Розстріляний музей. Як в Іванкові врятували картини Марії Примаченко під час окупації

Зранку 25 лютого в Іванківський Історико-краєзнавчий музей влучив снаряд. Будівля майже повністю згоріла. Але головну цінність – 14 картин Марії Примаченко – врятували. Сторож музею, його дружина та ще кілька місцевих вирвали руками решітки з вікон музею та винесли роботи художниці з залу, що палав. А потім переховували в секретному місці під час окупації.

LIGA.net побувала в Іванкові та дізналася, як місцеві мешканці рятували від росіян себе та те, без чого не можуть себе уявити. Як планують відбудову та намагаються жити, як жили раніше – і що з цього виходить.  

Зранку 25 лютого мешканці Іванкова сиділи у підвалах. Гвинтокрили літали над річкою, а по всьому селищу було чутно сильний гуркіт – російські танки йшли об'їзною дорогою. На мосту з боку Києва вже стояли росіяни. Українські військові відійшли за міст, і окупанти, як згадують місцеві, "гатили по них снарядами, що світилися". Уламки летіли в бік хат, а поодинокі російські БТРи вже їздили селищем. Здавалося, навколо відбувається кінець світу.

Наталя та Анатолій Харитонови живуть поруч з Іванківським історико-краєзнавчим музеєм – два кроки та впираєшся в їхній паркан. Анатолій – сторож в музеї. Наталя – заступниця директора в Іванківському будинку дитячої творчості.

Зранку 25 лютого вони, як і всі, сиділи в підвалі. Обстріл тривав довго, а коли закінчився, Анатолій піднявся на гору. Повернувся швидко та спокійно сказав: "Наталю, йди подивись, в дах музею влучив снаряд".

"Я вийшла, дивлюсь – стіни цілі. Ну, думаю, слава Богу, ніхто туди не залізе. Та й пішла собі у двір, а чоловік – дивитися, чи будуть ще бомбити, – згадує Наталя. – За 20 хвилин прибіг та каже: "Швидко викликай пожежників! Почав горіти дах, сильний вітер, і все розгорається". Пожежники не брали трубку. Поки телефонувала, бачу – вже дуже розгорається вогонь. Ну і ми з чоловіком вирішили виривати решітки та вибивати вікна. Виносити, що зможемо".

Поки виривали решітки руками, з парку поблизу прибігли допомагати чоловіки. Сторож Анатолій та ще двоє місцевих залізли через вікно в музей та одразу побігли до старовинної дубової діжки – туди напередодні сховали картини Марії Примаченко. Коли всі 14 робіт були ззовні, чоловіки почали рятувати інші експонати – те, що ще не горіло. Їх передавали через вікно та переносили у двір до Харитонових. Все робили на автоматі, за першим імпульсом – ніхто не думав про небезпеку, та й взагалі ні про що не думав.

"Врятували старожитності – рушники, вишиті сорочки, – розповідає Наталя та починає журитися. – Там були ще рушники відомої ткалі Ганни Верес, а ми про них навіть не подумали! Якщо б я знала, що вони унікальні, що їх неможливо відновити, то може кричала б, щоб їх також винесли. Але вже сталося, як сталося".

Коли всі врятовані з вогню експонати були вже назовні, їх погрузили в "Славуту" та відвезли в умовно безпечне місце. 

"ВІДНОВИЛА МУЗЕЙ З НУЛЯ"

Галина Коренная працює в Іванківському музеї з 2015 року. До того майже все життя також працювала в сфері культури. Музей – справа її життя, вона говорить про нього з ніжністю.

Зараз від музею залишилися лише обгоріли стіни. Галина Миколаївна проходить повз всю будівлю та ніби бачить її цілою:

"Ось тут в прибудові був ЦНАП – вони орендували в нас приміщення, – жінка вказує на частину будівлі, яка постраждала найменше. Тут в нас був зал, де висіли картини Марії Примаченко та ткацькі вироби народної художниці Ганни Іванівни Верес".

Ми проходимо повз вибиті обгорілі вікна, і Галина Миколаївна показує в кожне: тут була кімната природи – з опудалами кабанів, лосів та вовків, що водяться в місцевих лісах. Тут – кімната українського побуту, де і стояла діжка, в яку сховали картини, там – кімната Полісся зі старовинним посудом та меблями, з рушниками, яким було 200-300 років. А ось сюди влучив снаряд.

Офіційно Галина Миколаївна працює доглядачкою музею, по факту – виконує обов’язки директора. Екскурсоводів в музеї не було – лише відкриті вакансії для них. Серед працівників – тільки сторожі. Коли Коренная прийшла працювати в музей 2015 року, він був в аварійному стані, а одна зі стін майже провалилася в ґрунт.

