Забужко, Бродський та ніч на 24 лютого. Фрагмент із книги Павела Решки "Столик з видом на Кремль"
Наприкінці грудня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" виходить друком важлива книжка відомого польського репортера та воєнного кореспондента Павела Решки "Столик з видом на Кремль" – чесна розмова про природу й причини "струхлявіння Росії" крізь українські події 2014-2024 років.
"Столик з видом на Кремль" – це не репортаж, переконує автор, хоча й описує реальні події і реальних людей. Можливо, з журналістського погляду ця книжка і не є репортажем, зате з літературознавчого – це автобіографічний роман із кільцевою композицією і величезною кількістю прямих та зашифрованих цитат.
"Столик з видом на Кремль" – це запрошення в гості. Павел Решка кличе читача на власну кухню колишнього життя, щоб випити кави й ще раз зазирнути у своє (наше?) минуле. Можливо, там є щось, що потрібно переосмислити й проговорити. Певно, дещо треба записати, а потім з олівчиком перечитати, щоб врешті-решт можна було перегорнути сторінку.
Liga.net публікує фрагмент книжки.
[…]
– Де мені сісти?
– Де вам зручно.
– Мені все одно. Я б хотів, щоб вам було зручно.
– Мені було би зручно в Києві, без російських танків.
– Дякую, що знайшли для мене час.
– Ви вписані в розклад, складений два тижні тому. Я його привезла ще з попереднього життя.
***
Капці з помпонами не пасували до вишуканої вечірньої сукні. Макіяж – до скуйовдженого волосся. Вона металася готельним номером: вікно, стіл, спальня, канапа, крісло. Її мікросвіт тонув у безладі. Хаос був формою алібі.
– Я тут лише в рамках промоції книжки "Планета Полин", – повторювала вона гарячково. – Розклад розписаний до завтрашнього обіду.
– А потім?
– Потім я вже ніде, підвішена в порожнечі.
До Варшави Оксана Забужко не взяла навіть ноутбука.
– Їду всього на два дні, не буду ним користуватися. А якщо виникне щось термінове, напишу на айфоні.
Удосвіта 24 лютого айфон задзвонив:
– Кохана, почалося. Бомбардують.
Трансляцію звернення Владіміра Путіна "Про проведення спеціальної воєнної операції" російське телебачення розпочало о 5:30. "Ми з вами знаємо, що справжня справедливість – у силі й правді, яка на нашому боці", – говорив він, а його танки сунули в бік кордону. На українські міста падали ракети.
Київ побіг у метро – сховатися під землею.
Крістіна Бердинських, журналістка, з якою я приятелюю, описала це шістьма словами: "Діти, візки, пси, коти, пенсіонери і гіпстери". Мінірепортаж про початок війни. Я прочитав його Забужко.
– Гіпстери? – перепитала письменниця.
– Що з ними не так?
– Що вони роблять у метро?
– Мабуть, як усі, бояться бомб.
– А, ну так.
Раптом вони постали перед моїми очима. Вибігали підхмелені з модного бару "Купідон". Під завивання сирен, сторчголов, дворами вниз. Від Пушкінської до Хрещатика. Падали на сходах підземного переходу. Сцена, у яку до 24 лютого не повірив би жоден із її учасників. Попри всі попередження, докази, дані розвідки, важко було повірити, що Кремль справді скине бомби на місто.
У Москві вже віддавна були при владі злочинні типи, відставники КГБ, відповідальні за наймані вбивства й політичний терор. Усе це відомо. Але обстріл міста ракетами — це вже цілком інший рівень.
– Ви бачите перед собою ідіотку, яка виїхала з Києва з ручною поклажею, – говорила приголомшена Забужко.
Я сказав їй, що, мабуть, вчинив би так само. Не повірив би, що Путін може віддати наказ здійснити наліт на Варшаву. Хоч і не зміг би раціонально пояснити, чому я так вважаю.
***
В якомусь сенсі війна була сюрреалістичною. Путін у промовах повторював, що українців не існує. Їх немає, а в Києві й Одесі, у Сумах і Львові живуть звичайні росіяни, які замість "ґ" кажуть "г". Якщо українців немає, то чому він погнав на них танки?
– Тримаючись цієї лінії, можна сказати, що і вас, пані, також немає, – спробував пожартувати я.
– Він ненормальний, правда? Як кожен серійний убивця, – серйозно відповіла вона.
