Життя після армії. Як ветерани шукають роботу в цивільному світі
У 18 років Руслан вступив до військового вишу, у 22 почав служити. Коли йому було 24, почалась АТО. Повномасштабну війну зустрів під Авдіївкою – тоді йому було 32. У 33 роки Руслан отримав важке уламкове поранення в голову, і ВЛК визнала його непридатним для військової служби. Що робити далі – Руслан не знав. Уже не пам’ятав себе до армії, а іншої професії, окрім військової, у нього не було.
За даними Міністерства у справах ветеранів, зараз в Україні зареєстровані 1,2 мільйона ветеранів. За прогнозами цього ж відомства, після закінчення війни кількість ветеранів сягне п'яти-шести мільйонів осіб (включно з членами їхніх родин). Усі ці люди вже потребують або потребуватимуть у майбутньому підтримки в адаптації, інтеграції в суспільство й у пошуках роботи.
Liga.net поговорила з ветеранами, організаціями, що їм допомагають, бізнесами та платформами з працевлаштування про те, чи важко ветеранам знайти роботу вже зараз, чого бояться власники бізнесів і яка частка роботодавців насправді готова працевлаштовувати ветеранів.
Цивільне життя після 15 років армії
Уперше в житті Руслан вийшов на цивільну роботу у вересні 2023 року. Йому було 33 роки, і все життя до того він був військовим.
У 18 років переїхав з рідного Гадяча, що на Полтавщині, до Львова та вступив до Національної академії сухопутних військ, на факультет аеромобільних військ (зараз вони називаються десантно-штурмовими). У 2012 році закінчив навчання й почав служити у 25 окремій повітряно-десантній бригаді. Зустрів АТО на посаді командира взводу й вісім-дев'ять місяців на рік проводив у зоні бойових дій.
Коли почалась повномасштабна війна, Руслан разом зі своїм підрозділом виконував бойові завдання під Авдіївкою. А трохи менше ніж за рік, отримав поранення.
"Під час одного з бойових виходів у Луганській області 26 грудня 2022 року почався обстріл, і я отримав важкі множинні уламкові поранення, – говорить Руслан. – Одне з них – у голову. Проникаюче у мозок".
Руслана евакуювали та привезли у лікарню імені Мечникова у Дніпрі. Поранення виявилося неоперабельним. Військовий переповідає пояснення лікарів: "Якби вони почали діставати уламки, це принесло б більше шкоди, ніж користі". Руслана відравили у шпиталь до Києва. Тамтешні лікарі підтвердили діагноз і задовго до ВЛК на словах сказали: "З таким пораненням служити в армії неможливо. Вас комісують. Усі військові з проникаючими пораненнями в голову йдуть під списання".
"Коли я це почув, відчуття були панічні, – каже Руслан. – Я кадровий військовий, на той момент уже підполковник. Я 15 років прослужив у армії – все свідоме життя. Я більше нічого не вмію. Але що тут поробиш? Мені пояснили, якщо поруч станеться вибух чи ще щось, то ніхто не знає, як себе поведе мій уламок. Він може почати рухатись далі у мозку, і наслідки можуть бути фатальними".
Руслан пройшов ВЛК, яка визнала його непридатним до служби. Отримав усі документи, поїхав у військову частину та написав рапорт. 22 червня 2023 року його офіційно звільнили із ЗСУ. Він став вільною людиною й не уявляв, що робити зі своєю свободою.
"Коліна трохи підтрушувались, – згадує Руслан. – За півтора місяця до звільнення із ЗСУ я одружився, у мене завагітніла дружина. І тут я втрачаю роботу й дохід, ще й зі здоров’ям незрозуміла ситуація. Але я взяв себе в руки. Ми з дружиною порадились, і вона сказала: "Руки-ноги у тебе, слава Богу, є. У голові вавка, але працювати все одно можеш. Тому давай будемо шукати роботу".