"Я почала бігать та кричать по всіх інстанціях: "Допоможіть! Врятуйте музей!" Врешті нам виділили кошти на ремонт, – згадує доглядачка. – Ми вивезли експонати, музей закрили. А в 2018 році він був вже відремонтований, і я своїми силами зібрала експозицію".

Коренная збирала старовинні речі вжитку по місцевих – і люди несли в музей свої сімейні реліквії. Серед них були столярні та ткацькі верстати, рушники, діжки. Старовинні меблі для макету української кімнати передав керівник Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Ростислав Омеляшко.

До оновлення експозиції в музеї не було картинної галереї – роботи Примаченко зберігалися у фонді. Галина Миколаївна разом з іншими працівниками відділу культури відреставрували їх, купили для них рами.

"В 2019-20 роках в нас було багато екскурсій. Приїздили люди з усієї країни та з-за кордону – туристи, історики, краєзнавці, журналісти, – згадує Галина Миколаївна та посміхається своїм спогадам. – Приїздили учні з усієї області, студенти писали контрольні по наших роботах Марії Примаченко".

Останню експозицію Галина Миколаївна зібрала за місяць до повномасштабної війни. Батюшка з Вишгородського району подарував музею старовинний богослужбовий одяг, Євангеліє та молитвослов XIX століття, церковні рушники та дерев’яну ікону – вона була зламана, і Галина Миколаївна сама її склеювала.

"Десь за тиждень до війни одна жінка принесла нам в музей вишивки своєї бабусі, старовинні рушники та миску, – розповідає Коренная. – Я встигла лише описати їх, в експозицію вони ще не потрапили. Згоріло все".

ДВА ТИЖНІ В ПІДВАЛІ З СОБАКОЮ

З вечора 24 лютого Галина Миколаївна сиділа в підвалі свого будинку на Мурашках – це район Іванкова, який найбільше постраждав від обстрілів. Зранку 25 лютого їй зателефонував спочатку сторож Анатолій, потім його дружина Наталя – сказали, що в музей влучив снаряд. "Звісно, я хотіла бігти, – згадує Коренная. – Але вже в нас стріляли, рвалися снаряди, йшли бої. Тому вилізти з підвалу я не могла. Лише набирала 101, але до нас ніхто не приїхав".

Галина Миколаївна сиділа в підвалі до 12 березня. Біля її дому проходять дві дороги – з Білорусі та з Чорнобиля. Ними весь час йшла російська техніка, поруч точилися бої.

"Вам не передать, який це був ад, – згадує жінка, та куточки її губ одразу опускаються донизу. – Літали літаки та скидали бомби, уламки та снаряди летіли в нас. У мене повилітали вікна з рамою, у сусідів згоріли хати – їх розбомбили. Донька з чоловіком відразу 24-го виїхали в Шпилі –  сусіднє село за мостом. Я була сама з собакою. Я в підвалі, він на вулиці. І він мене через маленьке віконце попереджав, що зараз будуть бомбити. Прийде, попищить та тікає – за секунду починається бомбьожка".

У кутку в підвалі Галина Миколаївна поклала паралонові подушки з софи, зверху – кілька ковдр. Там і сиділа весь час в шапці, двох куртках, трьох штанях та валянках. З одного боку відсунула банки з консервацією, з іншого стояв мішок з картоплею. Там же в підвалі було відро – замість туалету. Інколи підіймалася в будинок – взяти воду та їжу. Але їсти не хотілося. За два тижні в підвалі Коренная схудла на 20 кг.

"Бомбити завжди починали о другій-третій ночі – і до ранку, – згадує музейна працівниця. – О дев’ятій ранку вже ніякої бомбьожки не було, я піднімалася зі свого підвалу, сусіди – зі своїх. Дивилися один на одного: живі. Дивилися на будинки: наші цілі, а отам – погорілі. Десь об 11 знову починалося: орки йдуть з Білорусі та з Чорнобиля, а наші їх там зустрічають. Починають битися, а ми знову ховаємось".

Галина Миколаївна принесла в підвал маленькі ікони та молитвослов, що дісталися їй ще від бабусі. Палила свічки, бо не було світла, та весь час молилася. Зв’язку теж не було, тому як там діти в Шпилях – вона не знала. Думала, що це село теж окуповане.

