"Повне лице крові. Він казав, що не має чим дихати". Репортaж з лінії фронту
"Б***п, прийом. У нас сильно тяжкий, поранення у шию" – так по рації викликають військових медиків на евакуацію. Їхати треба на попередньо домовлену точку. Її знають як ті, хто вивозить поранених військових безпосередньо з позицій, так і ті, хто забирає.
Усі ці процеси намагаються робити по "сіряку" – у темний час доби. Тому що вдень евакуаційні групи надто помітні. І часто самі стають цілями для ворога. Такі випадки – непоодинокі.
Медики на війні – це невіддільна частина армії. "Янголи війни" – так назвав їх колишній головком ЗСУ Валерій Залужний.
Вони працюють на всіх ланках евакуації: від першої лінії фронту до стабпунктів та госпіталів. Військові медики – це і мобілізовані лікарі, і добровольці, як-от медичний батальйон "Госпітальєри".
Як "янголи війни" рятують українських військових та рятуються самі на лінії фронту: репортаж для LIGA.net.
З метою безпеки імена та місцевість не розголошуються.
"Страх і боягузтво – це різні речі"
– Я з Чернігова, – розповідає боєць, якого ми евакуюємо. Уламки потрапили у ногу під коліном, над лопаткою та у кисть.
Ріжемо штани та термобілизну, щоб швидше оглянути рану. Нічого серйозного, кажу йому. Жити буде, інакше кажучи.
24 лютого прийшов до війська, продовжує боєць. У цей час бинтуємо йому ногу. Даємо таблетки – антибіотик та знеболення. Але чоловік переживає не за себе, а за свого побратима – це той, що із пораненням у шию: "Я його тягнув, обробив рану. У мене рука поранена, а я іншою його під пахву схопив і ніс".
З тим хлопцем усе теж гаразд. Його везе інша евакуаційна автівка.
– Вибухнуло щось поруч? – питаю.
– Так, – сміється він у відповідь. – Штук 15 мін поруч. Я оце їду щасливий, що взагалі живий залишився.
Військові – ще ті жартівники. Бо ти тут або смієшся над усім (над чим можна і не можна), або психіці буде непереливки. Мозку треба якось "витягнути" тебе з небезпечної ситуації. Ти жартуєш над іншими, а вони – над тобою. Але ви ніколи не ображаєте один одного.
На війні всі конфлікти якось простіше вирішувати.
Після евакуації йдемо відмивати машину від крові й бруду. Мішанина запахів залишає у роті дивний присмак металу.
Говоримо і на серйозні теми. Про те, коли військові опиняються у середовищі цивільних міст. З відчуттям, ніби ти чужий.
– Я приїжджаю додому і не ношу форму, – говорить В. Він – світловолосий юнак трохи за 20. Водій. – Тому що за кожного косого погляду мені хочеться когось ляснути. Стоїш на касі в АТБ, а після тебе пацан молодий. Який приїхав з повною компанією у тачці з музикою. І він починає на мене косо дивитися. Я йому в очі глянув, а він їх опустив. Думаю собі: "Чого ти? Ти дурень?"
Коли без форми йдеш містом, почуваєшся вільніше, каже В.
Більшість людей, коли ти у формі, бояться дивитися в очі, підтверджує ці слова його побратим О. Це кремезний чоловік з коротким чорним волоссям і трохи сивою бородою. Лікар, який пішов на фронт з початком широкомасштабної війни.
Між кавою та перекурами заходить розмова про тих, хто намагається втекти через кордон у горах чи перепливти річку. О. згадує повідомлення про те, як правоохоронці витягають з води їхні тіла чи, якщо пощастить, просто змерзлих, але живих.
– Якщо ти вже так ризикуєш своїм життям, то піди на фронт, – говорить О. – Якщо ти айтівець, навчися управляти дронами чи "прошивати". Тебе ж з радістю заберуть. Бо це капець як потрібно.
Просто є рівні люди і більш рівні, іронізує О. Проте що ці "більш рівні" люди робитимуть, коли "менш рівні" закінчаться?
– Мені теж страшно, – зізнаюсь я.
– Ну ти дивися, я тут вже зрозумів одну річ, – продовжує лікар. – Страх і боягузтво – це різні речі. Страх – важке почуття, але він допомагає вижити. Ти можеш його подолати. А боягузтво – це порок. І один з найгірших в людях. Мене бісять ці відоси на YouTube – юристів, які розповідають, як відмазатися від армії.
О. має дочку, вона ходить у другий клас. Під час останньої відпустки вмовила тата на згоду і пофарбувала частину волосся у білий колір. Але залишила довжину, якою він пишається. Це їхній компроміс.
Кожен приїзд додому – купа радості, кожен від'їзд – сльози, каже О.