Врешті Оксана Забужко перестала метатися кімнатою, але не випускала телефона з рук. До Києва нічого не літало й мало що їздило. Єдиним містком, який сполучав її з країною, став айфон.
– Ми живемо в смердючу епоху, – зітхнула вона. – Наразі Путін не здатен проковтнути Україну. Доки він цього не зробить, Європа може собі уявляти, що belle époque ще не закінчилася. Може тішитися, що завдяки багатим росіянам у Сен-Тропе добре розкуповують парфуми.
В якомусь сенсі "Планета Полин" – про це. Про струхлявіння людини.
***
Атмосфера була, як на зустрічі, що відбувається з важливого й сумного приводу. Всі насуплені, похмурі й можуть говорити тільки про одне. Треба було вирватися із зачарованого кола.
***
– Я прочитав той есей про Іосіфа Бродського.
– І?
– Не мав уявлення, що він був таким хамом.
Забужко розсміялася. Раптово, голосно.
– Уууу, ви би здивувалися. Він був значно більшим хамом, ніж ви собі уявляєте. Ми почали розмовляти про Бродського, російську літературу й Петербург.
***
Петербург мені не подобався. Ходячи багатими проспектами, я не міг забути, що вони зведені на людських кістках. Провулки смерділи мені сечею і недотравленим алкоголем. Петербуржці – як на мій смак – пили дико, відразливо. Вдома, у підворіттях, у дорогих ресторанах і у скверику в самому центрі міста, на розі вулиць Некрасова й Маяковського, біля гранітного погруддя останнього. На південному боці верховодили старі, загартовані в боях алкоголіки. На північному – молоді адепти пияцького мистецтва. Два середовища трималися одне від одного на шанобливій відстані.
Скверик нагадував вуличний театр. Повний акторів, але позбавлений глядачів. Люди проходили крізь нього байдуже, швидко, не звертаючи уваги на виставу. А там зазвичай діялося багато чого. Актори билися, повзали по-пластунськи. То дзюрили на поета Маяковського, то обіймали його й щось шепотіли йому на вухо. Беззубі жінки відчайдушно шукали нових друзів і спонсорів.
– Де мій дім?
– Що?
– Питаю, як мені дійти додому. Дай закурити!
– Будь ласка.
– Ага, дякую. І ще на вино.
– На вино нема.
– Та ладно. Дай на вино.
Їхні очі сповнені великої туги. Кожен, навіть найчерствіший, починав нервово порпатися в кишенях.
– Дякую!
– …
– Мало! Докинь ще десяточку.
– …
– Дякую. А тепер скажи мені, хто ти за зодіаком?
– Телець.
– Треба тобі знати, мій тельцю, що я живу тут недалеко.
***
Бродський перетворював Петербург на поезію:
"…можна писати і читати без лампи о другій годині ночі; озії будівель, позбавлені тіней, з отороченими золотом дахами здаються порцеляновим сервізом. Так тихо навкруги, що майже можна почути, як дзенькнула, впавши, ложка у Фінляндії. Прозоро-рожевий відтінок неба такий світлий, що блакитна акварель ріки майже неспроможна його відобразити. І мости розведені, наче б острови дельти роз’єднали руки і повільно рушили за течією до Балтики. У такі ночі важко заснути, тому що надто світло і тому що будь-якому сну далеко до цієї яви. Коли людина не відкидає тіні, як вода".
Навіть комуналка, у якій гніздився Бродський, ставала поемою. Комуналки виникли внаслідок того, що радянська влада в Пітері вселяла у великі аристократичні помешкання по кілька або й кільканадцять не пов’язаних між собою родин. Спільна кухня, спільна ванна, спільний коридор. Кімнати в анфіладі переполовинювали фанерними стінами. Потім кожну з них ділили на ще менші клітки, де батьки відгороджувалися від дітей, які підростали і створювали власні сім’ї.
"Якщо в просторі закладене відчуття нескінченності, то не в його протяжності, а в його стисненні", – писав Бродський, який мешкав із батьками на Літейному проспекті, 24, де їм на трьох належало "півтори кімнати".
***
У ХХІ столітті до "півтори кімнати" можна було увійти. Але таємно і потиху. В комуналці Бродського все ще мешкала давня сусідка. Ображена, бо стара Бродська курила на спільній кухні, а її кіт буцімто подряпав ніжки кухонного стола.
