Холодна війна. Як нова золота лихоманка веде людей до трагедії
Арктика і Антарктика – два найбільш екстремальних регіони Землі. Суперництво за їхнє освоєння нагадує "місячні перегони", першість в яких дозволяло країнам заявляти про свою винятковість і міжнародне домінування. І хоча це в багатьох сенсах різні регіони, у них багато спільного.
У минулому дослідження полюсів ставало особливо привабливим через думки, що під льодами може бути нове Ельдорадо. Але непрохідні льодовики, екстремальні холоди і тривалі ночі робили їх буквально "мертвими землями", а видобуток будь-чого досі залишається проблематичним.
Проте ситуація швидко змінюється. Підвищення температур робить Арктику і Антарктику більш привітними, а видобуток ресурсів – більш прибутковими. Це розморожує колись застиглі територіальні суперечки між державами і створює ґрунт для реального конфлікту.
У цьому проєкті LIGA.net спільно з відомими світовими вченими з Великої Британії, Австралії та США розповідає про холодну війну майбутнього на двох полюсах – Арктиці і Антарктиді. Хто і чому претендує на ці землі, що об'єднує два абсолютно різних регіонів, як облаштоване життя вчених на краю світу, чому конфлікт стає дедалі ближчим і як наука може допомогти його уникненню.
Ця історія розпочинається в 325 році до нашої ери, коли нога людини вперше ступила на Північний полюс.
ЖАДІБНІСТЬ ЛЮДСЬКА
Дослідницькі перегони в Арктиці й Антарктиці розпочалися відносно нещодавно. Тривалий час ці області вважалися непридатними для людей через холоди та надто збіднілу рослинність. До цього додавалася технічна і логістична складові, які робили вкрай важким дослідження цих регіонів, не кажучи вже про потенційне заселення.
Але цікавість і жага до відкриттів приводила людей на полюси ще в стародавні часи. Першою експедицією на Північний полюс (Арктика) вважається подорож грека Пифея у 325 році до нашої ери. Пифей шукав на півночі ресурси та досліджував холодні країни, але вперся в льоди. Він назвав море таким, що "згорнулося", і першим розповів про полярне сяйво. Пізніше дослідження півночі здійснювалося завдяки поселенцям і купцям: хтось прокладав новий торговельний шлях; деякі відправлялися на північ у пошуках кращого життя; а є і ті, хто зробили відкриття абсолютно випадково. Наприклад, вікінг Гардар Сваварссон відкрив Ісландію, потрапивши в шторм і збившись зі шляху.
В епоху Відродження дослідження цих областей, як і будь-яких інших, пояснювалося економічною експансією та необхідністю в нових торговельних шляхах в Азію. Основну роль у дослідженні Північно-Західного і Північно-Східного проходів грали Англія, Нідерланди і Франція. Їх освоєння як і раніше залишалося багато в чому демонстрацією сили волі й ентузіазму, адже технологічна обмеженість, недостатній запас продовольства, складні погодні умови та хвороби нікуди не поділися.
Хто конкретно відкрив Північний полюс – питання дискусійне. У 1909 році американський дослідник і військовий Роберт Пірі заявив про досягнення Північного полюса. За його словами, в цьому йому допомогли місцеві жителі, забезпечивши його продовольством і навігаційними даними. Досягнення Пірі набуло широкого визнання, хоча доктор Фредерік Кук поставив його під сумнів, заявивши, що він був першим, хто досяг полюса на собачій упряжці ще в 1908 році. Попри взаємні звинувачення, в 1911 році Конгрес США офіційно визнав Пірі переможцем конфлікту.
Але подальші вивчення заяв Пірі та Кука породили припущення, що жодна з експедицій не досягнула полюса, хоча Пірі підійшов до нього значно ближче. У 1989 році Національне географічне товариство США оголосило, що аналіз фотографій, зроблених Пірі, разом з його записами про глибини океану й іншими даними, підтверджує – його експедиція пройшла в межах восьми кілометрів від істинного полюса.
У 1920-х американські та норвезькі дослідники здійснять перші прольоти над Північним полюсом. Американці – на моноплані, норвежці – на дирижаблі. За часів холодної війни американські військові першими відправлять туди підводні човни і кораблі, а в 1968 році турист з США Ральф Плейстед першим досягне Північного полюса на снігоході. Лише до кінця XX століття, у 1995 році, канадець Річард Вебер і росіянин Михайло Малахов доберуться на Північний полюс пішки (на лижах) і повернуться без будь-якої сторонньої допомоги (собачих упряжок, техніки і поповнення запасів).
Дослідження Антарктики (Південний полюс) розпочалося значно пізніше. Першим, хто просто побачив її, був іспанець Габріель де Кастилья, який у 1603 році повідомив про "далекі південні засніжені гори". А питання відкриття самого континенту також залишається дискусійним. Безперечним в цьому питанні є лише те, що Антарктиду відкрили у 1820 році. Але досягнення приписують як російській (27 січня 1820-го), так і британській експедиції (три дні потому).
