Чи піде газ з Катару до Європи після поразки Кремля в Сирії

Отже, Росія забирається геть з Сирії. Не останнім мотивом її вторгнення туди був газовий. А саме – не допустити реалізації жодного з двох конкурентних проєктів.

Арабський газопровід для газу з Катару в Європу через С.Аравію, Йорданію, Сирію та Туреччину до Європи (за умови побудови принаймні газопроводу "Набукко", який на початку минулого десятиліття бурхливо обговорювався і вважався перспективним і для газу з Центральної Азії, і для газу з Близького Сходу в рамках концепції ЄС Південного енергетичного коридору).

Персидський газ мав прийти теж в Європу, але дещо іншим маршрутом – з іранських родовищ Затоки через Ірак до Сирії (шиїтським коридором) на її середземноморське узбережжя, де він мав скраплюватися й далі транспортуватися СПГ-танкерами до Європи.

Обидва проєкти, а точніше замисли, бо до стадії повноцінного проєктування усе це не дійшло, були конкурентними для російського газу в Європі, а Росія, як відомо, не терпить конкуренції, вона надає перевагу монополії. Про це Путін ще 2014-го казав, що, мовляв, монополія гарна тоді, коли вона своя.

Отже, втручання в Сирію було превентивним заходом, щоб створивши неприйнятно високі воєнно-політичні ризики, зірвати реалізацію задумів конкурентів, незалежно від того чи йдеться про газ Катару, за яким стоять США, чи про газ Ірану, який є спільником Росії.

Це називається – мочить усіх, газ має бути тільки російський або ж під контролем Росії транспортуватись та продаватись в Європі.

Технологія зриву стратегічно важливих газових проєктів була успішно відпрацьована Росією в Україні у 2014 році. Не останнім мотивом Кремля в агресії проти України був газовий мотив.

Російська окупація Криму та вторгнення на Донбас зірвали реалізацію масштабних проєктів, ініційованих Україною на шельфі Чорного моря та сході й заході України із залученням провідних світових компаній – британо-нідерландської Шелл та американських ЕксонМобіл і Шеврон.

Відверто про мотиви Кремля розповіла в ЗМІ не остання в тогочасній російській військово-політичній ієрархії людина – генерал Івашов. Тобто Росія приходила в Сирію не для "врегулювання конфлікту", а навпаки – для підтримання його на якомога довший період. Через хаотизовану країну ніхто не прокладатиме ніякі труби.

Цікава історія (не)виходу іранського газу на європейський ринок. Вона розпочиналась ще в 60-х роках минулого століття, за часів Леоніда Брежнєва і шаха Ірану Мохамеда Реза Пехлеві. Тоді домовились, що іранський газ постачатиметься до республік Закавказзя, а за своповою схемою газ з СРСР буде експортуватись до Європи в якості іранського.

В 1970 році газопровід-інтерконектор Астара – Казі-Магомед (зараз Аджікабул, Азербайджан) потужністю 10 млрд куб. м газу щороку був побудований, і постачання розпочались 1971 року. Однак тривали вони недовго – до 1979 року, тобто до ісламської революції, після якої Іран аятолли Хомейні вже не хотів мати справи з "малим сатаною", тобто СРСР.

Щодо Сирії та проєктів транспортування газу через її територію. Цілком погоджуюсь з думкою, що обидва проєкти не будуть реалізовані, попри усі бажання Туреччини, яка дійсно була і лишається зацікавленою, щоб усі газові потоки в Європу з Центральної Азії, Каспію, Близького Сходу йшли саме через її територію.

Не буде цього тому, що Європа сьогодні – це не Європа 15-20 років тому. Декарбонізація робить свою справу.

Та й урок, яку високу ціну доводиться платити за "дешевий" газ від диктаторських режимів, Європа отримала. В Євросоюзі не вважають, що мати справу з Ердоганом буде краще, аніж з Путіним чи тегеранськими аятоллами.

Тому надійної Норвегії, СПГ зі США та Катару, постачань з Алжиру та в невеликих обсягах з Азербайджану для ЄС цілком вистачить.

Оригінал