– Про переїзд вона не хоче й чути. За жодні гроші. Мститься Бродській за той подряпаний стіл, – шепотіла мені в кухні на вухо Ніна Попова, директорка музею Ахматової. Попова мріяла, щоб і в Бродського був над Невою свій музей.
***
Бродський в описі Забужко був не таким витонченим, як в есеях. Вона познайомилася з ним 1991 року на поетичному вечорі в Гарварді: "…сам Бродський! живий, з плоті й крові — неймовірно!" Під час банкету поет стояв із цигаркою на сходах. Сам як палець. Вони розговорилися.
"Заднім числом, цілком припускаю, що він просто хотів мені сподобатись", – написала Забужко і додала, що вечір не мав продовження.
Наступного року вони перетнулися на форумі в Ратґерському університеті: "Хтось із знайомих указав йому на мене: "Оксана Забужко, з України". – "Ми вже зустрічалися – торік, у Гарварді", – щебетнула я…
– А я вас не пам’ятаю… Де це – Україна?
Завмерла в чеканні клака зашаруділа вдоволеним смішком.
– Can’t you see? – весело процвірінькала я і зробила два безтурботні змахи: один в його бік, другий у протилежний: там, ліворуч од мене, сидів Чеслав Мілош, із яким ми перед тим розмовляли. – Все ще там само, між Польщею й Росією!
Пан Чеслав голосно засміявся – спасибі йому, значно сердечніше, ніж вартував цей жалюгідний квазінарцисичний дотеп, і його сміх підтримали: інцидент розрядився, не встигши оформитись.
Більше я з Бродським не знайомилась".
***
Забужко розповіла, що Мілош повівся тоді чудово:
– Він оточив опікою не лише красиву дівчину, а й українку, яка потребувала допомоги в місці, де їй не раді. Імпреза була дуже русофільською.
– Гаразд, я запитаю вас прямо. Бродський так помстився за той вечір у Гарварді?
– У Гарварді він елементарно клеївся до мене. Хто знав Бродського, той, прочитавши мій есей, відразу здогадався, якою була та ситуація. Потім ми жартували, що вірш "На незалежність України" він написав через мене, бо чувся ображеним.
– Тобто?
– Якщо ти мені не дала, то залишайся зі своїм Шевченком. У кожному разі він був жахливим хамом. До того ж знав, із ким може собі дозволити хамство, а до кого підлеститися. У цьому – весь Іосіф Бродський.
– "На незалежність України" – це, однак, не в його стилі: "хохли", "вертухаї", "бугаї", "на три букви". Я не міг повірити, що це написав він, хоча, без сумніву, це він, – сказав я.
– Знаєте, всюди цей літературний образ Росії. Наташа Ростова, бал, – відповіла Забужко з докором.
– А насправді?
– Нема Наташі, нема балу, є тільки ГУЛАГ.
***
Україна просто не хотіла й надалі залишатися частиною ГУЛАГу.
Вона мала намір піти у власному напрямку. І якось надолужити втрачені роки свого неіснування на мапах і в європейській свідомості. Завдяки "Планеті Полин" мені спала на думку така метафора: Україна мовби була вирізана із сімейної фотографії, для якої позували всі європейські народи.
***
Пластичний образ, чи не так? Європа позує! Вродливі пані в капелюшках. Випрасувані пани в циліндрах. І порожнє місце, якого ніхто – окрім самих українців – не зауважує.
[…]
Павел Решка – репортер, розслідувач, воєнний кореспондент, один із найвідоміших журналістів сучасної Польщі.
Автор багатьох репортажних книжок та книжок-розслідувань, найвідоміші з яких "Місце після імперії", "Моя війна", "Далеко від Вавелю", "Далеко від любові", "Жадібність. Як великі компанії ошукують нас", "Чорні люди", "Малі боги. Про бездушність польських лікарів", "Малі боги 2. Як помирають поляки".
Працював у Rzeczpospolita, Dziennik, Tygodnik Powszechny, Newsweek Polska.
З 2019 року – журналіст тижневика Polityka.
Лауреат Премії ім. Даріуша Фікуса (2005). Тричі лауреат престижної премії Radio ZET ім. Анджея Войцеховського (2010, 2018, 2022), востаннє – за цикл репортажів про війну Росії проти України.
Лауреат спеціальної відзнаки Радіо ZET "Журналіст десятиліття" (2019).
Багаторазовий переможець конкурсу Grand Press.
***
Переклав із польської Олександр Бойченко.
Книга виходить друком українською за підтримки Польського Інституту у Києві.