Перегони за Антарктику до кінця XIX століття розпалили нове суперництво – за визначення місця розташування Південного полюса. Тоді ж розпочався так званий героїчний период освоєння Антарктики, що тривав з 1897 до 1922 року. За цей час вдалося нанести на карту більшу частину берегової лінії континенту, провести значні дослідження його внутрішньої частини (зокрема, був досягнутий Південний полюс) і зібрати великі обсяги наукових даних. Героїзм – точне визначення того дослідного періоду. Наприкінці XIX-початку XX століть кожна експедиція була подвигом і перевіркою на витривалість. Безліч з них не обходилися без людських жертв.
Водночас Арктика й Антарктика викликали у людей не тільки науковий інтерес. Деякі країни мали на них свої плани, тому регіони дуже швидко поділили. Разом з освоєнням Антарктиди з'явилися і перші територіальні претензії на неї. У 1908 році Велика Британія заявила про претензії на низку островів, пізніше королівські апетити лише розширилися, а частина територій були передані британському домініону (так у гру вступили Австралія і Нова Зеландія). Пізніше до суперництва за континент підключалися Франція, Норвегія, Аргентина та Чилі, а за часів Другої світової війни про претензії заявляла нацистська Німеччина.
Ситуація в Арктиці складалася схожим чином. На початку XX століття Канада стала першою державою, яка розширила кордони до Північного полюса. Її приклад наслідували СРСР, США, Данія і Норвегія. За часів холодної війни регіон був однією з низки точок міжнародної напруженості. Проблема була у близькості між Заходом і СРСР. Передбачалося, що в разі початку війни ракети одна на одну полетять саме через Арктику.
Водночас поділ земель відбувався переважно мирно, але не без винятків. Наприклад, в Антарктиді одного разу навіть стріляли. У 1948 році у британців згоріла дослідницька база в затоці Хоуп, її довелося покинути. Аргентинська експедиція вирішила спорудити свою базу поряд із покинутою британською. Нічого не віщувало біди, але через кілька років британці захотіли відновити згорілу базу і скерували в затоку судно з матеріалами. Це не сподобалося аргентинцям, і вони зустріли корабель вкрай непривітно – відкрили вогонь з кулемета над головами британців. Хоча ніхто не постраждав, британцям довелося відступити. Ненадовго. Незабаром вони повернулися, але вже в супроводі військового фрегата і морської піхоти. Демонстрація сили спрацювала, аргентинці ретирувалися. Військові залишалися в затоці до завершення ремонтних робіт. А Аргентина врешті вибачилася, назвавши рішення про відкриття вогню "перевищенням повноважень на місцях".
Але попри інцидент, Антарктида є, на диво, миролюбним місцем, адже подія в затоці Хоуп була єдиним зафіксованим випадком стрілянини між людьми на континенті за весь час його освоєння людиною. Проте неодмінно ставала місцем боротьби людської жадібності.
АРКТИКА Й АНТАРКТИКА СЬОГОДНІ
Якщо намагатися описати правовий статус регіонів одним словом, то найбільш прийнятним буде термін "невизначеність". Хоча існує безліч різних документів (як в національному, так і міжнародному праві), які намагаються врегулювати положення справ в Арктиці й Антарктиці, вони залишаються в підвішеному стані. У чому головні відмінності між Арктикою і Антарктикою? По-перше, в Антарктиці є документ, який регулює її статус (принаймні, тимчасово), а в Арктиці немає.
"Арктика і Антарктика – дуже різні географічні, культурні, політичні та економічні простори", – говорить LIGA.net Клаус Доддс, професор геополітики лондонського університету Роял Холлоуей, колишній радник спецкомітету Палати лордів з Арктики і комітету з екологічного аудиту Палати громад.
Арктика – це область, площею в 21 млн квадратних кілометрів, що включає в себе частину Євразії, Північної Америки, Тихого і Атлантичного океанів, а також Північний Льодовитий океан. Сьогодні статус Арктики регулюється національними законами країн регіону, двосторонніми угодами між ними і міжнародним правом. Однак єдиного документа, який закріплює правовий статус регіону, немає.
"Арктика – населений простір, де проживає 4 млн осіб, які називають її своїм домом", – говорить Доддс. Основна напруженість, за його словами, розгортається між Росією і країнами НАТО. Головна причина – доступ до центральної частини регіону. Є думка, що Північний Льодовитий океан стає більш доступним, говорить Доддс, тому він починає ставати точкою інтересів різних країн, навіть далеко не арктичного Китаю.
Арктичними державами є США, Канада, Росія, Данія і Норвегія (на цей статус також претендують Швеція, Ісландія і Фінляндія). Спочатку Арктику де-факто поділили між цими п'ятьма країнами за секторальним принципом – точка північного полюса була кордоном і розширювалася до берегових ліній. Але все змінилося в 1982 році, коли ухвалили конвенцію ООН з морського права.
Країнам Арктики дозволили робити все що завгодно в межах їхньої економічної зони (ВЕЗ) і континентального шельфу, але заборонили претендувати на позашельфову зону, яка стала відкритим морем, в якому всі країни світу можуть вільно плавати і проводити дослідження. Іншими словами, Північний полюс і навколишній регіон Північного Льодовитого океану, не належить якійсь країні, а ВЕЗ п'яти країн обмежена 200 морськими милями (370 км), прилеглими до їхніх узбережь.