Після завершення реабілітації у Києві Руслан разом із дружиною повернувся на Полтавщину. Почали шукати роботу на місці – нічого не виходило. Руслан днями гортав сайти з працевлаштування – але теж нічого підходящого не було.
"Так тривало пару місяців, а потім дружина почала шукати в гуглі допомогу в працевлаштуванні для ветеранів і знайшла організацію VeteranHELP, – каже Руслан. – Я заповнив анкету, і наступного дня мені зателефонувала жінка, на ім'я Вікторія. Розпитала про мій стан, поранення, освіту й досвід, яку роботу я хочу. І сказала, що вони будуть шукати".
Крах особистого світу
Вікторія Лісненко – координаторка благодійного проєкту VeteranHELP. Уже майже півтора року вона разом із командою допомагає ветеранам знайти роботу після повернення з війни.
Зазвичай пошук починається з кар’єрних консультацій, а часто – йде паралельно з психологічною допомогою.
"Учора ти сидів у бліндажі, а сьогодні виходиш на вулицю, і там люди гомонять у кафе, звучить музика, діти бігають навкруги. Звісно, у військового виникає когнітивний дисонанс, – каже Вікторія. – Він не розуміє, який із двох світів реальний. Більшість не може нормально спати. Й у всіх виникає запитання: що робити далі? Особливо, коли людина повернулася через важке поранення і в неї, наприклад, немає кінцівки. Це відчувається як крах особистого світу, своєї планети".
Вікторія каже: зазвичай до того, як ветеран знаходить роботу, спеціалісти VeteranHELP проводять із ним не менше восьми консультацій – допомагають скласти резюме, виявляють, чим людина може займатися, зважаючи на освіту, досвід, фізичний і психологічний стан.
"Простий приклад: майже у кожного військового є контузії, і часто не одна, – розповідає Вікторія. – На кожного контузії впливають по-різному. Припустімо, людина була юристом, але після повернення у неї погіршилась пам’ять, знизилася швидкість сприйняття інформації. Хтось працював на заводі, а тепер не може перебувати серед великого скупчення людей і не переносить шум. Тому ми розбираємо кожен випадок окремо й намагаємось допомогти, виходячи з ситуації та потреб".
Щомісяця VeteranHELP знаходить роботу для двох-чотирьох ветеранів. Ще 10-12 людей – консультує, спрямовує на курси, де можна отримати нову професію. Але первинних звернень в організацію набагато більше: з умовних 100 людей, які залишили заявки на сайті, працювати з VeteranHELP над пошуком роботи залишаються десять.
"Це також залежить від стану, – пояснює Вікторія. – Буває, що людина приходить до нас вмотивована знайти роботу, але потім щось йде не так. Можливо, вона невдало проходить першу співбесіду й замикається в собі. Іноді у таких випадках потрібно кілька місяців, щоб ветеран знову знайшов у собі сили та звернувся до нас".
Комусь потрібно допомогти скласти резюме чи підготуватися до співбесіди, а з кимось доводиться працювати більш глибоко: якщо людина не може займатися тим, чим займалась до служби, треба допомогти їй визначитися з можливою майбутньою професією.
"Багатьох хлопців ми відправляли на курси з кібербезпеки і потім допомагали знайти роботу в цьому напрямку, – каже Вікторія. – А буває так, що треба покопатися в минулому досвіді військового. Наприклад, був випадок, коли людина думала, що зможе працювати тільки водієм, а потім виявилося, що колись вона займалась монтажем і писала сценарії, тож ми знайшли їй дотичну до цього роботу".
У VeteranHELP є напрацьована база вакансій. Частково це партнери – компанії, які постійно готові брати на роботу ветеранів (їх у VeteranHELP близько десяти). Частково – разова співпраця.
