Під шарами бетону. Підземне місто – які технології потрібні, щоб жити там 100 років
Українцям нескладно уявити Апокаліпсис, коли все цивільне населення переховується під землею. Від лютого 2022 року, певно, не було українця, який хоч раз не шукав би безпеки в укритті.
Проте часто-густо укриттями ставали вогкі підвали будинків чи погреби з мишами, де спати доводилось на сирій землі в куртках.
Зовсім інша картина – у Фінляндії, яка має 1200 км спільного кордону з Росією та чекає на повторне російське вторгнення з 60-х років. За цей час у країні побудували понад 50 000 бетонних бункерів. Пів тисячі з них розміщені в самій столиці – Гельсінкі, з’єднані мережею підземних тунелів, що простягаються на 200 миль.
Одне з наймасштабніших укриттів Швейцарії – тунель Зонненберг, сім поверхів під землею. Він розташований прямо під Альпами на трасі довжиною 1,5 км і проєктувався під 20 000 людей.
Та є одна проблема. Жодне з цих укриттів не придатне для того, щоб жити там тижні і місяці, а тим більше пережити ядерну зиму. Так чи інакше, але доведеться відкрити двері і вийти назовні.
Проте що, якби можна було жити під землею і 100 років? Чи це взагалі можливо? Які для цього потрібні були б технології?
Маленький спойлер – архітектори не стоять на місці. Бетонні укриття минулих століть можна сміливо назвати не захистом, а бетонними домовинами. Зараз вже існують концепції, які дозволяють жити під землею десятки років. Технологічно це цілком реально.
Редакція LIGA.net детальніше розібралася у цих технологіях разом із провідними спеціалістами з архітектурних бюро MVRDV та de Architekten Cie. (Нідерланди), Туринського політехнічного університету, уряду Токіо, Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), Федерального бюро оборони і цивільного захисту Швейцарії, Харківської академії дизайну та мистецтв, Національної академії сухопутних військ ім. Сагайдачного, Українського Католицького Університету та NASA.
Первісний світ. Печерні комплекси
Ще у школі на уроках стародавньої історії ви нaпевне розглядали у підручниках фотографії висічених у скелі биків – у печері Альтаміра на Піренеях чи печері Ласко на півдні Франції.
І хоча достеменно невідомо, чи жили люди там постійно, проте там таки збереглися рештки ужиткових предметів.
Альтаміра – цілий комплекс із 17 окремих печер на півночі Іспанії, які навіть дослідниками ЮНЕСКО були об’єднані в одну групу.
Печеру Ласко називають Сікстинською капелою первісного живопису. І хоча вона оздоблена найвиразніше зі всіх відомих людству, – це лише одна із багатьох печер на півдні Франції.
Це типові печери у горі із вапняку по декількасот метрів у довжину, до 10 завширшки і до 20 метрів заввишки. Вапняк і досі вважається одним із найекологічніших будівельних матеріалів – наприклад, із нього побудований чи не весь центр Одеси.
Будувати під землею первісні люди почали через потребу в захисті – від примх погоди, інших людей чи тварин, розповідає LIGA.net швейцарський архітектор Андреа Деплазес.
"Природні печери або скелі були притулками для людей, які не вимагали жодних спеціальних навичок, щоб зробити їх придатними для проживання, – каже він. – Використання суцільних конструкцій стало рішенням, пов’язаним із потребою в захисті, задовго до того, як люди опанували інструменти для обробки каменю".
Навіть сьогодні подекуди під час будівництва галерей і, в деяких випадках, печер людство все ще використовує практично первісні методи. А саме: дерев’яні або сталеві балки встановлюють під землею, щоб створювати опору для породи й уникнути обвалів.
Таких печер – не одиниці. Практично завжди у місцевості зі скельними ландшафтами на всій планеті можна знайти подібні інженерні споруди, які слугували для різних цілей.
Якщо первісний світ жив, пристосовуючись до умов печер, то вже у Середньовіччі люди пристосовували самі печери під себе.