Але у них є простір для маневру: країни можуть претендувати на шельф, що тягнеться за 370-кілометровий кордон, якщо зуміють довести, що він є продовженням їхнього континентального шельфу. Сьогодні на розширення шельфу претендують Росія, Данія і Канада. Спірними точками в Арктиці є, зокрема, острів Ханса, хребет Ломоносова і Менделєєва.
Антарктика – протилежність Арктики. Південна полярна область Землі включає в себе Антарктиду, Південний, частини Атлантичного, Індійського і Тихого океанів, а її загальна площа – близько 52 млн кв. км.
Це єдиний континент на Землі, де взагалі немає уряду. Або майже немає. У Буенос-Айресі знаходиться офіс секретаріату договору про Антарктику, що підтримує безперебійну роботу понад 50 держав, керівників континентом. Але це все одно нічийна земля, статус якої – великий науково-природний заповідник.
З одного боку, це робить правове становище континенту визначеним, з іншого – залишає широке поле для конкуренції в майбутньому. Адже Чилі, Норвегія, Аргентина, Велика Британія, Австралія, Франція і Нова Зеландія вже застовпили собі частину Антарктиди. А США і Росія, хоча і не претендують на території континенту, залишили за собою право одного разу заявити про претензії.
Договір про Антарктику з'явився в 1959 році. Підхід до континенту був експериментальним і, вочевидь, був результатом холодновоєнної напруженості в світі. Угоду підписали 13 держав, а сьогодні її учасниками є 54 країни. Основний принцип документа – мирне використання регіону.
ПОКИ ЩЕ МИРНА АНТАРКТИДА. ЯК ЛЮДИ ТАМ СПІВІСНУЮТЬ
В Антарктиді Велика Британія, Чилі й Аргентина фактично претендують на одну і ту саму ділянку землі. Суперечки між ними в середині XX століття спричинили загострення міжнародної обстановки і ускладнили дослідження. Тому було вирішено зробити Антарктиду загальним надбанням людства. Головні принципи договору, ухваленого в 1959-му: мирне використання і міжнародне співробітництво. На думку професора Доддса, зокрема, завдяки документу Антарктиці вдалося уникнути конфліктів. Також допомогли географічна віддаленість і екстремальні екологічні фактори.
"Якщо ж в Антарктиді і відбувалися конфлікти, то загалом йшлося про те, скільки риби добувати, скільки терпіти туризм, яким чином мають впливати наука та інші види людської діяльності на регіон тощо", – пояснює Доддс. Водночас він уточнює, що оскільки сторони Договору про Антарктику працюють за принципом консенсусу, конфлікти між ними значно приховані від суспільної уваги.
Це повністю демілітаризований континент, каже LIGA.net директор Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) Євген Дикий. Водночас дозволено використання військової логістики, каже він, можна прилітати на військових літаках або приходити на військових кораблях, проте без зброї і лише для вантажних операцій.
Згідно з угодою, всі територіальні претензії в Антарктиді зберігаються, але заморожуються, а нові – не приймаються. Хоча є і винятки: СРСР (РФ) і США вважають, що мають право висунути претензії на ті землі, які були відкриті їхніми дослідниками (тому вони частково не визнають претензії інших країн на території, відкриті російськими й американськими експедиціями). До договору можуть доєднатися всі охочі, а консультативні зустрічі проводяться щороку. Право голосу є у країн, які мають постійну експедиційну станцію (в їхньому числі й Україна).
У другій половині XX століття приєднання до договору багатьма країнами пояснювалося бажанням видобувати ресурси. Цей бурхливий інтерес і активне полювання спровокували виникнення додаткових конвенцій: щодо захисту тюленів, морських тварин і мінеральних ресурсів. У 1991 році був ухвалений новий збірний документ – протокол з охорони навколишнього середовища. Його підписали в Мадриді на 50 років. Саме мадридський протокол зробив з Антарктики "природний заповідник світу і науки", одну велику лабораторію. Наукові станції в Антарктиді мають 29 країн світу. Тисячі вчених і працівників життєзабезпечення розміщені на 77 наукових базах – саме вони складають населення континенту, яке коливається від 1000 до 5000 в різні пори року.
У цьому ексклюзивному науковому клубі присутня й Україна. У 1993 році у неї з'явився НАНЦ, однак спочатку полярної станції у неї не було. А все через Росію, яка вважає себе єдиною правонаступницею СРСР. Москва привласнила собі всі радянські закордонні активи, зокрема антарктичні станції. А на заклики України надати одну з п'яти функціонуючих на той момент станцій в РФ відмовили, запропонувавши оренду.
На допомогу Україні прийшла Велика Британія, яка запропонувла абсолютно безкоштовно передати станцію Фарадей на острові Галіндез. Основна причина – там немає злітної смуги. Вся логістика лише морська, а це спричиняє свої труднощі, адже підійти до станції кораблем можна лише влітку – три місяці на рік.
23 січня 1995 року учасники програми першої української експедиції вилетіли з Києва до Аргентини. Звідти вони дісталися на Фарадей. 6 лютого на станції спустили британський і підняли український прапор. Цей момент став символом заключного етапу передання бази і її перейменування на "Академіка Вернадського".
