"Де є світло – туди прилітає". Як живе прикордоння Харківщини, яке відбивають у ворога

"Тяжко, – говорить LIGA.net начальник штабу одного з батальйонів 13 бригади НГУ "Хартія". – Ворог застосовує дуже велику кількість КАБів та артилерії. Мають значну перевагу".  

Дивіться нас на YouTube: пояснюємо складні речі простими словами

Бригаду перемістили на Харківщину, коли росіяни почали просуватися від кордону. Ситуацію вже вдалося стабілізувати і вирівняти, кажуть військові. Але додають: ворог тисне.

Села у прикордонні з Росією наполовину зруйновані – частина будинків ще стоїть, але людей залишилось мало. Поночі їздити тут можна тільки без фар, жодне вікно у хатах не світиться. 

Як живуть люди у прикордонних із Росією територіях та про що говорять військові: репортаж LIGA.net із Харківської області.

КАБи, артилерія і дрони. Як Харківщина відбивається від росіян 

"Все добре, але мало сну, – віджартовується начальник штабу на питання "як справи". – Працюємо 24 на 7". 

Тут постійно ведуть спостереження і контроль переднього краю. 

"Але ми вчимося, – знову жартує чоловік. – Скоро зможемо не спати взагалі". 

Біля штабу лежать речі – цілий пласт життя тих, хто тут колись мешкав. На вулиці тепер лежить одяг, посуд, дві вишиті картини: одна з квітами, а на іншій – молода пара. 

Місце займають лише у підвалі. Кажуть: вище знаходитися небезпечно. Тут багато моніторів і постійні розмови навколо.

Селище напівзакинуте. На вулицях не ходять люди, хоча десь недалеко, на шляху до штабу, чутно гучну веселу музику. Хтось продовжує розважатися і жити поруч із війною. 

"Бувають випадки, коли родина виїхала, а білизна ще висить і сушиться, – розповідають військові. –  З 2022-го, хоча у сам будинок вже були прильоти". 

Місцеві їхати не хочуть. Кажуть: а куди ми поїдемо? Один із військових розповідає, коли заходили у сектор, їх називали "вандалами". Казали, що саме вони приносять руйнування у села та міста. Втім, не всі. Були і ті, хто був готовий допомагати. 

Ситуація на Харківщині важка, але зупинити просування росіян вдалося, говорить начштабу. 

"Тяжко, бо ворог застосовує дуже велику кількість КАБів та артилерії, – продовжує військовий. – Якщо взяти співвідношення сил, то у росіян значна перевага. На їхні 30 мін можемо відповісти трьома. На жаль, зараз так". 

Чим ближче до фронту, тим менше людей на вулицях, навіть військових. У селищі за Харковом розмістили свої намети міжнародні організації, які мали б роздавати гуманітарну допомогу. Але зараз намети пустують. 

"Коли нас перекинули на Харківщину, відреагували миттєво, – продовжує начштабу. – Перейшли спочатку в оборону, а потім до наступальних дій. Станом на зараз вже поліпшили стан справ у цьому районі. Обладнуємо фортифікації, доводимо їх до ладу".

Армія навчила концентруватися на завданнях і досягати успіху у них, додає він: "Ти набуваєш тут фахової підготовки за твоєю спеціальністю, яку ти тут займаєш". 

На хаті російською мовою написано: Тут живуть люди

Їдемо далі у бік кордону. Все, що видно на горизонті, це суцільна рівнина і степ, і одна маленька посадка попереду. Питаю, як у таких умовах виходить воювати. Кажуть: навіть та худа посадка попереду – за щастя. 

"Ми звикли у лісах, – говорить боєць із позивним "Демон". – Заїхав – і ніби у мами за пазухою. Хоча це дійсно умовне відчуття. На війні небезпека всюди". 

Їдемо територією, яка була окупована. Хлопці розповідають, що після росіян у полях залишилося багато мін. Тому звертати куди-небудь не можна – їхати тільки перевіреними дорогами. 

"Але машина – богиня, – продовжує чоловік. – Вона нас тричі з таких ситуацій вивозила. З-під 152-х [калібр снаряда. – Ред.], наприклад. Нас росіяни засікли, 10 виходів було по нас. Але змогли виїхати". 

Попри війну "у зеленці",  там, де є дерева, чутно спів пташок. Села у прикордонні з Росією наполовину зруйновані – частина домів ще стоїть, але якщо люди там і живуть, то дуже мало, кажуть військові. На деяких хатах білими літерами російською мовою написано: Тут живуть люди. 

"Тут поруч є інше село, так там і такого немає – всі будинки під фундамент стерто", – каже "Демон". – Те село зруйнували ще під час першої окупації, там росіяни активно "попрацювали". 

В одній із хат зупинився артдивізіон батальйону. Живуть у підвалі – там дуже сиро і темно. На вулиці радять багато не "відсвічувати". Навіть курити виходять в іншу кімнату самого підвалу. 

Військові намагаються запропонувати смаколик – вафлі, шоколад, горіхи. Десь далі працює наш "Град", рахую виходи вголос. 

"То наш працює, ти не про то думаєш. Треба думати про солоденьке", – жартує Денис, радист. Він отримує інформацію про цілі та записує відпрацьовані постріли". 

Нещодавно військові отримали 105-мм гаубицю ОТО Melara. З неї працюють по ворогу. Денис каже, що добряче долітає "за шкірку" росіянам. 

