Населення в Україні після війни може бути 30 млн. Це проблема. Люди – це економіка
Виїзд людей з України – неприємна, але критично важлива тема. Вона має бути в публічному просторі, а її дуже мало. Чому це важливо?
Економіка – це люди. Людей в Україні після цієї війни стане значно менше: може, 30 млн, може, 35 млн. І наслідки такого зменшення – нелінійні.
1. В економіці є поняття постійних витрат, "фіксів". Це витрати, які (майже) не міняються зі зміною обсягів виробництва. В масштабах країни це: витрати на мережу доріг/залізниць/аеропортів, оборону, урядування тощо. Чим менше населення, тим дорожче кожному з нас це все обходитиметься.
Або, за неможливості досягнути рівноважної ціни (ціни, яку готові платити споживачі, що перекриває середні сукупні витрати за відповідного обсягу виробництва), на довгому горизонті доведеться відмовлятися від інфраструктури, спрощуватися.
Це також стосується і бізнесу, який залежить від внутрішнього попиту.
Сучасна Нова Пошта не доросла б до теперішнього стану у країні з населенням у 25 млн. Це просто недостатній ринок для створення високотехнологічної, капітальноінтенсивної логістики без зовнішніх інвестицій. До речі, Нова Пошта вже оголосила про вихід на ринок Польщі.
2. Чим більше і чим розмаїтіше населення, тим складніші суспільні процеси воно може підтримувати, тим більше може генерувати та втілювати ідей, які потребують складності й співпраці.
Перекладу з абстрактного на практичне: в довільному кафе умовного Кривого Рогу можуть випадково перетнутися на дні народження айтівець, сталевар, підприємець, філософ, інженер, аграрій, соціальний активіст, військовий. І в такому "бульйоні" може зародитися щось нове і класне. Навіть не так. Лише в такому "бульйоні" може зароджуватися цілий клас нових і класних речей.
З депопуляцією складність та розмаїтість такого "бульйону" і суспільних процесів іноді деградує стрибкоподібно.
Що це все для нас означає? Що робити?
Виділю три речі:
1. Безкомпромісна робота з країнами ЄС, щоб вони сприяли поверненню українців назад в Україну після війни, а не цілеспрямовано асимілювали їх, як оце німці зараз. Нам потрібно донести європейцям, що багата і складна Україна як партнер і член ЄС вигідніша їм більше ніж навіть кілька мільйонів кваліфікованих робочих рук. Win-win замість zero sum game.
2. Кожне регулювання, яке робить повернення в Україну менш бажаним, а найману працю в Україні – менш привабливою, і для працедавця, і для робітника – погане і шкідливе.
3. Після війни нам потрібно стати супервідкритою і гостинною країною для УСІХ емігрантів з інших країн. Кожного, хто не є злочинцем і закінчив хоча б середню школу, треба вітати хлібом-сіллю та інтегрувати. Узбеків, вірмен, азербайджанців, іранців, нігерійців...
Так, і росіян, і білорусів. Особливо росіян і білорусів. Для них, можливо, має бути окрема, продумана і впевнена політика допуску та асиміляції, яка покриє ризики для безпеки країни та ризики етнічних конфліктів.
Моя русофобія теж квітне з кожним днем, але я розумію, що після перемоги доведеться наступити на горло цій русофобії та витягнути сюди всіх притомних з території північного і північно-східного failed states.
А ще – програми для волонтерів з країн Заходу. Кинути заклик: приїжджайте, допомагайте відбудовувати нашу країну. Вчіть наших дітей, лікуйте наших воїнів, це ваш офігенний внесок у краще майбутнє світу. Це має бути сексі, благо в нас є піарники, які можуть це упакувати. Але крім обгортки повинне бути й наповнення.
Напевно, є ще інші важливі кроки. Ця тема має бути в нашому публічному дискурсі, про це потрібно думати та готуватися. Це критично важливо для відновлення.
Дякую двом Євгенам: Глібовицькому та Дубогризу, частина цього тексту ґрунтується на сказаному та написаному ними.