Українська антарктична експедиція щороку складається з двох загонів: зимувального і сезонного, розповідає Дикий. Зимувальний загін – це "тру-полярники". 12 людей, які можуть перебувати на станції по 13 місяців, з огляду на час, який вони витрачають, щоб передати станцію наступній експедиції. Стати полярником одночасно "просто і складно". Просто, оскільки відкритий конкурс оголошується щороку (зазвичай в серпні або на початку вересня), а складність полягає в подальших етапах добору.
Спочатку на сайті НАНЦ і МОН вивішуються оголошення про набір 12 осіб: семеро вчених, п'ятеро з команди життєзабезпечення станції (лікар, системний адміністратор, механік, електрик і кухар).
Додбір складається з трьох етапів: професійного, медичного та психологічного. Спочатку перевіряють освіту і досвід роботи за поданими анкетами. За словами Дикого, половина кандидатів відсіваються вже на цьому етапі.
Половина тих, хто подаються, – це люди, які не мають заявленого досвіду або освіти, але їм просто дуже хочеться в Антарктиду, – розповідає Дикий.
Ті, хто пройшов добір за анкетами, йдуть на співбесіди. Їх проводять самі полярники. Наприклад, з кандидатами на механіків спілкуються троє-четверо попередніх механіків, які там зимували. Уже з них визначається шорт-лист претендентів.
Чому визначають шорт-лист, а не одного переможця? Далі йде медкомісія і психолог, тут також може відпасти частина претендентів. Медкомісія не надто складна, її основна мета – виявити, чи немає у кандидата хронічних захворювань, які можуть загостритися під час експедиції.
Все лікування на станції відбувається силами одного лікаря, тому важливо запобігти варіантам, що чиїсь хронічні захворювання загостряться в Антарктиді.
Останній етап добору – психолог. "В Антарктиді не так важко фізично, як багато хто собі уявляє, натомість там дуже важко психологічно", – пояснює Дикий.
"Рік в маленькому замкненому колективі. Коли 9-10 місяців на рік ти взагалі нікого не бачиш, крім цих людей. Зате їх ти бачиш 24 години на добу, сім днів на тиждень. Половину року – полярна ніч. Весь час темно, за межі приміщення не дуже і висунешся, а коли висунешся, то потрібно копати траншею. Психологічно умови ізоляції під час зимівлі в Антарктиді дуже складні ", – розповідає директор НАНЦ.
Тому основне завдання психолога – мінімізувати ризики і відсіяти тих, хто в групі ризику. Професійні психологи відразу мають дати оцінку: "Ні, цій людині тривалу ізоляцію в жодному разі не можна. Будуть зриви, конфлікти в колективі тощо".
Саме так, пройшовши всі три етапи, каже Дикий, і стають зовсім крутими полярниками – тими, хто їде туди зимувати.
Другий варіант поїхати в Антарктиду – сезонний. Це вчені, які їдуть туди на короткий період антарктичного літа (коли там зима, тут – літо) – від двох до трьох місяців. Тут, каже Дикий, принцип добору інший. Головне питання: що вчений збирається там робити протягом двох місяців, які експерименти ставити, які зразки привезе.
Фактично сезонний загін – це мініконкурс проєктів серед вчених, – пояснює директор НАНЦ.
Перевагу мають ті, хто отримали портфель замовлень від різних інститутів – кому які зразки потрібно зібрати і привезти. Так потрапити в сезонний загін набагато простіше.
Але скрізь є свої нюанси. "Торішній річний загін значною мірою був будівельним, тому що ми робимо ремонт на станції". Схожим чином планують вчинити ще на наступні декілька сезонів. "Ми трохи потіснили вчених, завезли туди інженерів і зварників, але це тимчасове явище. Станція вже старенька. Коли закінчимо ремонт, знову буде наука".
Чим же займаються полярники? "Всім", – жартома відповідає Дикий. Оскільки в України тільки одна полярна станція, вона не може дозволити собі розкіш у вигляді спеціалізованих баз. Наприклад, коли "Академік Вернадський" був британським "Фарадеєм", то спеціалізувався на геофізичних дослідженнях. Усі ці напрямки досі вивчатюиья, проте там перебувають й інші вчені.
Головні напрямки досліджень українських вчених – науки про життя і землю. В галузі наук про землю вивчаються магнітні поля Землі, іоносфера, сейсмічна активність, кліматичні спостереження. А оскільки саме на "Фарадеї" відкрили явище озонових дір, то "Академік Вернадський" фактично перейняв "озоновий караул".
Кліматичні дослідження "Академіка Вернадського" також дуже важливі для світової науки, каже Дикий.
Наші виміри дуже чітко показують, що глобальне потепління є, що в полярних регіонах воно відбувається швидше, ніж тут. Те, що ми бачимо в Антарктиді, є попередженням – через кілька років це буде у нас, – каже Дикий.
Вчені на станції навіть "полюють" за китами. Наприклад, цим займається біологиня Оксана Савенко, розповідає Дикий: "Вона на моторному човні наближається до кита, стріляє в нього з арбалета, стрілою на кінці якого 3-см шпиль. Для кита це – як для нас навіть не укус комара, а дрібна мошка. А для науки – це 3 см китової шкіри, матеріал дозволяє проводити дослідження ".
