Новий фронт: кому потрібна Нова Кавказька війна. Розглянемо мотивацію сторін
Між Азербайджаном та Вірменією чергове загострення. Азербайджанські війська завдали артилерійських ударів по п'яти місцях дислокації та складах БК вірменських військ. На вірменській території (не "спірній", а саме вірменській). Заради справедливості варто зазначити, що Азербайджан заявляв про артилерійські та мінометні обстріли своїх позицій 6, 7, 9 та 10 вересня.
Однак ключове питання "яких позицій". Бо трохи раніше, 26 серпня, Азербайджан узяв під контроль місто Ланчин і відповідно Ланчинський коридор. Зона теоретично мала залишатися під контролем "миротворців РФ", але ті вивели значну частину контингенту. Ті, хто залишився, не створювали перешкод діям азербайджанської влади. Щобільше, 25-го ввечері російські ЗМІ заявили, що РФ сама "передала" Ланчин Азербайджану.
Але Коридор – це не лише місто, це смужка землі навколо доріг, де зараз Азербайджан намагається розмістити війська, Вірменія – зберегти частину позицій своїх ЗС та комбатантів НКР. Зіткнення більш ніж ймовірні.
Але обстріляна територія Вірменії (а не окуповані території Азербайджану), Єреван звернувся по допомогу до РФ та ОДКБ. 102-гу російську базу, як повідомляють російські джерела, підняли по тривозі.
Нова Кавказька війна
Загострення на Кавказі сьогодні не бажане ні для ЄС, ні для США, ні для Туреччини чи Ірану. І навіть для РФ, оскільки Кремль дуже зацікавлений у реалізації проєктів нових транспортних коридорів, які проходять через зону конфлікту. Зацікавлений "на вчора", тож почекати закінчення війни бажання немає. І, до речі, така зацікавленість (крім складної для Росії ситуації в Україні) пояснює пасивність "російських миротворців" та "передання" підконтрольних їм територій Азербайджану.
Нарешті, черговий військовий "ляпас" прем'єр-міністру Вірменії Ніколо Пашиняну, чиє становище не надто стійке, може так само зійти як міра утримання офіційного Єревана в полі слухняності Росії.
З іншого боку, на тлі невтішних для російської пропаганди звісток з України, російським ЗМІ (та й політикам) потрібна "історія успіху" – демонстрація того, що "російська зброя сильна", "Росія – надійний захисник".
І ось на цьому тлі Пашинян використовує механізм договору від 16 березня 1995 року про правовий статус 102-ї російської бази, а також систему договорів (1991, 1997, 2000 років), які дозволяють просити російську допомогу не тільки для "захисту кордонів колишнього СРСР". І, оскільки вражені цілі на території Вірменії, апелює до ОДКБ.
Розглянемо мотивацію сторін
Для Вірменії (і Пашиняна особисто) потрібні публічні процеси, що демонструють ефективний захист національних інтересів та підконтрольної (не лише своєї, а й контрольованої частини Азербайджану) території. Бажано й зовнішню підтримку.
Для Туреччини та Азербайджану широкомасштабні бойові дії не потрібні. Але більша договороспроможність Єревана бажана.
США в особі держсекретаря Ентоні Блінкена вже встигли заявити про відсутність "воєнного вирішення" проблеми. Аналогічних заяв можна очікувати від низки європейських країн. Адже для ЄС на тлі пікірування з питань газу з РФ ризикувати південним напрямом постачань немає жодного резону.
Росія не має достатньо сил для ефективної протидії армії Азербайджану у регіоні. Загострення з Туреччиною вкрай небажане. Та й політичні ризики великі – на тлі втечі російської армії в Харківській області показати вміння тікати ще й на Кавказі – надто ризиковано. З іншого боку, є необхідність пограти м'язами та продемонструвати, що "Росію бояться – значить поважають".
Допомога ОДКБ?
Це, найімовірніше, фантастика. Країни Центральної Азії вдадуть, що нічого не відбувається – їм нема чого вплутуватися в російські авантюри, – простіше спостерігати, як розтоплюються російські механізми зовнішнього впливу.
Білорусь?
Для білоруського диктатора Олександра Лукашенка сваритися з президентом Туреччини Раджепом Ердоганом та президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим дорівнює самогубству. Адже це торгівля, реалізація товарів ВПК та, що найголовніше, значна частина схем щодо обходу санкцій.
Отже, тут Росія залишається на самоті
Логічний вихід (для Москви та Єревана) – демонстративна демонстрація сили. Щось на кшталт "парадного проїзду техніки" вздовж азербайджанського кордону. Російські ЗМІ активно почнуть показувати, як РФ тільки своєю присутністю "зупинила війну", вірменські медіа говорити про те, що вдалося збити надмірно агресивні настрої азербайджанської сторони. Всі задоволені. На зовнішньому полі відомство Сергія Лаврова спробує подати те, що сталося, як демонстрацію здатності РФ уникати (запобігати) ескалації та функціоналу Росії як сили, спроможної стабілізувати ситуацію в кризових регіонах.
Але є ще один надзвичайно важливий зовнішньополітичний наслідок. Відсутність реальної реакції ОДКБ продемонструє внутрішню порожнечу цієї організації. Виходить, що єдиною реальною операцією блоку була поліцейська місія в Казахстані, звідки "союзникам" довелося поспіхом відступати після натяків з Пекіна та Анкари.
А це вже демонстрація початку розвалу контуру зовнішньополітичного впливу Кремля. Пашиняну навряд чи вибачать спроби смикнути за нитки ОДКБ. Чи зможуть щось зробити – залежить від того, з чим і як РФ вийде з війни в Україні.