Роботодавці також самі звертаються в організацію, щоб знайти працівників-ветеранів. Мотивація, за спостереженнями Вікторії, буває різна: є свідомі власники бізнесів, які хочуть приносити користь у тилу й мають змогу дати роботу ветеранам. Є компанії, в яких мобілізували багато працівників, і потрібно знайти для них заміну. Є ті, хто обирає ветеранів, бо їх уже точно не мобілізують, і вони зможуть працювати довго.
Наскільки готові роботодавці
За результатами опитування, яке Work.ua провела серед роботодавців, 60% компаній під час закриття вакансій віддають перевагу ветеранам. водночас тільки 25% вказують в описах вакансій, що відкриті до найму ветеранів. І лише у 10% компаній на офіційному сайті є інформація про готовність брати на роботу ветеранів.
"Ми бачимо розбіжність між декларуванням готовності та справжньою готовністю, – каже керівниця воєнного департаменту платформи Lobby X Ольга Бандрівська. – За даними опитування колег з ринку працевлаштування, 10% – це реальний показник частки компаній, готових до працевлаштування ветеранів. У цієї готовності є багато рівнів: готовність керівника та колективу прийняти ветерана, наявність окремої HR-політики щодо всіх аспектів залучення та роботи ветеранів у компанії, можливість підготувати робоче місце для людини з інвалідністю, запропонувати гнучкий графік тощо".
За спостереженнями Ольги, більш адаптованими до працевлаштування ветеранів є великі компанії. По-перше, у них кількісно більша потреба в кадрах і більше мобілізованих працівників. По-друге, більше ресурсів, щоб розробляти та впроваджувати політики, залучати для цього громадські організації, адаптувати робочі місця під людей з інвалідністю.
Буває, що компанії вирішують запустити програму з працевлаштування ветеранів, але коли доходить до діла, виявляються неготовими. "До нас звернулась велика компанія, яка ніби була готова працевлаштовувати ветеранів, причому у різних містах, – розповідає Вікторія з VeteranHELP. – Але ми почали з ними розмовляти, і виявилося, що ще до запуску програми у них багато пересторог та упереджень. Дуже м’яко й завуальовано вони казали, що хвилюються, що раптом нові працівники будуть відлюдкуватими й агресивними. Тобто вони ще не бачили людину, а вже мають упередження щодо неї. Співпраці у нас не вийшло".
Іноді упередження роботодавців випливають під час співбесід або оформлення на роботу. "Ветерани й ветеранки розповідають про різні випадки. Хтось на співбесіді каже про свій досвід бойових дій, і після цього інтерв'ю швидко закінчується стандартною фразою "Ми вам перетелефонуємо". Звісно ж, ніхто не передзвонює, – розповідає Вікторія. – Хтось не говорить про свій досвід на співбесіді, отримує офер, але коли роботодавці дізнаються про це під час оформлення документів для прийняття на роботу – відмовляють на цьому етапі".
Буває, що роботодавці прямо кажуть: "Ви підходите нам за кваліфікацією та досвідом, але у вас є нюанси зі здоров'ям через поранення. Нам такі проблеми не потрібні".
"На жаль, є відсоток роботодавців, яких не цікавить ні адаптація, ні навчання, ні нюанси зі здоров'ям ветеранів. Вони хочуть, щоб усе було ідеально одразу, за схемою: "Працюємо, не створюємо директору проблем", – каже Вікторія. – Часто ветерани натрапляють на таких роботодавців на сайтах пошуку роботи. І частіше за все, у таких вакансіях ще й указана маленька зарплата".
Як Укрзалізниця адаптує своїх ветеранів
Проте в Україні є компанії, що вже розробили свої ветеранські програми та політики й успішно втілюють їх у життя.
Укрзалізниця – найбільша компанія у країні, в ній працюють близько 200 000 людей. Зараз в армії служать 10 200 працівників Укрзалізниці, понад 1600 вже з різних причин демобілізувалися та повернулися на робочі місця.
На початку 2024 року компанія запровадила ветеранську політику та стратегію адаптації ветеранів, де прописані чіткі інструкції на різні випадки життя: що треба робити, коли працівник іде служити, коли повертається з армії, якщо він отримав поранення, потрапив у полон чи загинув, та багато іншого.