"З антарктичними китами у нас велика погана карма. У нас в країні, в Одесі, базувалися найбільші китобійні бази – одна називалася "Слава", друга – "Радянська Україна". Ці одеські китобійні флотилії страшно бракон'єрили, порушивши купу міжнародних зобов'язань . Тому, коли зараз ми спостерігаємо поступове відновлення популяції китів після заборони полювання, то потроху віддаємо їм борги за наших попередників ", – говорить директор НАНЦ.
Коли буваєш в Антарктиді, дивишся, як працює система Договору за Антарктикою, то настільки хочеться, щоб на всій планеті було так... Хоча я розумію, що ми з вами не доживемо до цього моменту. Але це – чудова модель, – розповідає директор станції.
Договір про Антарктику дозволяє кому завгодно зайти на будь-яку станцію, і йому завжди зобов'язані надати доступ, пояснює директор НАНЦ: "Свого часу це було політичне рішення, щоб контролювати, чи ніхто там не займається таємною військовою активністю". Але сьогодні це перейшло в іншу площину міжлюдських відносин.
Яскравий приклад – в 2018 році на українській станції був важкий випадок гнійного апендициту, ситуація здавалося безвихідною і простих шляхів виходу з неї не було. "Американці з сусідньої станції пригнали криголам, забрали нашого хворого до найближчої точки, де може сісти літак. Поки вони йшли на точку, там уже стояв літак чилійських ВПС з бригадою військових хірургів. Вони забрали нашого хворого на велику землю", – розповідає Дикий.
З позитивного Дикий також зазначає жорстке екологічне законодавство. Його дію, каже він, видно неозброєним оком: "Це ні з чим незрівняне відчуття, коли жодна тварина тебе не боїться. Там після припинення китобійної епохи вже виросли покоління тварин, які не знають, що від людини може бути щось погане. В Антарктиді люди поводяться так, що жодна тварина їх не боїться, навпаки – можуть поцікавитися, що це таке з'явилося".
ХОЛОДНА ВІЙНА ЗА БАГАТСТВА ВЖЕ РОЗПОЧАЛАСЯ
Основний фактор виникнення потенційного конфлікту в цих регіонах в майбутньому криється в ресурсах, каже LIGA.net Дональд Ротвелл, професор міжнародного права Австралійського національного університету.
В Арктиці є потенціал для конфлікту через ресурси і доступність регіону, що зростає, а в Антарктиці до конкуренції за мінеральні ресурси слід додати ще й невирішені територіальні суперечки, які можуть стати каталізатором конфлікту, – розповідає професор Ротвелл.
Арктика багата запасами корисних копалин (багато з яких незаймані), а Антарктика досі незаймана і, можливо, приховує в собі величезні багатства.
В Арктиці, за даними Геологічної служби США, міститься близько 13% недосліджених світових запасів нафти, приблизно 30% невідкритих світових запасів природного газу і рідких вуглеводнів. Їхня загальна вартість може становити близько $35 трлн.
Сьогодні нафту і газ в Арктиці вже видобувають РФ, США, Норвегія і Канада. Але чимала частина запасів перебуває на "загальній території", на яку претендують вищезгадані країни. І претензії перетинаються.
Друге багатство Арктики – торгові шляхи. У минулому їхній пошук залучав в регіон дослідників, а перспектива контролю над ними може стати однією з головних причин суперництва в майбутньому.
В Антарктиці виникає схожа ситуація. Там є вугілля, залізо і, ймовірно, хром. Вірогідно (ніхто точно не знає), там можуть знаходити нафту і газ (обсяги запасів невідомі через труднощі, пов'язані з розвідкою). Але є шанс, що під антарктичними льодами може нічого і не виявитися, а розмови про величезні запаси нафти і газу – лише прояв комплексу Ельдорадо, ідеї, що незвідані землі виявляться справжньою скарбницею.
Однак якщо на шостому континенті і немає жодних "класичних ресурсів", там точно є золота акція майбутнього. Найдорожчий ресурс в Антарктиді – це не нафта і не газ, а гігантські запаси прісної води, каже Дикий. Приблизно 75-90% всіх світових запасів прісної води – це льодовики Антарктики.
Чому ж з антарктичних льодів досі не видобувають воду? Поки ніхто не придумав механізм транспортування льодовика, пояснює Дикий: "Людина, яка першою навчиться транспортувати льодовики з Південного океану до Африки або Австралії, стане мільярдером".
Поки ця задача не вирішена, оскільки за час транспортування айсберг сильно змінює форму і розмір, може розвалитися на кілька частин: "Сьогодні ми технологічно більше готові пригнати твердий астероїд на орбіту Землі, а ось як транспортувати об'єкт, який змінює форму, – це поза межами наших сучасних технологій ". Однак французька компанія Dassault Group ще в 2010 році розпочала розробляти модель проєкту з буксирування льодовика. "Вони зараз серйозно зайняті цим питанням, але поки на стадії проєкту", – говорить Дикий.
У 2018 році ООН стверджувала, що до 2050-го понад 5 млрд людей можуть зіткнутися з нестачею води, а світовий попит на використання прісної води за останні 100 років зріс в шість разів і продовжує щороку зростати на 1%.
