13 артилеристів, які втримали Київ. Розповідь Героя України Василя Боєчка

Капітан 128-ї окремої гірсько-штурмової закарпатської бригади (Закарпатський легіон) Василь Боєчко на початку серпня отримав з рук президента Золоту Зірку Героя України. Це звання йому присвоїли 10 березня за те, що його артилерійський розрахунок стримав шалений наступ російських окупантів на Київ одразу на двох надскладних напрямках – вишгородському та ірпінському.

Його підрозділ буквально вгризся у заледенілий Лютізький плацдарм і працював там понад місяць. У перші дні три машини БМ-21 і 13 людей його розрахунку – це була єдина артилерія, яка зупиняла росіян на цих напрямках. Під постійними артилерійськими нальотами окупантів, ракетними обстрілами з Білорусі вони протидіяли нескінченним силам, які росіяни стягували під Київ небом та суходолом.

Зараз він працює вже на іншому напрямку. Коли ми говоримо, голос та інтонації капітана навіть крізь нестабільний зв'язок передають його готовність працювати на перемогу, попри втому. І лють до російських окупантів, яка у ньому народилась саме під час боїв за Київську область.

Як його підрозділ не допустив оточення Києва, скільки окупантів знищили та що ці бої змінили у ставленні до росіян – у розповіді Героя України, капітана Василя Боєчка для LIGA.net. Далі – пряма мова.

Читайте нас в Telegram: тільки важливі та перевірені новини

"ЯКЩО Б МИ ПІШЛИ – ВИШГОРОД ВСЕ"

27 лютого о другій ночі ми розмістились у Нових Петрівцях, розставили техніку. Десь годинку-півтори подрімали – і вже о шостій ранку почали кидати "подарунки" нашим "дружнім" кацапам в напрямку Бучі і Демидова. З цього моменту працювали 24 години на добу в дві сторони. Не встигали ані до новин, ані ще щось. Жили як у капсулі: тільки робота. Моментами навіть не встигали приїхати туди, де жили, щоб поїсти. Місцеві вже знали, де ми є, і самі приносили гарячу каву і щось з їжі. Просто під машини. Принесли, швиденько пішли, через годинку повернулись за посудом.

Щоби вони через Вишгород не зайшли до Києва, ми мусили постійно їх стримувати. В управлінні на нас молились: "Тримайтесь, хлопці, тільки на вас надія". І ми тримались. Кавою та силою волі. З допомогою місцевих.

Місцеві до нас були дуже теплі. Вони почали сходитись одразу, в перший день. Дивились на нас такими очима, що всередині переверталось. Вони потім казали, що коли нас побачили – зрозуміли, що їх не кинули, що вони захищені. Вони нам все-все допомагали: розвантажувати снаряди, їх комплектувати, щось ремонтувати, закривати якісь елементарні питання. Без різниці, чи це була ніч, чи обід, чи світанок – вони були поруч.

Першого дня нам вдалося розбити дамбу на ГЕС. Ми пустили воду та затопили російську техніку, яка зі сторони Демидова йшла в бік Києва. Так одну сторону наступу ми закрили, ворог не зміг прорватись. Бо, якби росіяни йшли з двох сторін, – навіть не знаю, як воно було б. Може б і прорвали десь оборону. Територія дуже велика, і закрити її було би важко. У Вишгород, думаю, ворог би зайшов.

Читайте також: "Ми врятували Київ". Жителі Демидова не шкодують, що їхнє село було затоплено

Наступного дня ми зі сторони Демидова розбили їхній великий склад боєприпасів, там логістика в них стояла. Цей склад вираховувала розвідка, вони з нашими "Лелеками" (безпілотниками. – Ред.) працювали. Хлопці нам напряму координати цілей передавали. Коли перший раз відпрацювали по тому складу – одразу почало щось горіти. Тут же ми отримали команду ще туди додати. Додали. Полум’я та стрільба такі були, що можна було побачити неозброєним оком.

Десь до початку квітня часу не існувало. Не було днів тижня, дат. Тільки освітлення змінювалося: ніч-день, ніч-день. Тут відпрацювали, оце знищили. Там не попали, але нічого, наступного разу попадемо. Прильоти. Когось поранили. Двохсотих повезли. Сусіди перемістились. Спочатку навіть якось у голову не лізло, що почалась реальна війна.

Монотонності у ці дні не було – постійно щось відпрацьовували. Координати цілей приносили або розвідка, або хлопці з піхоти. Це все, що нам треба було. Отримали координати, одразу виїхали на вогневу позицію, навели, відпрацювали. Потім швиденько, до п’яти хвилин, з’їжджали з вогневої позиції. Знали, що протягом п’яти хвилин сто відсотків буде відповідь. І все, далі чекали нових координат.

Якщо ми нищили якусь ціль – мені повідомляли. Я після того збирав у підрозділі людей і доводив: знищили "Урагани" чи знищили якісь самохідні установки, чи знищили певну кількість людей. Це було важливо знати – це мотивація. Так само і місцеві раділи за нас, що ми все нищимо. В останні дні березня, коли інтенсивність боїв знизилася, місцеві навіть приїжджали запитувати: "А чого ви не стріляєте? А що сталося?". Вони звикли, що ми стріляємо, і коли ми працювали – вони спокійніше почувалися. Що ворог не прийде.

