга, який сказав, що на нас летять ракети. І поїхав у військкомат. Мене приписали до роти охорони при Бучанському ТЦК.

Людей з бойовим досвідом були одиниці. Мій досвід – умовно-військовий. Служив в армії. Хороший спец у водолазній справі. Але сказати, що супербоєць – ні.

Перший день вторгнення наш взвод провів на одній з позицій у Бородянці. Кілька разів були команди зустрічати російські танки. З озброєння кожен з нас мав лише автомат і два магазини набоїв. Танки, на щастя, тоді не поїхали.

Потім нас передислокували в Клавдієве. До нас приїхали хлопці із кількома сумками зброї. Поставили перед нами, сказали: "Вам зараз потрібніше".

Ключове – у нас були "очі". У лісництві біля Клавдієва були вежі з відеокамерами для спостереження за лісом. З лісництва ми в режимі онлайн могли стежити за ситуацією на всіх дорогах навколо: що, скільки і куди росіяни перекидають. Я налагодив контакт із суміжниками і передавав інформацію з кількох точок на Київ.

На початок березня Клавдієве було вже у конкретному оточенні. Нашою задачею було не палитись. Ми мали зберігати "очі" та передавати інформацію.

Кілька хороших справ все ж встигли зробити. Допомогли виїхати хлопцям з одного спецпідрозділу, який розбили в бою. Їх місцеві ховали, хто де.

Раз неподалік – метрів за 50 – відбилась від колони одна з російських машин. Заглохла. Ми ще зраділи, що зараз накриєм. Поки вискочили, уже нікого – втекли. Але машина лишилась. Транспортно-заряджальна машина від реактивної системи залпового вогню "Ураган". На ній – 16 ракет з підривачами. Все це мало летіти на нас.

Викрутили підривачі, закопали в лісі. Демонтували із машини кран, щоб не можна було ракети зняти, навіть якщо вони її повернуть. Викликали з селища фахівців. Вони швиденько приїхали, машину завели. В ній гавкнув один двигун.

Викликали чотиривісну вантажівку, щоб вона її в ліс відтягла.

"Один з хлопців сів на місце водія. Поки машину тягнули, у неї відвалився руль. Водій покрутив його в руках зі словами "Ну, що це за гімно сюди приїхало? Асвабадітєлі, блін".

Вже потім я дізнався: коли Київщину звільнили, і машину, і підривачі хлопці передали ЗСУ. Всі ракети успішно повернулись до росіян. Але є нюанс.

"Якась баба з дробовиком шмаляє по нас з балкона". Полон

Зранку 14 березня мені один з друзів написав: мовляв, Костян, ви там у глибокій дупі, почисти-но телефон, щоби не було ясно, що ти інструктор. Я послухався. Залишались якісь загальні водолазні фотографії і карти, куди я мітки наносив. Основну компрометуючу інформацію про роботу зі спецурою видалив.

В той самий день отримали ввідну підняти "пташку" – відстежити замасковану техніку. Хлопці підняли любительський коптер, вирішили під’їхати ближче до місця: вони – лісовою дорогою, ми – асфальтовою. І тут німа сцена: перед нами з-за повороту виїжджає російська БМД. На броні – десантники. Розвідвзвод.

Нас троє. Всі – в цивільному, на цивільній машині.

"Нас поставили обличчям в капот, обшукали. Мій планшет сказали розблокувати. А я зламав його об коліно. Піднявся крик. Нам почали стріляти під ноги, перевіряти телефони. У мене знайшли карту".

Мене забрали на перевірку, як найбільш борзого. Хлопців відпустили зі словами: приїжджайте за годину, якщо він чистий – заберете. Привезли до комбата. Він попередив: "Якщо не коригувальник – житимеш. Якщо коригувальник і по нас прилетить, далі ти не поїдеш".

Колись у мене на курсі був хлопець із ССО. Він розказував, як його готували: якщо у тебе хочуть вивідати якусь інформацію – вивідають. Умовно: коли почнуть нігті зривати, розкажеш все. Якщо, звісно, ти не супергерой. Я – не супергерой. Тому потрібно вміти брехати: кажи 90% правди, а 10% – найважливіше – ховай під брехню. І на допитах я почав плести якісь казки. Косив чи то під цивільного, чи то під тероборонівця. Паралельно думав, як не спалити своїх пацанів.