Попит на прісну воду найшвидше зростає в розвинутих країнах, оскільки вона потрібна не тільки для вживання в їжу, проте в гідроенергетиці, сільському і житлово-комунальному господарствах, а також безлічі інших сфер. І хоча прісна вода – ресурс поновлюваний, темпи приросту світового населення випереджають темпи відновлення запасів.
Чому тоді Арктика і Антарктида досі не стали масштабними полями битв, якщо це – потенційне джерело ресурсів? Відповідь криється в важкодоступності: як самих областей, так і ресурсів, які переховуються під їхніми льодами (і зокрема, самих льодовиків). Це робить розробку полярних ресурсів (головним чином в Антарктиці) нерентабельною.
Але відносно скоро ситуація може змінитися. Свої корективи вносить зміна клімату. Потепління і подальше танення льодів роблять видобуток ресурсів простішим і дешевшим. Ризиків меншає, доходів – більшає.
За словами професора, дедалі більше "держав і суб'єктів шукають способи, як отримати вплив і економічну перевагу в цих регіонах". А їхня мета – це доступ до ресурсів (нафти, газу, риби).
Говорячи про потепління, йдеться не тільки про видобуток ресурсів. Танення льодів відкриває можливості і для судноплавства. Прохід через Арктику економить десятки днів шляху під час транспортування товарів з Далекого Сходу на Захід.
Підвищення температури в Арктиці вже дається взнаки. Наприклад, в її російській частині температура з 1991 року зросла на 2,3 градуса, і тепер РФ намагається використовувати Північний морський шлях (ПМШ) навіть взимку. Вантажопотік ним також постійно зростає: в 2010 році обсяг перевезень становив 1 млн тонн, в 2024-му прогнозується 80 млн тонн.
"Велика частина арктичної економіки зосереджена на видобутку, транспортуванні і продажу природних ресурсів (вуглеводні, металеві мінерали, дорогоцінні метали, риба і деревина). Зникнення льодів в Арктиці відкриває перед російською Арктикою великі можливості для видобутку енергії і судноплавства ПМШ. Наприклад, проєкт Схід Ойл компанії Роснєфть, за прогнозами, стане найбільшим нафтовим проєктом в світі", – говорить LIGA.net науковий працівник Арктичного інституту у Вашингтоні Павло Дев'яткін.
Однак, за його словами, навігація в регіоні все одно залишиться складною і потребуватиме потужних криголамів: "Це вигідні економічні можливості, але ми маємо пам'ятати про негативні екологічні, соціальні і культурні наслідки". Як приклад він наводить розлив палива в Норильську.
Водночас регіон щодня стає доступнішим. Одного разу підвищення температур зробить судноплавною і центральну частину Північного Льодовитого океану, відкривши цілорічні економічні можливості.
Ситуація в Антарктиді складається ідентично. У період з 1992-го до 2017 року Антарктида втратила близько 3 трлн тонн льоду. Потепління в регіоні відбувається вп'ятеро швидше ніж в середньому у світі. І зміни клімату на шостому континенті явно вплинуть не тільки на екологію. Можлива також зміна політичного устрою, якщо там знайдуть значущі поклади ресурсів, а підвищення температури зробить їхнє буріння не таким дорогим і небезпечним.
У майбутньому Антарктиди є два виміри, вважає Дикий: "Те, чого хотілося б, і те, чого побоюєшся".
Хотілося б, звичайно, щоб сьогоднішній режим зберігався. Але є побоювання, що цього може не статися. Нинішня заборона на видобуток корисних копалин дійсна до 2048 року. Чи буде вона продовжена – це питання, – каже Дикий.
На його думку, якщо дозволять видобуток копалин, це сильно змінить ситуацію в гірший бік: "Зараз ми можемо побачити це на прикладі Арктики зі схожими умовами, як там виглядає боротьба між нафтовими і газовими гігантами".
ВІЙСЬКОВЕ СУПЕРНИЦТВО
Арктика й Антарктика важливі і з військової погляду. За часів холодної війни Арктика була стратегічно важливим регіоном через географічну близькість США та СРСР. Передбачалося, що в разі будь-якого конфлікту сторони скористаються регіоном для завдання ракетних ударів. Сам договір про Антарктиду – і зовсім явний артефакт холодної війни, адже були побоювання щодо застосування ядерної зброї (а в 1958-му США випробували ядерну зброю в південній частині Атлантичного океану). Демілітаризація континенту відбувалася в логіці демілітаризації космосу, проведеної в аналогічний період.
Сьогодні ситуація на міжнародній арені знову рухається до суперництва холодновоєнного формату, а Арктика мілітаризується. З однією важливою відмінністю – Вашингтон і Москва змагатимуться не наодинці, до них приєднається Пекін.
"Китай агресивно підходить до Арктики з погляду управління. Китай проєктує себе як навколоарктична держава, що є помилкою, і хоче бути більш активним у регіоні в сфері торгівлі та експлуатації ресурсів", – говорить LIGA.net науковий працівник Chatham House Метью Булега.