Хоча загальну політику Укрзалізниця запровадила порівняно недавно, працювати з окремими випадками почала з самого початку повномасштабної війни. Вже у лютому-березні 2022 року деякі працівники компанії отримали важкі поранення, були випадки високих ампутацій кінцівок. Цих людей треба було повертати на робочі місця або переводити на інші в межах компанії.
"Майже всі працівники Укрзалізниці, які пішли служити в армію, мають робітничі професії, – каже директорка департаменту соціальної політики Укрзалізниці Ольга Безпалько. – Коли такі працівники отримують поранення, то далеко не завжди можуть повернутися на свою посаду. Тому ми розробили цілу систему."
Якщо працівник не може займатися роботою, якою займався раніше, в Укрзалізниці йому шукають посаду за суміжною професією в тому самому структурному підрозділі. Тобто посаду, що не передбачає довгого навчання, а тільки стажування. Якщо така опція з будь-яких причин неможлива, ветерану шукають роботу в межах тієї ж території, але в інших філіях: наприклад, людина працювала в Києві у вокзальній компанії, а переходить працювати на завод, що виготовляє вагони для залізниці – також у Києві. Якщо і такий варіант не підходить, працівнику пропонують переїхати в інше місто, де є робота, яку він зможе виконувати.
"Бували крайні випадки, коли ми вводили в штат посаду для людини з інвалідністю, – розповідає Ольга. – Це коли, наприклад, людина набула такої інвалідності, що з 15 пунктів посадової інструкції може виконувати тільки десять. Тоді ми запроваджуємо посаду та прописуємо посадову інструкцію, виходячи з можливостей працівника. Тобто ми бачимо людину та її можливості, а не інвалідність. Але намагаємося робити це нечасто, адже не хочемо зачепити особисті кордони людини – вона може сприйняти такий крок як прояв жалості".
Відчувати себе корисним
Частина ветеранів звільняється після демобілізації. У різних компаніях відсоток таких звільнень відрізняється, але, за словами Ольги, на деяких великих підприємствах він сягає 54-56%. В Укрзалізниці цей показник – 12-14%.
"Люди звільняються з об’єктивних причин: за настанням пенсійного віку, через загострення хронічних захворювань, сімейні обставини, – каже Ольга. – Але частина звільняється з суб’єктивних причин. І часто такою причиною стає зміна пріоритетів: людина більше не хоче працювати, щоб просто заробляти гроші та забезпечувати свою родину. Їй важливо бути корисною країні й суспільству".
Для таких випадків в Укрзалізниці запустили два пілотні проєкти: охорона об’єктів залізниці, й особливо вантажів, за допомогою дронів, і створення кінологічних центрів – щоб ветерани разом із собаками могли запобігати диверсіям на вокзалах.
"Багато ветеранів, які повертаються в Укрзалізницю, хочуть працювати саме в цих напрямах, – говорить Ольга. – Завдяки якісній комунікації та появі цих напрямів у нас нижчий показник звільнень".
За словами Ольги, від повернення ветерана до адаптації у цивільному житті й роботі проходить в середньому сім місяців. "За моїми спостереженнями, набагато легше адаптуються військові, які звільняються через поранення, – розповідає Ольга. – Адже вони довго перебувають у шпиталі, у них є час побути наодинці з собою, усвідомити, що з ними відбулося, побачити побратимів також із пораненнями та зрозуміти, що вони в цьому не самі. Якщо ж цього не було, у військового під час служби, наприклад, загострилося хронічне захворювання, і його як відпрацьований матеріал відправили додому – то приблизно так він себе і відчуває. Звісно, це ускладнює процес адаптації".