Мені пощастило. Це були молоді десанти, ще не озлоблені. Вони єдині, хто мене пальцем не зачепив. Навіть відганяли ідіотів, які хотіли мене ножичком попирять.

Коли їхній комбат дізнався, що зі мною були інші люди – наказав терміново їх привезти. Десанти поїхали на зустріч, призначену моїм хлопцям. Але ті спостерігали за місцем, побачили, що росіяни приїхали без мене, та відступили.

Це було моє друге велике везіння – я мав свідків, що мене взяли в полон.

Через добу до допиту долучили когось із водолазною підготовкою. Розпитували, де навчальні бази, що спецпризначенці робить. Я казав: "Які спецпризначенці, хто мене туди пустить?".

Почав розповідати, що був водолазом, торгував спорядженням. Спецпризначенці, мовляв, то зовсім не мій рівень. Фах я шарю, косити під дурачка було легше. Нічого цікавого від мене не дізнались. Сказали, відправлять в Гостомель розбиратись.

Поки не відправили, підійшов їхній офіцер, здоровенний ведмідь, почав кричати: "Що у вас за народ? Вперше таке бачу! Ми в Бучу зайшли, а там якась баба з дробовика шмаляє по нас з балкона! Що ви за люди? Правду кажуть: цих вивезти – нових завезти".

В Білорусі, до речі, теж потім чув, як танкісти плакали, що їх пошматували. Загалом кілька разів спостерігав, як вони були відверто о*уєвші через свої втрати. 

У Гостомелі мене одразу спустили в підвал. Сказали, що брешу. Роздягли.

"Кинули на підлогу з битим склом. Повозили по склу. Такі психологічні фішки, щоб я кров побачив. На столі були розкладені кусачки, ствол, ще якась фігня".

Потім мене якось дуже хитро зв’язали – ноги за вухами, руки заломлені. Коли один вузол підтягують – викручує всі суглоби. Рились в моєму телефоні, паралельно ставили запитання. Це був перший серйозний допит.

Мені знову пощастило – я втратив свідомість. Привели до тями. Дали підписати документи, що я комбатант – мовляв, так більше шансів, що мене не шльопнуть по-тихому. Кинули в один з холодильників на аеродромі, які були замість камер.

Там було 28 людей. Більшість – цивільні з Київщини. Деякі поранені. Ні води, ні їжі. Спали всі разом на брудному ганчір’ї. В туалет ходили там же в якусь банку. 

Наші валили день і ніч. Кілька разів прилітало зовсім поруч. Ми сподівались, що стіну розвалить і зможемо втекти. Але, на жаль, не склалось.

"З камери в камеру переносили телевізори". СІЗО у Новозибкові

23 березня на "Уралах" повезли у Білорусь. В сусідній машині один хлопчик спробував утекти – відкрив аварійний люк, виліз на дах і зістрибнув. Два "Тигри" із супроводу відкрили вогонь. Я чув, як працював кулемет. Вони кажуть, що його вбили.

Ще момент. Росіяни дуже боялись усіх гаджетів. Нашифрували, що там є маячки, за якими можна відслідкувати місцезнаходження. Тому трощили все, навіть цифрові годинники. Поки ми їхали, один розумний хлопець сказав: "Вони розбили всі наші гаджети. Тепер думайте, що далі казати. Вони нічого не підтвердять".

Тож далі я вже спокійно грав роль звичайного ТРОшника і міг не згадувати про водолазну справу – жодних записів про нас не лишилось.

З Білорусі у декілька етапів нас перевезли на Брянщину. У Новозибків, СІЗО-2.

"СІЗО почалося з "прийомки". Тебе роздягають. Від воріт до корпусу проганяють крізь дві шеренги співробітників ФСІН. Поки ідеш – тебе б’ють і травлять собаками. Собаки рвуть комусь ноги. Якщо падаєш – вони по тобі стрибають. Комусь ламають ребра. Всіх копняками женуть вперед".

Роль тероборонівця вберегла мене від жестякових допитів. Знову пощастило.

Нас охороняв тюремні спецпризначенці і місцеві вертухаї. Спецпризначенці раз на кілька місяців змінювалися – були осетини, кадировці, чортзна-хто. Коли на початку травня з Оленівки привезли захисників Маріуполя, вони над ними знущались жорстоко. Особливо діставалось хлопцям бойових спеціальностей: снайперам, гранатометникам.