2018 року Пекін опублікував арктичну стратегію, в якій заявив про готовність обстоювати свої інтереси в регіоні. У 2021 році США назвали політику Китаю в Арктиці загрозою для всіх арктичних держав. У Вашингтоні вважають, що Китай зацікавлений в "отриманні доступу і впливу на арктичні держави, і контролі над ключовими морськими портами". А його кінцева мета – "переділ міжнародного порядку, заснованого на правилах".
Однак Китай має цілі і в Антарктиці. "Підхід Китаю в Арктиці працює і в разі Антарктиди", – заявляє Булега. У 1985-му Пекін приєднався до договору, відтоді вони спорудили вже чотири бази, а п'ята добудовується (її відкриття заплановано на 2022 рік). У 2018 році Китай заявив про бажання побудувати там перший постійний аеропорт і тоді ж оголосив про тендер на будівництво атомного криголама.
Попри недовіру до Китаю на Заході, деякі експерти все ж вважають малоймовірним, що Пекін піде на пряме порушення будь-яких домовленостей в Арктиці або Антарктиці в найближчому майбутньому. Доцент Центру екологічного права з австралійського Університету Маккуорі Ненгье Лю говорить LIGA.net, що оскільки Китай ратифікував як Договір про Антарктику, так і мадридський протокол, то він навряд чи піде на порушення: "Малоймовірно, що Пекін висуне територіальні претензії чи почне комерційний видобуток в Антарктиці в доступному для огляду майбутньому ".
Присутність Пекіна в цих регіонах він пояснює його впливом, що зростає.
На думку Дев'яткіна, інтерес Китаю до Арктики – частина його економічної ініціативи "Пояс і шлях": "Пекін зацікавлений у розвитку Арктики як полярного шовкового шляху і джерела природних ресурсів... Китай співпрацює майже з усіма арктичними країнами". Він вважає, що мета Китаю – "краще зрозуміти Арктику", а його мотиви – економічні.
У США є побоювання, що Китай і Росія можуть об'єднатися проти США в Арктиці. І Лю вважає, що такий шанс дійсно є: "Китай і Росія, безсумнівно, геополітично близькі. У деяких випадках вони можуть похвалитися подібними поглядами на полярні проблеми".
Іншої думки дотримується Булега, кажучи, що в сукупності вони не становлять загрози для безпеки США, оскільки Росія і Китай не координують свої дії щодо Арктики (за винятком енергетики і проходу ПМШ). Проте окремо вони все одно "однаково проблематичні": "Росія – це короткостроковий військовий виклик, а Китай – довгостроковий нормативний (зміни правових регуляцій. – Ред.)".
КОЛИ РОЗПОЧНЕТЬСЯ ГАРЯЧА ФАЗА ВІЙНИ ЗА ПОЛЮСИ
Після закінчення холодної війни напруженість в світі (зокрема, в Арктиці й Антарктиці) знизилася. Однак напад Росії на Грузію, а потім і Україну, вплив Китаю, що зростає, показали, що розслаблятися неможна. Міжнародне напруження знову зростає, зокрема і на полюсах.
За словами Доддса, Росія докладає дедалі більше зусиль до військової підготовки та навчань – на морі, суходолі або під льодом. Так вчиняють і країни НАТО. У США, каже він, побоюються з приводу їхньої військової досяжності, готовності систем ПРО і можливості демонстрації сили у дедалі більше "блакитній, а не білій" Арктиці.
"НАТО також стурбоване тактикою "сірої зони" і тим, як вона може бути використана проти прибалтійських або скандинавських держав-членів. Військові дії завжди можуть стати результатом випадкового або спровокованого конфлікту", – заявляє Доддс.
З 2015 року Росія розпочала розміщувати в Арктиці зенітно-ракетні комплекси і відновлювати радянську військову інфраструктуру: аеродроми і містечка. У 2017 році США помітили зростання військової присутності РФ в Арктиці і забили на сполох. Сенатор від Аляски Ден Салліван заявив, що Росія докладає в регіоні значні військові зусилля, закликавши збільшити там американську військову присутність.
Але гра м’язами не припинилася. За даними Пентагону, в 2021 році Росія продовжує модернізацію аеродромів та радарних установок радянських часів, будує нові порти і пошуково-рятувальні центри, а також нарощує свій криголамний флот. Як ядерний, так і традиційний.
Також у Росії та Китаю, ймовірно, з'явилися і нові ракети, які можуть бути використані в Арктиці. Йдеться про "Посейдон" і "Циркон". Глава норвезької розвідки Стенсонес каже , що "Циркон" – це "нова технологія з гіперзвуковою швидкістю, від якої важко захищатися". Вони літають зі швидкістю, невловимою для застарілої західної системи Norad (система спостереження, що складається з супутників, наземних радарів і баз ВПС, розташованих на Алясці і канадській частині Арктики. Її мета – попередити про те, що насувається атака).
За часів холодної війни Norad відігравала важливу роль в стратегії стримування радянської загрози. Сьогодні система просто буде перевантажена, якщо їй доведеться вистежувати рух сучасних ракет. Тому в лютому 2021-го президент США Джо Байден попросив прем'єра Канади Джастіна Трюдо збільшити витрати на оборону, зокрема, модернізувавши вищезгадану систему.