Укрзалізниця також допомагає ветеранам адаптуватися після повернення на роботу. Один з прикладів: у локомотивних депо і до повномасштабної війни працювали психологи. Вони надавали психологічну допомогу працівникам залізниці в екстрених ситуаціях, наприклад, якщо хтось вчинив самогубство, кинувшись під потяг. Тепер у цих психологів з’явилися нові обов’язки: коли в депо приходить працювати ветеран, вони мають познайомитися з ним, встановити контакт і надавати психологічну допомогу за запитом. Або в разі потреби залучити більш вузькопрофільного спеціаліста.
"Також у нас створюються ветеранські осередки в різних містах, – розповідає Ольга. – Їх організовують самі ветерани, і так мають змогу спілкуватися, обмінюватися досвідом, підтримувати один одного".
Працевлаштування після демобілізації важливе не тільки через те, що ветерану потрібно заробляти гроші, щоб утримувати себе й родину. Воно потрібне ще й для того, щоб знову адаптуватись до цивільного життя, не закриватися в собі, бачити світ і людей навколо такими, які вони є.
"Коли ветеран знаходить роботу, ще й ту, яка подобається, його життя дуже змінюється – покращуються самопочуття, стосунки в родині, настрій, – каже Вікторія з VeteranHELP. – Є випадки, коли людина повернулася з війни, переосмислила свій досвід і змінила сферу діяльності. Пам’ятаю хлопця, який до служби був лінійним банківським працівником, а у війську зрозумів, що йому подобається ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність – і потім знайшов себе у менеджменті. Ще був ветеран, який пішов навчатись на військового психолога, і ветеранка, яка була військовою медикинею, а тепер думає отримати цивільну медичну освіту. Для нас краща мотивація – це отримувати повідомлення, де ветерани й ветеранки розповідають про ці зміни та радіють їм".
***
VeteranHELP шукали роботу для Руслана кілька місяців. Пропонували вакансії у торгівлі й закупівлях, але чоловік не бачив себе у сферах, не дотичних до армії.
"Але звісно, коли у тебе вагітна дружина й немає роботи, то довго перебирати ти не можеш, – каже Руслан. – Тому я для себе вирішив: якщо протягом якогось часу не знайдеться те, що мені по-справжньому підходить, то погоджусь на те, що є".
Але Руслану пощастило. Одного дня йому зателефонувала Вікторія та сказала, що знайшла вакансію на підприємстві з оборонної сфери. "Я ще не знав, ні що це за підприємство, ні яка посада. Але в голові ніби щось клацнуло: "Це моє", – згадує Руслан. – Вікторія дала мені номер рекрутера, ми зідзвонились і того ж вечора я сів на потяг, щоб приїхати з Полтавщини в Київ на співбесіду".
Того самого дня Руслана прийняли на роботу, і вони з родиною переїхали до Києва. "Спочатку тут усе було для мене нове. Я все життя служив, востаннє був цивільним у 18 років, і доводилось звикати наново, – каже Руслан. – Але мій досвід став у пригоді. Я займав керівні посади у війську, тож у мене були навички документообігу, а моя нинішня робота саме пов’язана з документами".
Руслану дуже допомогли колеги на новому місці. Не лише тим, що підказували те, чого він не знав у роботі, а й ставленням. "З першого дня я відчув підтримку, розуміння й повагу. Все ж я щось, та й зробив для держави, й у ставленні колег це відчувалося", – каже чоловік.
Ще до працевлаштування Руслан розповів роботодавцям про свою ситуацію з пораненням і попередив, що двічі на рік йому треба лягати в лікарню, проходити обстеження та лікування. Проблем із цим не було, чоловік просто бере відпустку на цей час.
"Загалом я добре почуваюсь у цивільному житті, – каже Руслан. – Так, є ностальгія за армією, бо вона – більша частина мого життя, а бути серед цивільних мені незвично. Але я намагаюся жити теперішнім. Я робив для нашої перемоги все, що міг у ЗСУ, тепер це неможливо, але я все одно почуваюся корисним. Думаю, саме це мені й допомагає".