Кілька людей мали серйозні ушкодження. Були кілька смертей. Не лише від допитів. Від усього. Спецпризначенець ударив одного цивільного дядька, у віці вже, щось відбив, – помер.

Деяких так катували, що крики були нелюдські. Це було постійно: тебе допитують плюс-мінус нормально, але чуєш, як в сусідній камері людей катують болем.

У камері – величезній, тюрма ще "єкатеринка" – постійно був лютий холод. Їжу розносили баландери. З камери нікуди не виводили, хіба на допити і шмони. 

Годували так, щоб ми могли підтримувати життєдіяльність. Хлопці підрахували – давали менше тисячі Ккал на добу. Всі почали втрачати вагу. 

О 06:00 – підйом. Зарядку робити не дозволяли. О 6:15-6:30 швидко роздають сніданок. Далі прибираємо, готуємося до перевірки. Перевірки жорсткі. 

"Черговий по камері повинен впасти на спину чи на живіт, швидко проповзти під койками, повернутися, піднятися, закрити очі, стати зірочкою. Якщо на робі знаходять пилинку – страждають всі. Якщо проповз повільно – теж".

Перевірка тривала годину-півтори. Після неї – так звані оперативно-режимні заходи, виводять на допити. О 13:00 – обід і знову допити. О 17:00 – вечеря. О 19:00 – ще одна півторагодинна перевірка. О 22:00 – відбій. Наш сон вони не чіпали. Постійно в очі лупили лампи денного світла, але нас ніколи не підіймали. 

У нашій камері було троє військових – я, офіцер-морпіх і старший прапорщик зі зв’язківців. Інші десятеро полонених – цивільні.

Був хлопчина, якого разом із батьком захопили. Батько – афганець, йому прострелили ноги, забрали від сина. Син – молодий кремезний хлопець, мав ментальний розлад. Йому було дуже важко. Він взагалі не розумів, що відбувається. 

Цивільних теж водили на допити, але не так пресували. Росіяни швидко поділили людей на тих, кому шиють справи – мінометників, артилеристів, – та обмінний фонд. Їм потрібен був пул людей, яких засудять за "вбивства цивільних". Решта – масовка.

Перший час нам намагались проводити політпросвітництво. З камери в камеру переносили телевізори. Вмикали новини, програми Міхалкова на флешках. Все це змушували переказувати. Але ми швидко навчились виділяти з них раціональне зерно.

Наприклад, коли в Україні з'явились HIMARS, вони активно погрожували всі їх покришить. Минали тижні, а "хаймарси" все не кришилися. Так ми робили висновки.

Вихідними опівночі  була якась тижнева підсумкова передача з детальним розбором. Я дуже хотів її подивитися. Раз пощастило – телевізор до нас потрапив у неділю. Коли всі заснули, заникався від очка (ми його Оком Саурона називали), щоб вертухай не побачив. Ввімкнув звук ледь-ледь і дивився, як обговорювали пакет допомоги від США. Запам'ятовував. Це на певний час допомогло підтримати настрій.

Але загалом цей "ящик" страшенно демотивував.

З новин ми одразу дізнались, що звільнили північні області України. Бачили, як вони нервували, коли почались бої за Харківщину. Потім всю інформацію нам різко перекрили. Моментально: телевізори здати і все. Тоді я зрозумів – Україна втрималась.

Відтоді і до моменту виходу ми були в інформаційній ізоляції. Але вони між собою обговорювали ситуацію, що не все так добре. Ми це чули.

"Нам пох*й, пусть умирает". Колонія в Пакіно

В Новозибкові я просидів понад рік. У травні 2023-го нас спакували і повезли в Тулу.

Це був моторошний момент. Така сама "прийомка". Так само відхєрячили. Загнали в прогулянкові дворики. Надвечір пішов дощ. Під ним ми стояли всю ніч. Вертухаї ходили зверху, кричали то стати на коліна, то голову закрити руками. Було важко і морально, і фізично. В одного хлопця почався приступ епілепсії. Просили ліки – стан був важким. Ті кричали: "Нам пох*й, пусть умирает". Ледь дочекались ранку.