Через нарощування Росією військових потужностей в регіоні та відновлення операцій на радянських базах, в регіоні почало з'являтися дедалі більше солдатів і техніки інших країн. Наприклад, США відновили другий флот ВМФ (відповідає за північну частину Атлантичного океану), Данія розпочала інвестувати в техніку для спостереження за Арктикою. А в травні 2020 року британські та американські військові кораблі вперше за останні 30 років увійшли в Баренцеве море для навчань. На думку Дев'яткіна, все це "являє собою новий небезпечний етап у забезпеченні безпеки Арктики".
Ротвелл говорить LIGA.net, що будь-які форми військових навчань на спірних землях і в водах лише збільшують ризик конфлікту. Всьому виною – можливість неправильного розрахунку.
Але основною зброєю на полюсах є криголами, що дають можливість подолання непрохідних шарів льоду.
У 2020 році президент США Дональд Трамп видав указ побудувати криголамний флот і бази для захисту американських інтересів не тільки в Арктиці, а й Антарктиці. Це стало сигналом, що США готові до боротьби з РФ і Китаєм за полярні ресурси. Ще одним сигналом, що можлива боротьба за полюси, була пропозиція Трампа про купівлю Гренландії. Спочатку ця ідея багатьом могла здатися незрозумілою, але вона знайшла сенс в контексті можливого суперництва за Арктику.
Також зрозумілим є й указ Трампа про криголами. Сьогодні Вашингтон може похвалитися тільки одним важким криголамом – Полярною зіркою; одним середнім і одним легким. Все через те, що в 2020 році у другого американського середнього криголама Хілі сталася пожежа на борту. Він тимчасово виведений з ладу. У США очікують введення нового важкого криголама в експлуатацію в 2024-му. Для порівняння – у Фінляндії є 10 криголамів, у Канади і Швеції – по сім, а у Росії – понад 40 (чотири – важких). У Китаю також є три легких криголама, але в розробці знаходиться один атомний.
Проблеми мілітаризації є і в Антарктиді, що носить звання найбільш мирного континенту на Землі. У Новій Зеландії заявляють, що Договір про Антарктику проводить не дуже ясну межу між дозволеною і забороненою діяльністю в регіоні, і це може бути використано державами, які прагнуть до здійснення там військових видів діяльності.
Зокрема, Австралія підозрює в такій діяльності Китай, у якого в Антарктиді є станція навігаційної системи Beidou. Під час конфлікту така система стає важливим елементом бойових дій. Фактично це система подвійного призначення: як для цивільних, так і військових цілей. Ідентично Китай вчиняє в космосі – на орбіту виводиться цивільний супутник, який приносить користь і військовим. А в разі необхідності та стає зброю (наприклад, супутники-сміттярі).
Зростання напруженості на полюсах через потепління є очевидним. В 2021 році міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров напередодні зустрічі Арктичної ради (Росія, США, Канада, Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія та Ісландія) прямо заявив, що Арктика – це територія РФ: "Всім давно було абсолютно ясно, що це – наша територія, це – наша земля... Ми несемо відповідальність за безпеку нашого арктичного узбережжя".
Тоді ж голова Держдепу США Ентоні Блінкен сказав, що РФ використовує зміни клімату, щоб "спробувати встановити контроль над новим простором", зокрема за допомогою модернізації баз, а також вказав на присутність Китаю, що зростає.
І хоча конфліктний потенціал Арктики залишається обмеженим, каже Булега, тривогу викликає його мілітаризація, що зростає, і можливість збільшення числа прорахунків і ризику тактичних помилок. Також на регіон впливає і геополітика, оскільки "Арктика не існує у вакуумі": "Питання військової безпеки виходять там на перший план, ними необхідно ретельно керувати. Політики і експерти працюють над питанням, як побудувати архітектуру безпеки спеціально для Арктики".
А чи можливо знайти якесь рішення щодо обох регіонів, яке дозволило б уникнути ескалації конфлікту?
На думку Доддса, сьогоднішні механізми управління цими регіонами "загалом працюють", але країнам важко змиритися з фактом, що полярні області "швидко змінюються".
Також очевидно, що на Арктику впливає ситуація і в інших регіонах світу.
"Арктика далеко, але вона не ізольована від міжнародних відносин", – каже Дев'яткін. "Зіткнення інтересів в інших частинах світу призведе до взаємних підозр з приводу дій в Арктиці". Наприклад, ексголова Держдепу США Майкл Помпео заявляв, що Арктика може стати "новим Південно-Китайським морем", маючи на увазі ступінь мілітаризації та територіальні суперечки, в яких активну участь бере Китай. Це – яскравий приклад того, як претензії в інших частинах світу можуть перенестися на полярні регіони.
Доддс, Ротвелл і Булега вважають, що Арктична рада залишається важливим міжурядовим форумом, який слугує підтриманню миру. Однак створити рішення в Арктиці за прикладом мирної Антарктики, найімовірніше, не вдасться. "Юридично це можливо, але політично – ні", – каже Ротвелл і пояснює, що у такого рішення не знайдеться підтримки серед зацікавлених сторін.
Отже, рано чи пізно, холодні пустелі земних полюсів ризикують стати справжнім полем битви.
Читайте також: Зоряні війни. Людство готується до Другої космічну війну (так, перша вже була)