Середньовіччя. 20 поверхів під землею
Архітектори могли б сказати, що підземні міста Середньовіччя – це типовий проєкт будівництва. Яскравий приклад – мережа печерних міст у Каппадокії і місто Дерінкую як одне із найвідоміших із них.
Дерінкую збудоване у вулканічному туфі і мало до 20 підземних поверхів, з яких досліджено лише вісім. Воно відкрите для туристів, але для відвідування доступні тільки два "верхні" поверхи.
Мільйони років тому тут вивергалися вулкани, розкидаючи попіл по землі. Згодом цей попіл перетворився на туф – щільну метаморфічну породу. Через цей туф і прорубувалися перші поселенці – хети у II тис. до н.е. Аж до VIII століття нашої ери тут вирувало життя.
Дерінкую заглиблюється під землю на 50 метрів. Одночасно у підземному місті могли проживати до 50 000 людей.
Місто було повністю самодостатнім, розповідає LIGA.net харківський архітектор Сергій Ільченко: "Опалювалося, мало свої джерела води, повітряні колодязі, склади та навіть церкви. Там народжувалися діти і ховали людей. Цілком реальна тема. Якщо це все могло існувати без сучасних технологій, то чому не може існувати зараз?".
Багато із середньовічних підземних церков у Каппадокії збереглися до нашого часу, і їх можна побачити навіть випадково, просто відійшовши на декілька метрів у бік із Лікійської тропи – популярного пішого туристичного маршруту вздовж Середземного моря. Також туди продають тури з Анталії для менш активних туристів.
Український читач міг чути й про гігантські підземні цистерни під сучасним Стамбулом, де збиралася вода на випадок посух.
Позаяк тодішній Константинополь був важливим містом у Римській імперії, а у Візантії став столицею, то тут проводилися грандіозні будівництва. Зокрема, за період між III і V століттями було побудовано понад 40 підземних цистерн для зберігання води.
Вода у них доставлялася акведуками із найближчих джерел та накопичувалася на випадок довгої облоги чи посухи. Всіма ними користувалися аж до завоювання міста османами у 1453 році, до XVI століття працювали уже одиниці. Найбільші з них – цистерни Базиліка і Феодосія – зараз є музеями.
Цистерна Базиліка має розмір 145 на 65 метрів. Це більше за футбольне поле, яке за стандартами має бути 105 на 68 метрів. Цистерни вміщували в себе 80 000 кубометрів води.
Для порівняння – сучасні нормативи споживання води в Україні – 7,5 куба на людину в місяць. Тобто одна така цистерна в умовах ізоляції міста могла понад місяць постачати воду 10 000 містян.
Багато у чому можливість такого будівництва зумовлена геологічними особливостями, пояснює швейцарський архітектор Деплазес.
"Поширення геологічних концепцій у доіндустріальну добу було безпосередньо пов’язане з такими властивостями гірських порід, як легкість обробки та висока міцність, – розповідає він. – Це породило традицію підземного будівництва в кам’яному віці, яка все ще зустрічається сьогодні, переважно в Китаї (долина Хенань)".
Інші приклади можна знайти в регіоні Матмата в Тунісі та в Гаудікс (провінція Гранада) в Іспанії, додає він.
Тому за умов твердої геологічної породи підземне місто – цілком реальна концепція, переконаний Сергій Ільченко.
Від холодної війни. Тунель Зонненберг, бункер Сталіна
Aлбанський комуністичний лідер Енвер Ходжа так боявся вторгнення в часи холодної війни, що набудував сотні тисяч бетонних бойових бункерів. Такі укріплення і зараз є у всій країні: на перехрестях міст, пляжах та високо в горах.
У випадку вторгення для всього населення Албанії оголошувалася би тотальна мобілізація. Стандартний бункер був розрахований на одну-дві людини, які мали зупиняти окупантів. Ходжа боявся всіх: США, НАТО, Югославії тa передусім Радянського Союзу.
Фотограф Роберт Гекман, який був автором серії фотографій таких бункерів, згадує про це будівництво у своїй книзі "Метаморфоза".