Виявилось, це була пересилка до виправної колонії у селищі Пакіно (Володимирська область). Там нас – десь 300 людей – тримали вже на зоні. В батареї в камері ми знайшли шкарпетку ЗСУ. І такі: "Опа! Попередники. Тут є наші".

Все почалось по новому колу: той самий розпорядок, ті самі допити. Трохи кращі умови. Тепліше. Камери менші, але в них більше людей.

Найстрашнішим тут був голод. Основою харчування був відвар з очисток гнилої картоплі. Ми почали конкретно втрачати вагу (у кого вона ще лишалась) та сили. Мені, наприклад, по вазі скидати вже не було чого, я просто падав.

Буквально тримались на хлібі. Його часто давали більш-менш нормально – буханка, розрізана на п'ять частин. Вона дійсно рятувала. Тому хліб – це було святе.

Нас постійно переміщували з камери в камеру. Раз попалась камера навпроти кімнати відпочинку спецури. Очко камери не повністю закривалося. Крізь шпаринку можна було піддивлятись у них новини. Так дізнались, що Херсон вже наш.

У колонії в Пакіно виводили на прогулянки. Взимку навіть видавали бушлати. В Новозибкові бушлатів не було ніяких. Там перед банею – в конкретний мороз – викидали у прогулянковий дворик. Хвилин за 20 очікування, зовсім задубілого, заганяли в баню, де без гарячої води і мила треба за три хвилини помитися. Діч.

Натомість в Пакіно не надавали медичної допомоги. Лікаря ми називали ветеринаром.

У нього навіть зеленки не було. Хлопці гнили. У всіх – жахливі виразки. Треба було мінімум місяць чекати, поки лікар прийде і помаже їх тим чортовим фукорцином. Мене, на щастя, виразки минули, я практично не гнив. А у хлопців було страшне. Їх забирали в лікарню. У когось починав підтікати дах. Був один суїцид – хлопчина не витримав.

В Пакіно приїжджав Червоний Хрест. Половину людей від них сховали – просто закрили барак і сказали всім лежати на койках (що зазвичай було суворо заборонено). Якусь частину полонених Червоний Хрест викликав на бесіди, дали заповнити реєстраційні картки та шанс нарешті зв'язатись з рідними.

"А ще були таке наївне: "Ми привезли настільні ігри, смаколики. Вимагайте у адміністрації". Слухаєш це під пильним поглядом спецпризначенців і відчуваєш, чим завершиться спроба щось вимагати".

Приїжджали російські правозахисники. До них серйозно готувались. Кілька днів нас вчили ходити рівно, а не як завжди – руки назад, обличчя в підлогу. Занесли в камеру стіл. Скатертину постелили – взагалі щось небувале.

Аж відкриваються двері – заходять хлопці в жилетках "правозахисники при президентові РФ", щось про права людини, якась Москалькова. За правозахисниками стоїть спецура та начальник зони – які вже нас "проінструктували", що можна казати. Правозахисники питають, як з харчуванням? Ми – худі, зморені – кажем: нормально. Вони такі: розуміємо, тут не курорт. Киваєм – не курорт.

Більшість часу займали розмови про їжу. Згадували, що би хотілося з'їсти, фантазували про страви, які готуватимемо вдома. Рецепти вигадували. Всі подумки почали робити бізнеси в аграрній сфері і відкривати ресторани.

"Але такі розмови у певний момент витримували вже не всі. Через голод люди реально втрачали розум. Це було страшно".

А росіяни гралися із нами: когось загодовували, інших тримали на голодному пайку.

Рік не було обмінів з Пакіно. Ми вже були в емоційному занепаді. В полоні набагато легше знати, що хтось поїхав додому. Щиро радієш, бо можеш бути наступним.

В останній місяць я собі налагодив ментальну рівновагу. Потрапив в камеру з дуже класними морпіхами. У нас були спільні інтереси – музика, мотоцикли.

Вирівнялось ставлення до їжі – стало просто пофіг. Плюс нам дозволили займатися спортом. Була так звана фітнес-хата, там усі качались, коли були сили. Була чітка закономірність: кинули на дві кашинки більше – опа! – одразу знову всі тренуються. Годують гірше – у більшості пауза, перечікують несприятливий період. 

