Джон сказав "прощавай". США вмили руки. Афганістан більше не їхня проблема
Генерал-майор Крістофер Донаг'ю, командувач 82-ї повітряно-десантної дивізії, виявився останнім військовослужбовцем США, який, за пів години до дедлайну, скочив у останній борт, що відлітав, залишаючи цю прокляту афганську землю назавжди.
Разом із ними, вдивляючись у далекі, темні гірські силуети, полетів і посол США в Афганістані Росс Вілсон. Американське посольство закрите. США підтримуватимуть зв'язок із талібами через Катар.
Несподівано для багатьох, американці йшли важко, трагічно і болісно. Щосили намагаючись уникнути паралелей із Сайгоном-75 і не повторити той самий момент, Вашингтону все одно довелося пережити це душевне потрясіння.
Чотири місяці стрімкого талібського бліцкригу, ганебний колапс уряду Ашрафа Гані, тотальна здача Кабула, страшна масова істерія афганців в аеропорту, що біжали від талібів, і слідом за нею хаотична евакуація всіх охочих у "турборежимі" вибила американців із колії. А кривавий вибух, який убив понад 200 людей, і не дуже вдалий авіаудар у відповідь і зовсім добили явно втомленого і засмиканого за ці дні президента США Джозефа Байдена.
США вмили руки. Афганістан більше не їхня проблема. За всієї пихатості загроз і демонстративної стурбованості долями жінок і дітей, американцям вже не буде цікаво, що там таліби зроблять зі своєю багатостраждальною батьківщиною і змученим війнами народом.
Поступово, більшість американців забудуть про Афганістан. Як забули про Лівію. Як забули про Сирію. Як і не згадували про Ємен.
Не забудуть лише ветерани цієї війни, які все частіше безпорадно запитують "що це було?" і "за що ми вмирали?". Не забудуть прихильники неоконсерваторів і глобалістів, які вважали відхід помилкою. На забудуть політичні опоненти Джо Байдена, які мають намір осідлати афганську тему для здійснення політичного реваншу в 2022 році. Не забудуть окремі групи лібералів, котрі обстоюють порятунок всіх афганців від варварських орд Талібану.
Всі інші через якийсь час повернуться до своїх побутових, рутинних проблем: кредити, безробіття, ковід, міні-культурні війни і суперечки за історичну спадщину і національну пам'ять. Загалом, до всього того, що насправді цікавило американців куди більше, ніж далекий і незрозумілий Афганістан і іже з ним.
Вперше за довгий час, у небі над Кабулом стало надзвичайно тихо. Ніякого протяжного гулу літаків, ніяких вигуків метушливої юрби, взагалі нічого.
Талібан вийшов тріумфатором у цій історії практично в усіх відношеннях. Вони перемогли США військовим шляхом, показали свою ефективність як партизанського руху, продемонстрували наявність потужної соціальної підтримки, поки що втрималися від масштабних репресій а-ля 1990-ті, ініціювали діалог із Панджшерським опором, роздали купу гарантій зовнішнім гравцям, заручившись як мінімум їхнім нейтралітетом, почали наводити лад на вулицях міст і не допустили анархії і хаосу.
Звичайно, все ще попереду: вони мають не тільки розповідати, але й показувати реальні досягнення і прогрес в обмін на зовнішнє визнання і допомогу. Але це вже буде інша історія. Історія Талібану як політичного суб'єкта, як управлінців і національних лідерів, а не тільки воїнів джихаду.
США пішли, і навряд чи повернуться. Але тиснути на Афганістан вони продовжать із новою силою. Як мінімум, щоб не дати там закріпитися Китаю, і щоб Талібан не став історією успіху.
Бо такі приклади заразливі, і Штатам не потрібні подібні тріумфи в інших країнах регіону. А на приклад талібів нині в ісламському світі дивляться з великим захватом і повагою, навіть ті, хто не поділяє їхній світогляд. Бо для них це не стільки перемога талібів, скільки поразка США та західної цивілізації, а багатьом цього достатньо.