"За словами робітників із бетонного заводу, з якими я спілкувався, бетонні деталі для бункерів відливали цілодобово по три 8-годинні зміни, – пише він. – Один інженер-будівельник згадував, що збирав ці бункери протягом восьми років по десять годин на день".
Такі укриття практично ніколи не використовувалися за призначенням, і зараз вони перетворились на склади, конюшні, музеї, бари, кафе, – або ж просто руйнуються.
Точна кількість таких бункерів невідома. Різні спеціалісти кажуть, що в період із 1972-го до 1984 року влада Албанії спорудила від 170 000 до 500 000 бетонних укріплень. Вартість одномісного бункера досягала $1100, тоді як його демонтаж зараз коштує понад $850, а середньомісячна зарплата в Албанії трохи більш ніж $300.
Так чи інакше, ядерна загроза змінила більшість країн.
У 1963 році Швейцарія ухвалила закон про цивільну оборону: укриття передбачені для кожного громадянина країни.
Розрахунок був на те, що укриття цивільного захисту можуть зменшити катастрофічний масштаб використання ядерної зброї. Хоча світ після цього буде цілковито іншим, кажуть LIGA.net у Стокгольмському інституті дослідження проблем миру (SIPRI).
370 000 таких укриттів разом із 1700 командних пунктів та лікарень мають захистити на певний час все дев’ятимільйонне населення Швейцарії від зброї широкого діапазону дії.
Найвідоміша підземна лікарня Швейцарії – Ланденберг – збудована в Цюриху у 1941 році. У 2005 році вона стала музеєм цивільної оборони. Має діаметр 25 метрів, верхню бетонну стелю 1,90 метра та земляне покриття 1000 кубічних метрів. Площа трьох поверхів – по 500 м² кожен. Між двома верхніми поверхами курсує ліфт.
Одне з наймасштабніших укриттів Швейцарії – тунель Зонненберг. Його спорудила влада кантону Люцерн протягом 1971-1976 років. Він розташований прямо під Альпами на трасі довжиною 1,5 км.
Семиповерхова печера між тунелями містила інфраструктуру укриття, включно з командним пунктом, лікарнею швидкої допомоги, радіостудією, телефонним центром, тюремними камерами та вентиляційними шахтами. Укриття було розроблено таким чином, щоб витримати вибух ядерної бомби потужністю до однієї мегатонни на відстані одного кілометра. Одна мегатонна – це 70 бомб у Хіросімі.
Передбачалося, що укриття може розмістити до 20 000 жителів кантону. Проте зараз його переобладнали на укриття для 2000 та музей, позаяк на навчаннях не вдалося швидко розгорнути все обладнання та ліжка на всіх семи підземних поверхах.
Переобладнання тунелю Зонненберг на семиповерхове укриття коштувало Швейцарії $32,5 млн. Враховуючи те, що Швейцарія – це країна банків, де урядовці навчені дуже педантично розпоряджатися коштами та оцінювати всі ризики, то, найімовірніше, побудова такого комплексу на той час була виправдана.
У Швейцарії дійсно добре відпрацьована система цивільного захисту, розповідає LIGA.net доктор Андреас Бухер із Федерального департаменту оборони, цивільного захисту та спорту. Aле, окремо підкреслює він, укриття є виключно тимчасовими.
Але якщо раптом після прочитання тексту у вас виникло непереборне бажання побудувати власне укриття на швейцарський лад, всю технічну документацію ви можете знайти на сайті департаменту із цивільного захисту Швейцарії.
У Швейцарії, на відміну від Албанії, укриття обслуговують, а влада кантону принаймні раз на десять років має їх перевіряти.
В мирний період їх дозволено переобладнувати під склади чи технічні приміщення. З певних військових об'єктів зробили тематичні музеї. Гарний приклад – раніше секретна фортеця Сассо да Пінья.
Раніше це була артилерійська, повністю автономна фортеця, побудована прямо у скелях Альп. Вона прикривала перевал Сан-Готардо від ймовірного вторгення італійських військ у XX столітті.