"Я співав українські пісні – це дуже підтримувало. Повстанські пісні, Тараса Чубая, Скрябіна, Тартака. "Лицарський Хрест" морпіхи дуже любили. Що знав повністю – все співав".

Дуже тихо – там за українську мову можна було вихопити, не те що за пісні. Крайній раз я отримав звездюлів саме за те, що вони якось дізнались про мої співи.

Коли було зовсім паршиво, намагався не жаліти себе. Думав: "Вийдеш по-любому. Як би хєрово не було – треба тягти". У нас був мораторій на слово "скоро". За нього можна було ляща вихопити. Виходимо на вулицю: "Ну, коли нас вже поміняють? Ех, мужики, побачить би небо просто так". Або дивимося – о, хмари на Україну летять. Я їм повторював: "Мужики, не кажу "скоро". Але незабаром побачимо рідне небо".

"Охоронцям взагалі пофіг. Значить, везуть не на зону". Обмін

7 травня. Мене з одним хлопчиною – з речами на вихід. Там була камера, в яку відправляли, тільки коли кудись везуть. Нас закинули в цю від’їзну хату. Нормально погодували. Дали заповнити примірник автобіографії і щось типу розписки, що немає претензій до РФ. Викликали у кабінет до опера. Опер – сама люб’язність.

"Ще тиждень тому він мене по печінці фігачив ногами, а тут: будь ласка, стань отак, не впади. Серед нас був хлопець – худий, чисто анатомічний атлас. Його опер питає, чого такий худий? Той каже: "Так, гражданін-начальник, пес його знає. Якось схуд". Опер на це: "Да? Дивно. Чого б це?"

Два дні потримали в цій камері і розігнали назад. Але я вже розумів, що десь в списках я є. І чекав. Молився ввечері: "Господи, відправ мене додому. Скільки ж можна, а?".

30 травня. Нас знову викликали. Пацани вже викупили, що це обмін. Зібрали мої речі. Ми домовились: хто приїде додому – зв’яжеться з усіма батьками.

Нам вдягли пакети на голови. Привезли на аеродром. Ніч потримали в Іл-76, а на ранок ми полетіли. Коли приземлились – знову затрамбували в автозаки. Я ще подумав: "Ну, блін!". А потім усвідомив, що охоронці на нас не реагують. Їм пофіг.

Значить, везуть не на зону.

Приїхали. Відкрились двері, якийсь тип сказав: кого називають – на вихід, інші – лишаються. Швидко попрощалися. Назвали моє прізвище. Вийшов. Зняв з голови мішок – полонених зі зв’язаними руками заводять у цивільні буси на цивільній стоянці.

Ще годину ми їхали. Напруження колосальне – тільки б не зірвалось. Бо ж щойно половину людей в автозаці лишили. Міняли одночасно нас і хлопців із Суходольської колонії – там теж половину залишили. Поки їхали по Курщині, екран в автобусі показував, що робити під час обстрілу. Подумав: "Ого! Нормальний хід".

"Приїхали. Зайшов наш хлопець: "5 сєк – і ми вас забираєм". Вже коли поміняли, він же спитав, що ми будемо робити. Я сидів на передньому сидінні і чесно відповів: "Будемо ох*ївати!".

Під час передання назустріч йшли російські полонені. Наші всі – підбиті, голови розбиті, худющі. Їхні – добре вгодовані, пристойно виглядають. Добре себе "чухали". Ми знали, що у нас полонених нормально тримають. Я ще пацанам казав, що в традиціях нашого народу немає такого лайна, як катування голодом. Але контраст різонув дуже.

На Сумщині люди до нас вибігали з прапорами, махали, хтось ставав на коліна. Я приблизно розумів, що повернусь в іншу країну. Але щиро офігів від змін.

На наше покоління випав момент, коли довелось боротись за незалежність. Пафосно звучить, але я так відчуваю: вони не змогли нас на коліна поставити. Маю стійке відчуття, що ми це пройдемо. Буде погано і важко. Але у нас буде краща країна.

Найсмачніше після повернення – снідати із дружиною. Я мріяв, що ми доробимо ремонт на кухні – вона буде велика, світла. Ремонт ще не завершили. Але знов з Настею сідаємо там разом, і це так кайфово! Я ще мріяв, що готуватиму їй сніданки, але швидко з'ясували, що хай краще вона. Байдуже що – це буде найсмачніше.