"Подякуйте москалям, що дожилися до такого, – говорить військовий. – А так би зараз пішов би на рибалку, з дітьми був би". 

Він на позиції вивчає німецьку мову за підручником і готує їсти. Каже, що подобається. Сьогодні варить суп – розсольник. Хлопці живуть у цьому підвалі весь час. Жартують: вже документи додому вислали, щоб прописку тут оформити. 

"Ховаємося від ТЦК", – додає інший боєць. Всі сміються. 

"Якщо не жартувати, можна зозулею поїхати", – каже Денис. 

У приміщенні, де знаходиться курилка, у кутку розмістили склад їжі. У кімнаті 5 ліжок поруч одне з одним. А іншому куті – імпровізована кухня. 

Коли по рації звучить наказ "До бою", то всі збираються миттєво. Одягають броню і каски та біжать до гармати. Працюють по певних координатах. 

За годину перебування у приміщенні волосся стає вологим. Через сирість відчутно холодно. Денис розповідає, що одяг тут нормально висохнути не може. Доводиться вигадувати, як непомітно сушити його на вулиці. 

"Тут спальник лежить цілий день. Ввечері ним накриваєшся, а він мокрий, – розповідає боєць. – Тут вогко і холодно, але температура надворі стала вищою, то стало терпимо". 

Поруч живе собака Булка. Вона зовсім глуха, розповідають бійці: "Бувало так, що ми працюємо, а вона зовсім не реагує на вихід". 

Останній тиждень лінія фронту стабільна. Росіяни намагалися просуватися піхотними групами, але цей наступ зупинили. 

"Проблема України в тому, що ми з 2014 року не змогли змінити мислення людей, – говорить Денис. – 2022-го отримали другий шанс на зміни. Маємо ним скористатися тепер".

Дорогою від позиції горить суха трава. Тут нещодавно був ворожий приліт. Тушити цю невелику пожежу ніхто на відкритій дорозі не зупиниться – горітиме, поки не затухне саме собою. Або поки не піде дощ. 

Екіпаж вцілів, вчасно вийшли. Як воює і виживає прикордоння з Росією

По "сірому", коли вже сіло сонце, їдемо дивитися на "пташки". Так пестливо в армії називають дрони. Військові живуть у селі, поблизу кордону з Росією. На половині дороги до спостережного пункту у машині вимикають фари. 

Тут всі їздять виключно без світла. І живуть теж. У селах, які проїжджаємо повз, немає навіть натяку на життя. Абсолютно темні і неживі села пролітають за вікном. 

"Всюди, де горить світло, туди прилітає", – кажуть військові. 

Живуть дронщики теж у підвалі. Щоб не "світитися" як вдень, так і вночі. По можливості намагаються не виходити на вулицю, бо дуже часто над позиціями кружляють ворожі дрони. 

"Проблема з дронами завжди була і буде, і вона суттєва, – згадую розмову з начальником штабу, яка була зранку. – Противник часто застосовує FPV, скиди. Це велика проблема, бо ворог постійно розвивається". 

Росіяни перейняли ініціативу від нас. "Зрозуміли, що ми вміємо застосувати дрони успішно і незвично, – пояснював начштабу. – Ресурсів у них більше. Вони почали масово закидувати нас дронами. Росіяни, на жаль, розвивають цю історію дуже добре. Застосовують їх просто "роями". 

Хлопці готуються до нічного вильоту. Починається все з узгодження маршрутів і цілей. Оснащують своїх "птахів" всім, що є.

"Вночі зазвичай не вилітаємо, – говорить один із них. – У нас тут працюють екіпажі, які спеціалізуються саме на нічних дронах. Ми перекриваємо день. Зазвичай це близько 10-15 вильотів". 

Живуть тут постійно у невеликому підвалі – два ліжка, робочий стіл і імпровізована кухня. З місцевих у селі лишився тільки один дід. Не виїжджає, бо немає куди. 

Один із хлопців-дронщиків за освітою енергетик, інший – технолог продуктів бродіння і виноробства, пивовар. Кажуть, що навчалися роботі з дронами в процесі. 

"Спочатку літали, потім почали виїжджати на позиції і вчитися, – говорить боєць-енергетик. – Починаєш розуміти, як все працює і що як складати". 

Після посадки дрона боєць-пивовар прийшов із закривавленою рукою –  прорізало лопатями. Допомагаємо зупинити кровотечу і перев'язати руку. Поїхати з позиції не можемо ще пів години – через загрозу ворожої "пташки". Рацією передають про рух колони противника десь на кордоні. 

Дорогою назад теж вимушена зупинка. Росіяни змогли поцілити в нашу техніку. Поки вибухає боєкомплект на узбіччі, рухатися далі небезпечно, але і стояти поруч теж. 

"Екіпаж вцілів, вчасно вийшли", – розповідають військові, з якими ми їдемо. 

Чекати не можна – рушаємо швидко та обережно. Праворуч догорає техніка, вибухів вже не чутно, але пожежу видно досить добре в абсолютно чорному просторі ще досить довго. 

У Харкові, після приїзду, нас зустрічає сирена. Тривоги тут звучать щодня по кілька разів. Кажу: "Все у вас тут не як у людей. Приїхали й одразу тривога". Хлопці сміються. 

У поїзді з Харкова на сусідніх сидіннях дві жінки обмінюються новинами зі свого життя. 

"Мій родич зараз в Європі, вчиться, поступив. Назад не збирається", – каже одна. 

"Ну і добре", – відповідає їй інша.