Фортеця була забезпечена повністю автономними джерелами електроенергії, фільтрацій повітря та водопостачання. Вона розрахована на 497 ліжко-місць та 87 лікарняних ліжок. Однак тепер тут – музей із військовою, безпековою, банківською, транспортною, природничою та енергетичною експозиціями.
"У наведених прикладах підземний простір створювався шляхом вилучення матеріалу. Надземний вимагає додавання матеріалу. Така топографічна ситуація часто спонукає створювати специфічні підземні простори. Так функціонують, наприклад, водосховища. Водосховище виграє від підвищеного положення через різницю атмосферного тиску і не піддається коливанням температури (через огороджувальний земляний вал)", – каже Диплезис.
Бункери існували і, вірогідно, продовжують існувати на всій території колишнього Радянського Союзу – тепер Росії.
Самара намагалася претендувати на статус туристичного центру. Головною принадою колись закритого радянського міста є "бункер Сталіна". Його існування трималося в секреті майже 50 років.
Будівництво розпочалось у лютому 1942 року. На той час Куйбишев ipso-factum був столицею Радянського Союзу – туди евакуювали з Москви радянський уряд, апарат ЦК ВКП(б) і 22 іноземні місії. Якби Москва була взята німцями, СРСР керували би звідти.
Самарський бункер Сталіна – чи не найпотужніший із нині розсекречених радянських підземних укриттів. Його глибина – 37 метрів, це висота 12-поверхового будинку.
Для порівняння: глибина гітлерівського бункера в Берліні становила 16 метрів, британського прем’єра Черчилля і американського президента Рузвельта – 6 метрів, розповідає LIGA.net професор кафедри тактики Сил підтримки Національної академії сухопутних військ ім. Сагайдачного, полковник Руслан Казмірчук.
Поверхи колись секретного підземелля сполучають ліфти. На нижньому поверсі знаходиться зал засідань на 115 осіб. Поруч – кімната відпочинку, призначена для Сталіна. На верхніх поверхах – приміщення для охорони, складів, служб технічного забезпечення.
"У бункері була система регенерації повітря та електростанція. Він і досі зберіг герметичність і розрахований на повну автономність протягом п'яти діб, – розповідає LIGA.net полковник Казмірчук. – Міг витримати пряме влучання найбільшої авіабомби того часу – над усією цією спорудою монолітний бетон завтовшки три метри, піщаний прошарок і ще один метровий бетонний прошарок".
Вочевидь, схожі укриття є на всій території колишнього Союзу, й багато журналістів займалися дослідженням цієї теми.
Проте ці бункери будувалися явно не для пересічних росіян. І якщо ядерна зима таки наступить і цивілізація буде знищена, то умовний бункерний Путін на площі у 17 мільйонів квадратних кілометрів (територія Росії) навряд чи буде мати багато реальної влади.
Сергій Ільченко за часів Радянського Союзу проєктував протирадіаційне укриття для станції крові, розповідає архітектор.
Системи бомбосховищ існували й під великими промисловими об’єктами, як-от під заводом "Азовсталь" у Маріуполі. Проте полковник Руслан Казмірчук говорить, що розраховувати на їх надійність у разі ядерної війни, тим паче ядерної зими, не варто.
Такі радянські сховища дають радше терапевтичний ефект.
По-перше, вони проєктувалися багато десятиліть тому, і зараз "наука в погонах" стверджує, що ці споруди не встоять від сукупності сучасних уражальних факторів. По-друге, щоб будувати такі укриття, радянське міноборони витрачало величезні кошти, однак обладнання зараз у занедбаному стані.
По-третє – звичайні люди з вулиці в принципі до такого бункера не потраплять, їх будували не для них, констатує Казмірчук.
А от Фінляндія – гарний приклад системного підходу до захисту всього населення. В першу чергу – від росіян, які мають із фінами 1200 км спільного кордону. Приблизно на такій же протяжності – 1200 км – Росія розгорнула інтенсивні бойові дії в Україні.