– Мені дали медаль. Малій показав. А вона мені: "Тату, ти ж більше на війну не поїдеш?" – сміється чоловік. – Та куди, відповідаю їй. Ось відпустка закінчиться і доведеться. Ще треба повоювати.
Не сміятимешся – "поїдеш дахом"
Ми збираємо пазл – з нічним пейзажем та ведмедями. Тут, коли ти нічим не зайнятий, у голову лізуть різні думки. І це заважає.
Тому треба голову чимось зайняти. Можна приготувати їсти – життя у побитому, але загалом цілому будинку дозволяє це зробити досить просто і комфортно. Можна помити підлогу чи посуд, рубати дрова, слідкувати за котлом, погодувати цуценят, яких урятували військові.
А коли все це зробили і є час вечорами, то ми з Є. збираємо пазл.
Він – лікар, який свого часу кинув цю роботу. Коли почалася велика війна, пішов до війська. І тепер – знову медик. Бородатий чоловік середнього зросту і віку, який постійно обігрує мене у карти.
Це дуже смішна картина: ми навіть не розмовляємо над пазлом, хіба що про форму деталей. І от цей процес переривають. В. прийшов розповісти про "двохсотого", якого вивезли з позицій.
"200" – так кодують полеглих воїнів. Історія цього терміну йде ще з радянських часів і війни в Афганістані. З тих же часів збереглася звичка поранених називати "300". В Україні з 2022-го змінюють цю традицію – називають полеглих "на щиті". Втім, термін "200" все ще звучить час від часу. Зрештою, ці люди роблять свою роботу як можуть. Їм часто не до того, щоб підбирати слова.
Тому у серпні для підрозділів цивільно-військового співробітництва, які транспортують тіла полеглих захисників, змінили назву. Гуманітарний проєкт ЗСУ "Евакуація 200" офіційно став називатися "На щиті".
Мій колега за пазлами Є. мовчить якийсь час. "До нього ж дружина приїхала, – згадує він. – Вона ж по радєйке все чула".
Тепер у кімнаті мовчать всі інші. А за якийсь час ми знову схиляємося над пазлом. Тому що нам пощастило і ми можемо це робити. "Але як же паршиво, що це все відбувається саме так", – думаю про себе.
На кухні розмовляємо про "велику політику". Про те, що військовим болить. Про українське майбутнє.
– Поки не включимося, щоб 50% бюджету йшло на війну, щоб могли виробляти від мін до зброї, нічого не буде, – каже В. Той, що водій.
– Як ти це собі уявляєш? – питаю.
– Хто заважає відкривати ті самі патронні заводи? – питає у відповідь В. – Два роки жорстокої війни. З початку якої політики задвигають, що "ми вистояли". Але це прості люди зробили, які "коктейлі Молотова" кидали, діди з рушницями. Ті, хто боролися. А не вони.
А потім він просто змахує рукою та йде з кухні.
Поранених військових ми веземо у стабілізаційний пункт. Це місце, де лікарі працюють у більш-менш стаціонарних умовах. Тут є і анестезіологи, і хірурги, і фельдшери. Але це не лікарня у звичайному вигляді. У нашому випадку – це підвал колишньої агробудівлі. Світломаскування. Машини не можна ставити близько.
Стабпункт – це ціль для ворога. Завжди.
– Якщо питання з дронами не порішають – у сенсі, з РЕБами, нам буде тяжко, – говорить один з лікарів під час відпочинку, коли вдається випити чаю і кави разом, покурити. – Росіяни нас дронами просто закидають, вони у них як патрони.
- Коли вже ці росіяни закінчаться? – врешті питає лікар.
– Ти на карту дивився? – сміється його колега. – Там ні кінця ні краю.
– Проте наші тут "завалили" порядно орків.
– Ти їх ще рахуєш? – жартують далі.
Пам'ятаєте правило? Не будеш сміятися – "поїдеш дахом".
"A потім я плакав"
– Я скинув бронік, біг, кричав, щоб допомогти, – каже поранений.
Невелика "царапка" від уламка, контузія. Але найбільше турбує його психологічний стан – смерть побратима серйозно вплинула на чоловіка. Боєць, якого ми зараз веземо у стабпункт, намагався його врятувати, проте не зміг. Втратив того, з ким ішов поруч.
– Він живий був, – розповідає поранений. – Але лице було розірване. Робив штучне дихання, я не лікар, не знав, що робити. Повне лице крові. Він казав, що не має чим дихати.
– Будеш триматися? – питає медик.
– Якось буду, – обіцяє. І навіть намагається посміхатися.
– З деякими травмами просто не виживають. Ти не винен, – кажу.
Він знову і знову, по колу, повторює, як намагався врятувати свого побратима. Дивиться на мене, я тримаю його за руку:
– А потім я плакав.