"12 березня зять переправився на гумовому човні через річку та прийшов мене забирати. Так я і дізналася, що до Шпилів орки не дійшли, – розповідає Галина Миколаївна, та її обличчя знову трохи світлішає. – Я порубала курей – 18 штук, зібрала всі продукти, взяла собаку і ми пішли до річки на човен. Коли прийшли, собака втік додому. Зять його повернув, посадив в човен – і він знову втік. Тоді зять відвіз мене, повернувся з онуком, засунув собаку в мішок – а він у мене величенький, такий, схожий на дога. І переправили. Я без собаки не можу. Коли жила в підвалі, всім з ним ділилась. Краще сама не з’їм шматочок, а йому дам".

Перші три дні в Шпилях Галина Миколаївна не вставала з ліжка – весь час спала. Потім "стало нормально, але дуже хотілося додому". Повернулася в Іванків в перші дні квітня – одразу після звістки про деокупацію. Прийшла до музею та заплакала.

"КУДИ НЕ ПОДИВИШСЯ – ВСЮДИ ЗАРЕВО"

Надія Костянтинівна Бірюк з 1996 року очолює відділ культури Іванківської райдержадміністрації. В її відомство опікується історико-краєзнавчим музеєм. Коли він горів, вона разом з племінником під обстрілами бігла рятувати картини Примаченко, вивозити їх у безпеку. 

Бірюк залишалась в Іванкові всю окупацію. 25 лютого, коли картини Примаченко вже виїхали на "Славуті" з двору Харитонових, пішла додому. Дорогою побачила в центрі Іванкова мітку, що світиться, злякалась та почала її "знешкоджувати": "Спочатку трохи потерла кірпичем, а тоді зателефонувала Віті Позняку – тренеру, та кажу: "Вітя, прибіжи та землею накидай. Він прибіг, накидав. Хоча тоді по Іванкову вже їздили поодинокі росіяни".

Далі почалися дні в підвалі. Спершу через звуки боїв на об'їзній назовні майже не виходили. Потім син з невісткою інколи їздили на хлібозавод – в чергу за хлібом (і зараз зберігся папірець з номером у черзі – 407), та на "рибжаб" – так в народі називається місцеве рибне підприємство. Там видавали рибу.

"7 березня росіяни вперше прийшли до нас та стукали у ворота. Ми не відчинили, – згадує Надія Костянтинівна. – Наступного дня вони знову приїхали, і чоловік якраз порався на вулиці. Я дивилась з вікна другого поверху, як він з ними розмовляє, і серце уходило в п’ятки. Потім вони поїхали, він зайшов та каже: "Надя, по твою душу приходили. Сказали, що хочуть, щоб ти відчинила будинок культури та роздавала гуманітарку. Я відповів, що ти виїхала з Іванкова". В мене був нервовий зрив. З того моменту я майже взагалі перестала виходити з дому. Або так: щось попрала, виходжу надвір розвісити, тут вони йдуть – ховаюсь за хату".

В перші дні окупації Іванкова росіяни розстрілювали людей, які намагалися виїхати на машинах. Наталя Харитонова, яка разом з чоловіком рятувала картини Примаченко, каже, що лише з її знайомих розстріляли 10 людей. Серед них – батюшка з місцевої церкви, що виїздив у справах. Далі почали ходити по будинках ветеранів АТО. Кувалдою вибивали двері тим, хто не відчиняв. Деяким просто казали сидіти вдома – оголошували "домашній арешт". Інших забирали з собою. "З тих, кого забирали, – трохи є тих, хто не повернувся. Одного чоловіка знайшли мертвим. Декого повідпускали", – каже Наталя.

Росіяни відчинили місцеві магазини – винесли алкоголь та сигарети. Слідом за ними у відчинені магазини бігли місцеві маргинали – та виносили все, що бачили.

"Голоду в нас не було, – розповідає Надія Костянтинівна. – Трохи магазинів працювали за готівку. Діти ходили, брали там те, що треба й не треба – дорогу тушонку, консерви дорогі. Шо було. Владік, онук, дуже хотів цукерок, а було лише варення. Ми всі за цей час похудали, але не через голод. Уявіть: сидиш собі, і тут раз – два літаки пролетіли на Київ, потім ще два літаки. А вони ж низько летять, дуже чутно. Тоді повертаються – рахуємо, скільки їх пролетіло. Біжим дивитись у вікно: Бородянка – зарево, Гостомель – зарево, Буча – зарево, Пуща-Водиця – зарево. Дивимось в інший бік: Олізарівка – зарево, Тетерівське – зарево. Як тут на нервах не похудаєш?"