У радянсько-фінській війні 1939-1940 року фіни хоч і перемололи понад 100 000 радянських солдатів (це лише вбитими і зниклими безвісти, реальні цифри можуть бути набагато вищі), однак втратили частину Карелії та своє друге за розміром місто – Виборг (Віїпурі). Понад 400 000 фінів із Карелії стали переселенцями.
Фінляндія запам’ятала цей досвід і з 1960-х років розгорнула будівництво 54 000 бункерів-укриттів для цивільних, щоб на випадок чергової війни з Росією зберегти своїх людей.
За розрахунками фінського уряду, такої кількості бункерів має вистачити для всього цивільного населення країни.
500 бункерів розміщені в самій столиці – Гельсінкі. Вони з’єднані мережею підземних тунелів, що простягаються на 200 миль, і мають достатньо місця та ліжок, щоб вмістити всіх 630 000 жителів столиці. У кожному бункері є запаси їжі та води на два тижні.
"Вибухобезпечність, газонепроникність, захист від радіації та токсичних хімікатів", – так описує LIGA.net призначення бункерів у Гельсінкі старший офіцер департаменту рятувальних служб Міністерства внутрішніх справ Фінляндії Мікко Гілтунен.
У цивільний час вони обладнані для відпочинку: це підземні тенісні корти, спортзали, кафе та навіть басейни. У випадку національних ризиків високого ступеню (фіни мають свою методологію їх оцінки) за 72 години всі ці бункери мають переобладнати на укриття.
"Протягом десятиліть Фінляндія будувала інфраструктуру цивільного захисту вартістю в мільярди євро, про яку варто піклуватися", – йдеться в заяві керівника проєкту Іра Пасі з МВС для LIGA.net.
Терміни перебування людей під землею можуть бути надалі й збільшені, проте тоді треба буде вирішувати побічні проблеми, над якими зараз в уряді Фінляндії не думають.
"Укриття в першу чергу призначені для захисту від звичайної зброї. Від радіації зокрема, але є багато проблем, щоб утримувати там людей тривалий період. Наприклад, треба виробляти продукти харчування, забезпечити людей медициною, електроенергією, теплом і водою", – говорить Мікко Гілтунен LIGA.net.
Ще одна країна, яка зробила певні висновки із російсько-української війни – це Японія. Там вирішили, що з таким неспокійним сусідом, як КНДР, та через китайські зазіхання на острів Тайвань варто подумати про будівництво мережі укриттів.
"Щоб захистити жителів Токіо від ракетної загрози, ми запускаємо типовий проєкт із розвитку евакуаційних засобів із використанням метро, підземних паркінгів та інших приміщень. Для першого кроку ми вирішили переобладнати склад забезпечення на випадок надзвичайних ситуацій на станції Azabu-juban на лінії метро Oedo", – повідомили LIGA.net у столичному уряді Токіо.
У США, наприклад, існують цілі бункерні містечка, як от Vivos xPoint у Південній Дакоті. Містечко на території колишньої військової бази – це 575 індивідуальних бункерів для груп до 24 осіб, споруджених із 1942-го до 1967 року. Ціна такого стандартного варіанту становить $55 000. Ще за $10 000 компанія облаштує його всім необхідним.
Компанія USA Bunker Company з 2012 року продає підземні укриття від $21 000, але середня вартість – в межах $90 000-$120 000. Найпростіші варіанти мають мінімум для короткочасного виживання, дорожчі можуть включати навіть басейн.
Ця ціна – не межа. Засновник Facebook Марк Цукерберг будує бункер площею у 460 м² на Гаваях вартістю майже у $270 млн.
Але жодна із систем цивільного захисту не забезпечить повноцінне підземне життя, максимум – перебування на обмежений термін. Навіть за умови постійного подання фільтрованої води і повітря та генерації енергії від сонячних панелей, запаси їжі рано чи пізно закінчаться, і доведеться виходити назовні.
"Щоб врятувати життя, потрібні не тільки укриття, – кажуть LIGA.net у SIPRI. – Також їжа, вода, медичне приладдя, відфільтроване повітря. Коли радіоактивні опади зменшаться, має бути ще достатньо запасів, щоб підтримувати життя людей на час відновлення виробництва. Ефективність всього цього залежить, зокрема, від подій, що передували нападу, цілей противника та простого везіння".
