Булгаков і ми. Копнімо глибше, бо нинішня дискусія – не про нього, а про нас

Найголовніше, з чого треба почати, — наша оцінка письменника чи поета свідчить не про нього, а передусім про нас. Актуальний він, вартий уваги чи забуття — це характеризує не його, а нас. І нинішня дискусія про письменника Михайла Булгакова — це не про нього, а про нас. А ми, тобто суспільство — доволі складна й динамічна штука, тому доведеться копати глибше. Бо з Булгаковим все просто, а з нами все складно.

Немає сенсу оцінювати Булгакова з точки зору, хороший він письменник чи поганий, великий чи малий, бо перше буде справою смаку, а друге не має значення — у нас нема способів об'єктивно розрізнити великих і малих (будь-яка подібна спроба грішить принаймні європоцентризмом), а є лише спосіб визначити актуальність письменника в ту або іншу епоху в тому або іншому суспільстві. 

І це простий спосіб: якщо читають та обговорюють, значить тут і зараз він актуальний, а якщо ні, то ні. Бо культура — це не сукупність артефактів (книжок, платівок, скульптур, картин та кіноплівок), а система нормування людської поведінки. Якщо десь і колись автор був актуальним і популярним — значить у той час і в тому місці зробив внесок у головне завдання літератури.

Булгаков був надзвичайно актуальний у пізньому Радянському Союзі. Його читали, обговорювали, передавали з рук у руки, чекали в чергах, щоб почитати, мали чи не настільною книгою, а те, що було можливо того часу, — екранізовували (його п'єсу "Іван Васильович змінює професію" зняли у 1973-му, а повість "Собаче серце" стало можливим зняти не раніше 1988-го). 

Далі я поясню, в чому причина такого сплеску популярності.

Цікавіше інше запитання: чи актуальний Булгаков сьогодні в Україні? Думаю, переважна більшість читачів відповість заперечно. Але водночас живучість та актуальність таких персонажів, як Шариков, Швондер чи булгаківський Понтій Пілат є очевидною: їх згадують мало не щодня. І це не ностальгія за молодістю — персонажі живі й потрібні тут і зараз.

Актуальність письменника визначається суспільством. Тож поговоримо про суспільство.

Мала й Велика Україна

Одне з найбільш актуальних питань, що постануть після нашої перемоги, — це співвідношення Малої та Великої України.

Мала Україна — це розуміння українства в кордонах та прагненнях України. Українці — це ті, хто живе в Україні та присвятив себе Україні. З огляду на це історичні постаті минулого належать до України лише тоді, коли вони були етнічними українцями та присвятили себе українській справі. Українці на службі імперії, українці у Петербурзі, росіяни в Києві чи поляки у Львові не належать до України.

Велика Україна — це розуміння українства як величезної світової течії, що зробила і робить свій внесок до людської цивілізації різними способами та в різних місцях. До Великої України належить величезна й розгалужена українська діаспора (яка, безумовно, збільшиться у прийдешні роки тими, хто не повернеться). 

До Великої України належать етнічні українці, що ніколи не жили в Україні, а також ті, хто виїхав і зробив кар'єру за кордоном. До Великої України належать представники інших етносів, що прожили життя в Україні та тісно пов'язані з нею. До Великої України належать українці, які будували Російську, а потім Радянську імперію (в обох випадках внесок був визначним, якщо не вирішальним). До Великої України належать історичні постаті, серед яких є київські росіяни, львівські поляки, одеські євреї та маріупольські греки.

Колись за часів президентства Віктора Ющенка в Українському Домі зробили величезну виставку портретів Великої України. Там були сотні великих українців, а серед них — американські астронавти та спортсмени українського походження, вищі чини Російської імперії родом з України, єврейські вчені та поети, чиє дитинство минуло тут, та багато інших.

Велика Україна охоплює Ігоря Сікорського та Казимира Малевича, Сергія Параджанова та Стефана Банаха, канцлера Олександра Безбородька та льотчика Івана Кожедуба, Сергія Корольова та Микиту Хрущова, хокеїста Вейна Грецкі та акторку Мілу Куніс, нобелівських лауреатів Шмуеля Аґнона та Саймона Кузнеця, Уляну Супрун та Христю Фріланд, Архипа Куїнджі та Бруно Шульца, Михайла Булгакова й Михайла Жванецького, "француженок" Анну Ярославну та Соню Делоне. І, звичайно, Миколу Гоголя, без якого уявлення України про себе було б значно біднішим.

Як пише голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович у книзі "Українські основи", "йдеться … про цілі династії князів, ханів, шляхтичів, бургомістрів, ксьондзів, попів, рабинів, мулл, художників, поетів, мандрівників, дослідників, ремісників та вчителів, більшість із яких не говорили українською і навіть не мріяли про незалежну Україну, але якимось неймовірним чином долучилися до її постання, виразності та самобутності".

