Не йти на компроміси: відверта розмова про лідерство і майбутнє

Коли у нас щось не виходить, ми починаємо йти на компроміси. З собою. Своєю совістю. Своїми ворогами. Своїми мріями. Своїми переконаннями. 

Ми призвичаюємося до непрофесіоналізму. Що замість лікарів нас діагностують і лікують провізори, замість дизеля нам в баки заливають бензин, замість дорогих фахівців поради нам дає Google, а то і просто якісь безкоштовні аноніми в Інтернеті. 

Нема де правди подіти, ми і самі не віримо в те, що ми професіонали. Ми ходимо на роботу, бо нам платять гроші. Ми звикаємо працювати для галочки. Для чергового звіту, для виконання KPI. 

Ми лише робимо вигляд, що ми лідери. Насправді, навіть якщо ми хочемо вести за собою, за нами йдуть лише підлабузники. Ми працюємо для постика у Facebook, прагнемо лайків і ретвітів. Ми хочемо бути авторитетом без того, щоб його заробити. Ми випромінюємо впевненість і ніколи не ставимо під сумнів свої дії. Ми не питаємо у колег, чи все ми робимо правильно. 

Ми вже більше не боїмося робити помилки. Ми навчилися перекладати відповідальність на інших, а помилки подавати як випадковість або сплановану провокацію. 

Нам не вистачає стратегічного мислення. Ми виправдовуємося, що у нас обмаль часу, і ми просто змушені реагувати миттєво. Ми не навчилися бачити на декілька кроків вперед. А у шахах замість правила "думай на три ходи вперед" ми вивчили лише правило "взявся — ходи", тож постійно хапаємо фігуру і думаємо — куди б її поставити?

Ми розчаровуємося в інших. Бо вони не такі. Бо вони не думають про ближніх і друзів, дбають лише про себе. І починаємо забувати про всіх тих інших. І дбаємо лише про себе.

Ми розчаровуємося у політиках. Адже ж ми так швидко зачарувалися і повірили, навіть не прочитавши програми. А коли вони вчергове зашкварюються, у нас не вистачає сил піти у політику і зробити щось краще. Ба більше — у нас не вистачає аргументів для того, щоб очолити ОСББ або хоча б переконати сусідів по під’їзду зібрати гроші на прибирання. 

Ми розчаровуємося у державі. Ми вважаємо, що вона нам в усьому винна. Безоплатну медицину, безоплатну освіту, мирне небо. Ми знову вимагаємо всього на світі від президента, депутатів, чиновників, міської влади, бо вони ж, дармоїди, живуть за наш рахунок! Але ми і далі не платимо податків. 

Ми волаємо про безлад, безправ‘я, безкарність, про перевищення повноважень, свавілля та корупцію. Ми вимагаємо від усіх дотримуватися порядків, не порушувати наших прав та гарантувати нашу недоторканність. Але ми паркуємо авто в забороненому місці, сідаємо за кермо після "скіко там того бокала вина", а у разі проблем — шукаємо "виходів" на когось, щоб "порішати за винагороду".

Ми віримо усьому, шо нам скидають, репостимо усе сенсаційне. І ми не перевіряємо інформацію. А коли нам розвінчують фейки — ми остаточно розчаровуємося новинами. 

Ми тихо боїмося журналістів за їхні незручні запитання, вважаємо їх непотрібними, продажними, олігархічними. Ми вже роками не дивимося телевізор, не передплачуємо газет паперових і не донатимо газет електронних. Натомість ми пишемо постики у ФБ і робимо відосики, де на гострі запитання відповідати не обов'язково, а критиків можна просто забанити.  

Ми і далі піднімаємо келихи "будьмо", бажаємо одне одному "усього найкращого" і "втілення усіх ваших мрій", даруючи іншим на день народження подарунки, які подобаються, власне, нам самим. І ладно ми забуваємо виконати потаємні бажання наших рідних та друзів, ми навіть забуваємо загадати власне бажання на новий рік!

Доки ми читаємо цей текст, ми щосили переконуємо себе, що цей текст — він не про нас особисто. Ми точно знайдемо собі цапа-відбувайла — кількох знайомих, які дуже схожі на тих, про кого цей текст. А дехто з нас навіть не перейматиметься з цього приводу і подумає, що це просто сповідь автора, і затаврує його.

В той час, коли ми сперечаємося щодо минулого і сучасного, наші діти вже живуть майбутнім. 

Тому обов’язково має настати той час, коли ми, зрештою, зрозуміємо. Коли змушені будемо говорити. Спочатку — з самими собою. Потім — одне з одним. 

Щиро. Професійно. Безкомпромісно. 

Говоритимемо. Слухатимемо. Чутимемо. 

І в цій щирій і професійній розмові ми зрозуміємо, що справжнє лідерство — це не наша пихатість, не наші титули та привілеї, а повага до нас і наших вчинків. Що ми самі є джерелом сили. Що кожен наш особистий успіх робить можливим успіх тих, хто поруч. І що з суми цих особистих успіхів складається наш спільний успіх України. 

Ми це зрозуміємо. Може не сьогодні. Може завтра. З понеділка. Чи після свят. 

І почнемо діяти. Почнемо змінювати себе. І змінювати Україну.

Ми покладемо початок історії сучасної незалежної України. Цим початком для прийдешніх поколінь стане перемога у Війні за незалежність. 

Ми віднайдемо нові смисли. Ми остаточно позбудемося спокуси звеличувати начальників та готувати їм теплу ванну. Нашим пріоритетом, нашою національною ідеєю стане не держава, а громадянин. Його права, життя й інтереси. І тоді для таких громадян боронити нашу державу стане природним. 

Ми почнемо діяти. І ми діятимемо безкомпромісно. 

Правда ж?

21 серпня 2021 року Олексій Макеєв взяв участь у панельній дискусії "Україна worldwide: успіхи нової української дипломатії" у рамках Фестивалю Ідей 2021. У фокусі обговорення — міжнародні відносини України, основні виклики та досягнення в цій сфері. 

Опубліковано на правах інформаційного партнерства