Доктор Андреас Бухер зі швейцарської служби цивільного захисту у розмові з LIGA.net підтверджує цю тезу: наразі ефективно захиститися від ядерної зими жодним чином не можливо.
Фаталістичний прогноз SIPRI: ті, хто переживе ядерну атаку, опиняться в абсолютно безпрецедентній ситуації. Нація, що вижила б, була б набагато слабшою економічно, соціально й політично, ніж можна підрахувати, склавши вцілілі економічні активи та кількість і навички людей. Природні ресурси будуть знищені, деякі регіони стануть майже непридатними для проживання.
"Крім того, довоєнні моделі поведінки напевно змінилися б, хоча й непередбачуваним чином. Зрештою, все суспільство постраждало б від величезного психологічного шоку", – підсумували у SIPRI.
Майбутнє
Саме тому зараз під час проєктування різноманітних будівель архітектори перш за все мислять іншими категоріями. І підземні міста вони розглядають як логічне продовження надземних міст, говорить швейцарський архітектор Андреа Деплазес.
"Я дуже сумніваюся в можливості ізоляції в принципі – коли внутрішній простір незалежний від погоди, пори року чи інших подій. Хорошим прикладом є військовий бункер, чия залежність ще більше підкреслюється наявністю власного джерела живлення, або винні підвали, у яких необхідний постійний клімат-контроль", – каже він.
Щоб вирішити низку цих питань, генерація нідерландських архітекторів, серед яких Ганс Гаммемінк із бюро de Architekten Cie., посилено лобіюють ідеї циркулярної економіки і будівництва.
Якщо описати ідею коротко і дуже просто – то архітектори намагаються створити замкнений цикл різноманітних процесів у будівлях, щоб вони ставали повністю автономними.
"Метою циркулярності є захист джерел матеріалів, енергії, наявної ситуації та навколишнього середовища. Проєктування за принципами циркулярності не є перешкодою, навпаки, спонукає вас створювати ще красивіші будівлі. A використання повторно уже використаних матеріалів, наприклад, створює нову естетику", – розповідає Ганс Гаммемінк LIGA.net.
Розрізняють два різні матеріальні цикли: біоцикл і техноцикл.
Органічні матеріали, – деревина, харчові продукти, вода – можуть поглинатися екосистемою і регенеруватися.
Такі технічні матеріали, як викопне паливо, пластмаси та метали, мають обмежену доступність і не можуть бути легко відтворені.
Два потоки мають різні процеси повторного використання. У техноциклі важливо правильно керувати запасами, а в біоциклі важливо, щоб екосистема могла нормально функціонувати.
Отже, важливо, щоб вони були чітко розділені.
В Україні теж проєктують укриття нової генерації. Наприклад, студія Makhno спроєктувала підземний будинок "Plan B".
"Цей проєкт – роздуми про продовження людського життя за будь-яких обставин і спроба знайти відповідь на питання, чи може архітектура створювати враження життя на поверхні, перебуваючи в його глибинах", – говорить LIGA.net її власник Сергій Махно.
Фактично це приватне житло, яке здатне забезпечити комфортне проживання великої родини. Проєкт може бути адаптований під необхідну кількість мешканців і під їх додаткові потреби.
Всі системи в підземному будинку "Плану Б" автономні. Водопостачання, каналізація, закрита система вентиляції з рекуперацією, забором та очищенням повітря.
Основна маса будівлі – залізобетон. У підземній частині є окреме приміщення для надання медичної допомоги, з ізолятором та закритою зоною для зберігання запасів медикаментів. "Безпека – на першому місці, – кажуть у студії. – Пріоритетом були сон, температура, якісна їжа, вода та повітря. Решта – для комфорту".
Біля входу в бункер розташований дезінфекційний щит, за ним – кварцова зона. Згідно з міжнародними рекомендаціями, верхній поверх знаходиться на глибині 15 метрів. Глибше розташовані житловий простір, поверх із системою водопідготовки та генератором, шар електрообладнання, а в самому низу – колодязь.