Про небажання віддавати нашу спадщину Великої України росіянам останнім часом писало чимало людей, наприклад, Мирослав Гай.

Війна актуалізувала Малу Україну. Йдеться про виживання країни та нації, про смертельну загрозу існуванню. Життя стало чорно-білим, бо напівтони несуть смерть. Треба вижити, перемогти й відновитися. В такій Україні немає місця Булгакову — українофобу, імперцю, носію чужої, ворожої російської культури.

Перед Малою Україною нині стоїть завдання відрізати й відкинути від себе російську та радянську культуру — культуру імперії, що не припускає вільної України. Бо в час війни культура перетворюється на зброю. Культура не поза політикою. Культура, що заперечує свободу й незалежність, сьогодні, по суті, заперечує наше життя.

Після перемоги перед українцями стане велике питання — яку Україну будувати, Малу чи Велику? Україну закриту, яка є обложеною фортецею, чи Україну відкриту, яка завжди суттєво впливала на світ і впливатиме й надалі, але водночас і сама підлягає впливам? Україну, що не визнає власної діаспори та чужих діаспор у своєму тілі, чи Україну, яка пов'язана зі світом мільйонами зв'язків? Яке місце України у світі загалом?

Правильний погляд на будь-яку проблему — це погляд з майбутнього. Якщо світ деглобалізується, розпадеться на невеликі домени, то вижити зможе лише Мала Україна. Якщо світ буде глобальним, в такому світі лише Велика Україна буде успішною. (Не забуваймо, нам потрібно після війни десять мільйонів робочих рук, і поки невідомо, де їх взяти, але це окрема проблема.)

У Малій Україні нема місця Булгакову — він залишиться в минулому, як тисячі письменників і поетів, колись десь актуальні, але не тут і зараз.

У Великій Україні Булгаков потрібен із двох причин. Я тут не говорю про "частину нашої культури", ностальгію за молодістю тощо. Йдеться про безпосередню потребу.

Перша потреба визначається тим, що Булгаков — щеплення проти "совка", так само як Жванецький або, скажімо, Олександр Галич. А "совок" живучий, його не витравити за одне покоління та за одну війну. Після перемоги буде потужна потреба десятків мільйонів людей побудувати в Україні "совок" з українською мовою та культурою. Бо "совок" визначається не мовою, а суспільним договором, а він визначається людьми. Мільйони українських Шарикових і Швондерів живуть поміж нами. І тут стануть у пригоді всі ті поети й письменники, хто висміював "совок", критикував та розвінчував. До речі, в цьому причина популярності Булгакова в пізні радянські часи.

Друга потреба глибша й триваліша. Для довгострокового успіху України необхідно глибоко і в кожному поколінні розібратися з 1917-1922 роками — поворотною точкою в українській історії, погано знаною й неглибоко інтерпретованою, коли Україна мала шанс і змарнувала його. Лише знання й розуміння цієї короткої епохи в кожному поколінні майбутніх українців (приблизно так, як американці плекають знання й розуміння своєї Громадянської війни) дасть нам ключ до успішної України майбутнього. І для цього нам потрібно розуміти, чому тоді не склалося. 

Булгаков — один із ключів до цього розуміння. Чому у момент пробудження ідентичності в одних російськомовних людей спрацював триґер, а в інших ні? (Цей момент, часом буквально кількахвилинний, вдало показаний у романах Василя Шкляра.) 

І це лише одне з низки важливих запитань. Чому імперська ідея була такою привабливою для величезної кількості українців протягом сотень років? Яка доля малоросійської ідеї — як показують українські історики (наприклад, Ярослав Грицак та Сергій Плохій), це питома українська ідея, а зовсім не накинута зовні? Навіщо імперії Київ, місто, де захована семантична голка Кощеєва? Чому і як українці розкололися на прихильників різних моделей України, що врешті воювали між собою, замість повернути зброю проти спільного ворога?

Булгаков нам тут цікавий як продукт та співтворець своєї епохи, і саме з цієї позиції його треба оцінювати (нагадаю, Вашингтон був рабовласником, але це не привід відмовитися від його внеску в американську спадщину, бо тоді рабовласництво було нормою).

Ну і насамкінець про музей Булгакова

Булгаков і музей Булгакова — це різні речі. Музей — це не вшанування, це вивчення й розповідання (про це писав журналіст Віктор Трегубов). Музей потрібен для критичного осмислення, а без критичного осмислення ходитимемо по колу. А музей, за оцінкою Олесі Островської, живий та сучасний. 

Малій Україні він не до чого, він підлягає закриттю як відбиття шкідливого тренду. Великій Україні він потрібен, щоб усвідомити себе на тлі історичного процесу, щоб критично осмислити власні засади, врешті, щоб дати свободу самовираження тим, кому він потрібен. 

Мені здається, саме в цій Україні ми житимемо після перемоги.

Оригінал