Ближче до другої половини березня Надія Костянтинівна почала потроху виходити з дому – страх притупився. Вона знала, що росіяни вскрили музичну школу та селищну раду й переживала за свій будинок культури. Тому домовилася з іншими співробітниками – тихенько ходити на роботу, спалювати документи, ховати комп’ютери, українські прапори, робочі записники, спортивні кубки.

"Ми приходили, й дівчата поливали вазони, – згадує Надія Костянтинівна. – Тут стільки в нас було орхідей на вікнах – жодної не залишилося. Але інші квіти вижили".

В останні дні березня люди в Іванкові стали передавати між собою чутку – ніби росіяни, що стоять на об'їзній, скоро будуть йти звідти.

О шостій вечора 31 березня Надія Костянтинівна лежала в спальні, її чоловік порався на вулиці. Пролунав потужний вибух, жінку підкинуло на ліжку. Вона вибігла на вулицю гукати чоловіка, а за кілька хвилин вони обидва дізналися, що росіяни підірвали міст та відходять.

"Наступного дня приїхала моя подруга Свєта Габорак та каже, що вже обіймалася на площі з нашими військовими, вже там підняли український прапор, – розповідає Надія Костянтинівна та широко посміхається. – Я прибігла на площу, а там всі цілуються, обіймаються! Ото була радість".

ПРИМАЧЕНКО ПОМІЖ ІВАНКІВЦІВ

Між Києвом та Іванковом – безліч маленьких населених пунктів з лагідними, навіть казковими назвами – Лютеж, Катюжанка, Феневичі. Біля кожного – зупинка, розмальована квітами та візерунками в народній стилістиці. Одну з них, у селі Розважев, розписував учень Марії Примаченко – Василь  Шелигацький.

Примаченко, до речі, також жила за п’ять кілометрів від Іванкова – в селі Болотня. Шелигацький познайомився з нею 1964 року. Художниці тоді було 55 років, майбутньому учню – 12. Йому подобалось малювати, і якось він зайшов до хати Примаченко та запитав, чи можна приходити вчитися. Та відповіла: "Будь ласка, як хочете".

Хлопчик почав їздити до неї по суботах – влітку на велосипеді, взимку на лижах. Примаченко виправляла його роботи, підказувала, як зробити краще. Шелигацький став малювати в її стилі, а потім – шукати свій.

Наталя Харитонова, яка працює в Будинку дитячої творчості в Іванкові, згадує й свою зустріч з Примаченко: в 1993 році, коли Наталя влаштувалася в будинок творчості, у художниці був ювілей – 85 років. У відділі освіти дали завдання: взяти дитячі роботи та разом з учнями поїхати в Болотню та привітати.

"Я добре пам’ятаю, як ми зайшли, отак стояла піч, а отак – ліжечко Марії Оксентіївни, вона на ньому сиділа, – розповідає Наталя. – Вона подарувала свою картину – на блакитному тлі там були намальовані вишеньки та чаєчка на кубелечку. І підписала – що це діткам з будинку творчості. На жаль, потім ця картина зникла за загадкових обставин. Тоді цим роботам ще не надавали такої цінності: пропала то й пропала. Це вже тепер ми розуміємо, що то втрата".

Наталя веде далі: "Марія Примаченко для нас була живою людиною. Ми її пам’ятаємо, вона особисто з нами спілкувалась. Вона була добра жінка, любила гостей, дуже відкрита. Ми знаємо її онуків – Петра та Івана. А заняття наших дітей в гуртках зараз обов’язково пов’язані з творчістю Марії Оксентіївни – на уроках з кераміки дітки ліплять казкових звірів з глини. В гуртку "Ниточки" – роблять аплікації за творами Примаченко. Для нас це важливо – зберегти її для Іванкова".

Одразу після деокупації роботи Марії Примаченко вивезли з селища та заховали в більш безпечному місці за межами району. Де саме – секрет.

Очільниця відділу культури Надія Бірюк, розповідаючи про художницю, побіжно згадує: "Онук Марії Примаченко, Петро, зараз воює. А його жінку, Наташу, я нещодавно бачила – ми однокласниці".

"Зараз картини, тьфу-тьфу-тьфу, в безпеці, – продовжує вона. – Але коли ми вже вийшли на роботу, то до нас стали приїздити то з обласного управління культури, то з Міністерства культури. Навіть міністр приїздив. Всі хочуть наші картини. Але на підставі чого? Картини стоять на балансі нашого відділу культури. Бабушка (тобто Марія Примаченко. – Ред.) колись частину з них нам подарувала, частину ми купили. Це наше, іванківське! Ми берегли їх до війни, зберегли в війну і нікому їх не віддамо".