В окремій кімнаті є сад із фітообладнанням, де можна вирощувати овочі та деякі фрукти. І великий склад продуктів харчування.
Схожі нові концепції впроваджують астронавти на Міжнародній космічній станції й у NASA, готуючись колонізувати Марс.
NASA десятиліттями працює над виробництвом їжі як на Землі, так і в космосі. Щоб годувати космонавтів під час довгострокових досліджень космосу, необхідно навчитись вирощувати там рослини з мінімальним споживанням води, енергії та ґрунту.
Тож спочатку NASA відпрацювало ці методи на землі та побудувало першу в США вертикальну ферму. Усередині старої космічної капсули технологи склали ряди гідропонних лотків, як книжкові полиці. Потім науковці додали системи освітлення, вентиляції та циркуляції води і висадили в лотки різні культури.
Технологія дозволяє фільтрувати брудну воду для рослин і забезпечувати їм точний баланс поживних речовин. Штучне освітлення дає їм лише необхідну довжину хвилі, в потрібний час, певної інтенсивності і тривалості. Контроль навколишнього середовища підтримує ідеальну температуру та вологість.
Дослідницька ферма NASA використовує менш як 1% води від традиційного землеробства, а врожайність площі у 80 соток подібна до класичної ферми площею 1,8 гектара – в 21 раз (!) більше.
Згодом ця експериментальна ферма дала поштовх цілій галузі – індустрії сільського господарства з контрольованим середовищем.
Взявши на озброєння технології NASA та циркулярного будівництва, Дмитро Хижняк досліджував технічну сторону можливості колонізації Марса у Туринському політехнічному університеті.
Ці технології можуть допомогти і в гіпотетичних підземних містах.
"Ілон Маск – відомий ідеолог колонізації Марсу. Хоче створити там самодостатнє місто під землею без будь-яких поставок із Землі, де міг би проживати мільйон людей. Теоретично це можливо, питання в ресурсах і коштах", – переконує Хижняк LIGA.net.
На МКС вже вирощують і рослини, і гриби. Навіть питання із тваринним білком можна розв'язати. Дослідження свідчать, що найефективніше було б вирощувати комах.
Адаптація людей в ізольованому середовищі – це інше, не менш важливе питання, каже LIGA.net урбаністка та викладачка соціології міста в Українському католицькому університеті Інга Козлова.
"Люди – істоти соціальні. Вони мають бути поруч і комунікувати. Це перша запорука щасливого суспільства", – вважає вона. "Друга, – як каже соціолог Еміль Дюркгайм, – розподіл праці. Щоб кожен у місті робив свою роботу, яка є частиною великого спільного завдання".
Складно чітко прогнозувати, що буде у місті під землею, додає урбаністка: "Інші класики соціології, Фердинанд Тьоніс та Георг Зіммель, писали про місто як про жах, де всі приречені знищити один одного. Тому це буде життя між двома концепціями".
Соціальний і психологічний аспект перебування людей в ізольованих просторах, особливо підземних – не менш важливий за всі інші.
Є численні дослідження щодо того, що має бути певний баланс чоловіків і жінок у колективах, тим паче – закритих, каже Хижняк.
"Коли є перекос, це призводить до соціального дисонансу. Регуляція конфліктів відбувається за іншими правилами. Це була одна із причин, чому NASA почали залучати жінок-астронавток до роботи у відкритому космосі", – пояснює архітектор.
Також важливо стежити за циклами і ритмами. Без них людина стає менш емоційно стабільною: "Дуже цікавий приклад дають люди, які вивчають печери. Вони можуть там перебувати тижнями, і у них змінюється саме відчуття часу: дня і ночі, сну і бадьорості".
Ми почали з печер і закінчуємо печерами. Тож цей текст – також наочне підтвердження циркулярності. Не нехтуйте циклами і ритмами, хай і в надземному місті: якщо ви вже дочитали до цих рядків – є велика ймовірність, що вам вже час спати.