Просто надати факти: як Ілащук мала б відреагувати на критику щодо свого призначення пані послом
25 грудня український інформпростір сколихнула новина – відтепер послом України в Республіці Болгарія буде Олеся Ілащук. Тепер вже дипломатка має диплом історичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Є випускницею Українського гештальт-інституту та HRD Antwerp (Бельгія), вивчала курс МBA у Бізнес-школі МІМ. На Facebook-сторінці Ілащук зазначається, що вона клінічна психологиня, системно-сімейна терапевтка, гештальт-терапевтка, є експерткою у сексології та дорогоцінних прикрасах.
Українське суспільство обурилося – як то призначати дипломатом людину, яка не має дипломатичного досвіду. У Міністерстві закордонних справ на такий запит відреагували, що не бачать проблеми у призначенні Ілащук на цю посаду: "Призначення послів без дипломатичного досвіду – це звичайна практика".
Сама ж новопризначена пані посол у Болгарії назвала представників ЗМІ, які цікавилися фактами її біографії, недолугими, на що отримала ще більший шквал критики. "Жінка не вміє комунікувати, й такі кадрові рішення абсурдні", – прокоментував її виправдовування в Telegram-каналі редактор ЄП Сергій Сидоренко.
Консультантка зі стратегічних комунікацій Ярина Ключковська поділилася своїм враженням (не щодо призначення Ілащук на посаду дипломатки, а щодо її комунікаційної реакції та якою вона мала б бути).
Далі – текст колонки.
Коли читаю "перли" в Telegram-каналі пані Ілащук, не маю іншого вибору, як сформувати враження, що публічна критика більш ніж виправдана. І ось чому.
Коли в інформаційному полі з‘являється негатив, фахові консультанти дивляться на три ключові речі:
1. Чи достатньо авторитетне джерело? Чи достатньо у нього аудиторії? Чи користується воно довірою стейкхолдерів?
2. Чи відповідає ця інформація дійсності? Чи критикують за реальні помилки або ж промахи? Чи ця критика замішана на фейках і брехні?
3. Насправді головне: чи справді ця інформація заважає об‘єктові критики досягати своїх цілей? Чи дійсно вона шкідлива, чи просто неприємна?
Алгоритм подальших дій залежить від відповідей на ці запитання.
Якщо подивитися на реакцію пані Ілащук на опубліковану критику, виглядає, що:
1. Стейкхолдери довіряють опублікованому.
2. Принаймні значна частина звинувачень є обґрунтованими.
3. Критика реально заважає, шкодить – і не лише самолюбству героїні.
Звідки такі висновки
Пані Ілащук конкретно включилася в комунікацію. Завела Telegram-канал і почала відповідати дописувачам, водночас блокуючи критичні коментарі. Значить, негатив був доволі значущим, щоб вимагати відповіді.
Публічній критиці можна протистояти на кількох рівнях: спростувати фактологічний кістяк повідомлення, дискредитувати джерело повідомлення або рефреймити проблему, задавши іншу контекстну рамку.
Найлогічніше у цій ситуації було б надати факти з біографії пані Ілащук, які спростовують твердження про її профнепридатність: реалізовані проєкти, здобуту кваліфікацію.
На жаль, цього досі не сталося. Жодного релевантного факту не навели. МЗС спробувало, написавши про диплом країнознавиці Чернівецького університету, але – будьмо відверті – це далеко не Оксфорд і не КНУ ім. Шевченка.
Ба більше, пані Ілащук пообіцяла опублікувати офіційну біографію на сайті МЗС – але що заважає просто перелічити потрібні факти в тому ж таки Тelegram-каналі? Це було б куди ефективніше, ніж цитати Шевченка.
Але ні. Або героїня виконувала надсекретні завдання спецслужб, або справді потрібного досвіду не має.
Натомість пані Ілащук намагається дискредитувати джерело інформації. І якби це були ресурси на кшталт "Політеки" чи "Знай", або анонімний Тelegram-канал, – це мало б сенс. Але критику опублікувало онлайн-видання ЄП за авторством його редактора Сергія Сидоренка. Тому фрази на кшталт "ворог наш підступний і без сумніву намагається розпалити вогонь ворожнечі" або "автор з низьким рівнем інтелекту" не викликають нічого, крім сміху.
Замість роботи з фактажем – злива абстрактних звинувачень і образ. А це означає лише одне: по ділу сказати нема чого. Аргументів немає. Сидоренко написав правду.
МЗС своєю чергою намагалося реінтерпретувати це призначення тим способом, який міг би бути сприйнятим: використавши суспільний запит на людей з-поза системи. Але не вийшло: новопризначені посли, які раніше не обіймали дипломатичних посад і зараз є ефективними: Оксана Маркарова, пані посол України в США, Василь Мирошниченко, посол України в Австралії, Юлія Ковалів, пані посол України в Канаді, – мали величезний міжнародний досвід і працювали або на високих державних посадах, або у сфері публічної дипломатії.
З пані Ілащук – зовсім не той випадок. Вона чи її комунікаційники навіть не намагалися "лізти" на цей рівень: поки що вся їхня надія – на ображені наїзди на критиків, патріотичні цитати та кон‘юнктурні посилання на керівництво. І це вкотре демонструє професійну непридатність героїні цього тексту, цього разу – у комунікації та управлінні репутацією.
Чи може людина, неспроможна ефективно захистити власну репутацію, працювати з репутацією держави? Чи може людина, яка не вміє працювати з кризами, представляти державу в час війни?
Не знаю, хто насправді стоїть за цим призначенням, але на місці людей, чиї підписи стоять під ним, я більше б не вкидала власного репутаційного та політичного капіталу в цю яму.
Тим більше, що така кадрова політика вже переросла в суттєву репутаційну проблему. Як радить Деніел Канеман, американо-ізраїльський психолог, - не варто витрачати хороших грошей услід за поганими. Краще визнати помилку, мінімізувати втрати й рухатися далі.