Палку промову начальниці відділу культури перериває стук у двері – прийшов Василь Шелигацький. Він привіз у відділ культури свої документи. Серед них – листівка. Пів століття тому, коли Василь служив в армії, Марія Примаченко намалювала листівку спеціально для свого учня та надіслала йому в листі. 

ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ

Іванків намагається жити звичайним життям. В смт зафіксували руйнування, в бібліотеці проводять переоблік книжок, по всіх державних установах – інвентаризацію майна. Музична школа в травні працювала онлайн – щоб видати дітям свідоцтва про закінчення.

"Росіяни жили в сільських клубах в районі. Зараз ми прибираємо та відновлюємо клуби після них, – розповідає Надія Костянтинівна. – Вони малювали чортиків на стінах, писали "Зеленський дурак", розстрілювали українську символіку, опалювали приміщення книжками, вкривалися шторами. В Обуховичах в сцені клубу зробили дірку! Чи воно там залазило какати, чи воно там ховалося, чи що воно робило в тій сцені – я не знаю".

В будинку культури зараз працює гуманітарний штаб, а для відновлення музею вже знайшовся меценат та навіть приїздив архітектор – щоб робити проєкт.

Про всі ці плани ми говоримо 27 червня. Весь тиждень до цього в новинах постійно говорили про можливість нового нападу з Білорусі, ввечері напередодні президент Зеленський звернувся до білорусів російською мовою – так само, як вночі 23 лютого – до росіян. Дежавю було тривожне, в Іванкові це теж відчували.

"В мене вікна всю окупацію були зашторені чорними мішками для сміття, – Надії Костянтинівні вже час йти, але вона все одно продовжує говорити. – Вони й зараз висять в мене в хаті. Так, я їх закинула догори на карниз, але вони все одно висять. От мені треба вдома вікна пофарбувати, тюль попрати. А я того не роблю. Лише коли в городі сапаю – то ніби набираюсь сили. Отак станеш тупо, шось сапаєш. Подивишся на квіточку – і ніби їй радієш, але якось не так. Як радіти, коли сапаєш – а тут тривога? З одного боку двинуло раз, з іншого два рази. Зараз ми з вами сидимо – і теж повітряна тривога. А на кордоні вже стоять".

В управлінні культури два тижні тому презентували книгу – "Славні люди землі Поліської". Презентацію планували ще до повномасштабної війни, а зараз тягнути вже немає куди – хтось виїхав з району, а когось за ці місяці не стало. Що буде далі – невідомо.

На подвір'ї Наталі та Анатолія Харитонових в двох кроках від музею стоїть обгорілий трактор – один з перших, яким обробляли землю в Іванківському районі. Це теж музейний експонат. Після деокупації волонтери знайшли кран та солярку – і дістали його зі зруйнованої будівлі. Коли музей відновлять, трактор повернеться на місце.

***

Учень Марії Примаченко, 70-річний Василь Шелигацький, – оптиміст та фаталіст: "Чого мені боятися? Від смерті не втечеш, а де вона ходить – ніхто не знає. У нас в Розважеві були люди, що хотіли виїхати. Вийшли з хати, речі отако біля машини поставили, а тут зверху ця касетна бомба – бабах. Один чоловік загинув на місці, інший в лікарні. А коли неподалік від мене касетна бомба вибухнула – я розкрив рота та дивився. Ніколи не бачив такий феєрверк. І нічого, обійшлося. Така доля".

Під час окупації Шелигацький написав п’ять картин. Зазвичай він не такий продуктивний: днями працює на городі, часу на творчість мало. Але в березні інших занять, крім малювання, не було.

Зараз Шелигацький показує свої роботи на екрані маленької фотокамери-мильниці: оце вазони в розбитому вікні, це останній день окупації, коли підірвали ставок, це материнські сльози, оце зловісний птах з великими кігтями в кольорах російського прапору, а оце – хижак з язиком у вигляді полум'я. У хижака близько посаджені очі, тонкий ніс, доволі великі вуха, а сам він – ніби у вогні.

– Що символізує цей хижак?

– Я не знаю, мені просто прийшов такий образ, – відповідає Василь Іванович та лукаво посміхається. – Я малював його в момент, коли до нашої хати йшли двоє руських солдат. Довелось ховати за піч, щоб не побачили. Бо кожен бачить в картинах своє, але в цій – більшість бачить Путіна. 

Іванківський відділ культури зараз готує виставку робіт Шелигацького – зокрема, окупаційних. Їх збираються продавати на аукціоні. Гроші підуть на підтримку ЗСУ.