Читайте також: "Зізнаюся у всіх злочинах". Журналісти знайшли окупантів, які вбивали людей під Києвом: відео

"ДО РОСІЯН ЖАЛОСТІ НЕМАЄ. ЦЕ ВОРОГ"

Десь за тиждень від початку бойових дій я відчув, що у мене почало змінюватись ставлення до росіян. Жалості до них немає: мені дати цю скотину – розірву на шматки. Я побачив їхню агресію проти навіть не військових, а мирних жителів – дітей, жінок, підлітків, яких вони, сволота, ґвалтували, нищили. Дітей грудних розстрілювали разом з мамою.

Коли працювали з Мощуна, одна зустріч мене шокувала. Ми там побачили жінку, у неї на руках маленька дитина, до року. Тоді ще морози були, а вона дуже легко одягнена, не як на зиму. Жінка не могла говорити. На наші запитання нічого не могла сказати – ані звідки вона, ані хто.

Вже потім місцеві з’ясували, що ця жінка з Бучі. У такому стані вона була після того, як росіяни зайшли в її будинок – двоповерховий, гарний, не з бідних. Вивели її з дитиною на двір. Не дали навіть одягтися нормально, документи взяти. Вивели, сказали: "Або ти йдеш звідси, або ми тебе прямо біля хати й положимо з дитиною". Вона в чому була, так і пішла.

Коли до нас приїхали інші підрозділи, підтяглись артилеристи, роботи не поменшало. Але з’явилась більша впевненість, що втримаємось.

Ми вже побачили, що з тої сторони противника – дуже лиха сила зібралась. Просто цілодобово у двох напрямках працювали. Тільки нам доповідали, що ми їх знищили – а через пів години-годину вони знов продовжували іти у тій самій точці, у тому самому напрямку. Ми знову їх нищили, розбивали, випалювали. А росіяни – знову йшли.

Читайте також: Понад 5,2 млрд грн. У Бучі порахували збитки внаслідок вторгнення росіян

Приїжджав один полковник, показував фото переправи через Ірпінь. Розказував: "Ви "Градами" їх випалюєте, і вони далі йдуть". Думали, що м’ясом просунуться. Трошки їм не пощастило. Але іноді у нас було таке відчуття, що їм щось додавали в їжу. Бо тупо йшли вперед, хоча знали: за хвилину від них лишаться тільки п’яти. Точно знали, бо вже бачили смерть тих, хто йшов перед ними. Їм було байдуже. Вони тупо йшли на страту. 

Вони теж обстрілювали багато. По нас були приходи і 152 міліметри, і "Ураганами" нас відпрацьовували. Пізніше це все вже стало звичним. 14 березня під черговим їхнім обстрілом загинув мій товариш, водій Олександр Лабунський (теж Герой України). Ймовірніше, їхні "Орлани" працювали. Вони там літали на початку війни. Ми щось збивали, щось не збивали, але загалом не дуже на них зважали. Бо на них якщо дуже звертати увагу, неможливо відкрити вогонь.

Того дня біля 14:00 по нас відпрацювали "Гради". Дуже влучно, якраз там, де був особовий склад. Не знаю, як мене не заділо. Чудо, напевно. Тому що мій загиблий товариш лежав від мене метри за три. Ще один підлеглий отримав поранення у ногу. Слава богу, вже бігає здоровий.

"ЗНИЩИЛИ ПОНАД ТИСЯЧУ РОСІЯН. АЛЕ ЦЬОГО МАЛО"

За цей період боїв на Київщині снарядів ми відпрацювали стільки, що капець. Моїм трьом БМ-21 пам’ятники треба буде поставити після перемоги за те, як вони працювали. Особового складу росіян ми там знищили понад 1000, це точно. Знищили багато техніки різної модифікації – і БМП, і танки, і артилерійські системи, це сто відсотків теж.

Це було десь ближче до 20 березня. Вони на Київщину кидали вже все підряд, тільки би взяти цей напрямок. Цей десант до землі не встигав долетіти, а вже був знищений нашою артою. Решту піхота допрацювала.

В останні дні березня, коли ми почали дізнаватись про Ірпінь, Бучу, Гостомель, я зрозумів: все те, що ми знищили, – це дуже мало. Мені хотілось ще більше. Гарантію даю, що наш підрозділ більше тисячі поклав їх там. Але треба класти більше. Тоді вони починають розуміти, що так поводитись не можна, що з нашої землі треба йти геть.

"ОСТАННІЙ РАЗ ВДОМА БУВ 12 ЛЮТОГО. ПРАЦЮЄМО ДАЛІ"

Про те, що отримав Героя України, дізнався з інтернету. Товариш запитав, чи я у соцмережі заходив. Скинув посилання, я подивився: щось не те. Потім побачив новину на сайті президента. Переконався: є таке діло. Приємно, звичайно, але якби це був мирний час, було б набагато краще.

Золота Зірка – це не оцінка однієї людини, це оцінка всього нашого підрозділу. Наш результат – це робота командира батареї, командира взводу, топогеодезиста, командира бойової машини, навідника, водія, заряджальника. Всю цю роботу оцінили. Кожен військовослужбовець у нашому підрозділі, який там був зі мною, нагороджений державними нагородами. Мій загиблий товариш – він теж Герой України. 

На роботі ця відзнака не позначається. Як працювали, так далі й працюємо. Відпочинку немає. От я останній раз вдома був 12 лютого. І не факт, що скоро туди потраплю. В Київській області ми залишалися до початку квітня. Тепер вже – на іншому напрямку.