Станіслав Асєєв: коли насправді закінчиться війна на Донбасі. Есе про усмішку
Автор – український письменник і журналіст Станіслав Асєєв. Від початку війни на Донбасі Асєєв залишився в окупованому Донецьку і писав звідти репортажі для українських видань. 2017 року Станіслав був заарештований так званим "МГБ", звинувачений у шпигунстві, пройшов через тортури та наступні два з половиною роки провів у полоні в бойовиків. Велику частину цього часу Асєєва утримували в секретній донецькій в'язниці "МГБ" – "Ізоляція", про що після звільнення детально написав у своїй книзі "Світлий шлях: історія одного концтабору". У 2021 році став лауреатом Шевченківської премії у номінації "Журналістика, публіцистика".
Нещодавно я отримав назад свій щоденник. Він описує найактивніший період війни: з літа 2014-го до кінця 2016 року і цікавий перш за все тим, що події, які вимагають осмислення, як з’ясувалося, в моєму житті ще навіть не розпочалися. Поглядаючи через п'ять років у відлите жахливим почерком дзеркало доводиться лише дивуватися, що ракети біля будинку та зрізані снарядами верхівки сусідніх будинків із запаленими вікнами – тільки маленька частина задзеркалля, що не більша, ніж ось цей абзац:
"Повертався з Артемівська. Надвечір застряг на Ясинуватському блокпосту. У Горлівці підібрали двох, у одного виявився паспорт, виданий сьогоднішнім числом. Обидва кавказці, ледь говорять російською. Маршрутку оточили "ополченці", наділи бронежилети та наказали цим двом вийти. Ціла година допиту: поки їх допитували, як раз був красивий захід сонця. Картину псував хіба що напис "За внучку Машеньку", яка миготіла у мене перед очима на одній із дощок поста. Кавказців зняли з рейсу і відвели в лісосмугу. Нас відпустили. – Рулетка , в якій число "ополченців" знову не зіграло. (Втрачаю чутливість). У Ясинуватій зауважив висотний будинок, частина якого зрізана снарядом, ніби масло ножем. У вікні, через метр від бетонних залишків, вечеряли".
Читайте нас у Telegram: перевірені факти, тільки важливе
Зараз багато з "того" щоденника вже мені неясно. Вірніше сказати – неясно, в чому полягала тут думка, проблема, адже це була "всього лише" війна. З ракетами, трупами, мінами, порожніми полицями магазинів, дорожніми сумками для спуску в підвали, хрестовим скотчем на вікнах, танками повз клумби з донецькими трояндами, але все ж – війна. Все це вписувалося в її рамки, а те, що буде за ними ще тільки чекало попереду. Але головна ілюзія, яка проглядає крізь щоденникові рядки, – не війна, а її закінчення, яке у далекому 2014-му наївно пов'язувалося з перемогою на фронті та жовто-синім прапором над донецькою ОДА. Щоденник буквально весь просякнутий цією думкою – ось-ось все закінчиться. Поки дійсно все не скінчилося, але вже – для мене.
Ця думка про перемогу на фронті як перемогу у війні стала очевидною ілюзією тільки згодом – коли стало ясно, що інтоксикація смислами "русского мира" не виводиться масованим вогнем артилерії. Ба більше, перемога на фронті веде до певного парадоксу – вам повертають те, що у вас і так вже було, тільки тепер з цього зробили цінність, на кшталт звичайної їжі після табірної пайки. Емоції ейфорії змінюються вдячністю (не обов'язково ворогам – богу, долі, життю etc.), пізніше – фрустрацією та звиканням. Ви знову увійшли в ритм повсякденного життя і в кращому разі повернули своє. Але ця "гра" зовсім не в нуль – вона завжди в мінус для переможців, ось чому кажуть, що у війні перемогти неможливо. Якщо зло не покаране і не засудили – перемога буде лише в новинах, які геть нічого не пояснюють.
До прикладу, я добре пам'ятаю слова чоловіка, який лише кілька тижнів як потрапив в "Ізоляцію". Я якось запитав його, що він зробить першим, якщо опиниться раптом на волі. "Не повіриш: упаду на коліна та поцілую землю", – відповів він мені. І не жартував. Хіба ця відповідь – про прапор над будівлею? Або про повернуту квартиру? Про смачну їжу? Збиток – якщо можна так висловитися – тут у положенні, яке важко собі навіть уявити. У чомусь, що перетворює такий поцілунок на буквальність, а не метафору для красивої статті.
Мені на думку спадає Віктор Франкл – людина, що пережила нацистські концтабори:
"У мене стоїть перед очима той товариш з нашого табору, який, засукавши рукав і підставляючи під ніс свою праву долоню, люто викрикав: нехай мені відрубають ось цю руку, якщо я не змушу їх кров'ю харкати! Але ж по суті він був непоганий хлопець, ба більше – надійний товариш і під час ув’язнення, і пізніше", – пише Франкл, описуючи реакцію щодо нацистів одного з щойно звільнених.
Важко не помітити, що Франкл засуджує його, а точніше – модель його думки. Для нього війна закінчилася загальним прощенням через прощення приватне – колосками свіжих посівів, які він не хотів розтоптати на місцевому полі. Для його товариша – кінець ще попереду.
Проте є одне "але". Есесівці, що мучили Франкла і мільйони інших євреїв, – заарештовані, вбиті, стерті часом у прах. Німеччина покаялася, "підсудний повністю визнає провину"... Комендантів і адміністрацію концтаборів дійсно не змушували "харкати кров'ю" – їх просто вішалі. Розчавлених, переможених, іноді – відловлювали навіть через 20 років. Серед гір трупів концтаборів це небагато, але вже дещо. Дещо, тому що навіть після цього деякі німецькі написи у Вроцлаві були просто збиті або затерті: ляпас в небо від тих, хто не зміг дотягнутися рукою до щоки.
Але що, якби есесівці продовжували сміятися? Війна якимось дивом закінчилася або просто вщухла, – але ці люди не втратили усмішок на обличчях і не були засуджені. Ні судом, ні історією: здебільшого на них усім було б наплювати. Вони б стали "справою євреїв", але і серед євреїв не всім було б діло до цих усміхнених осіб.
Вітгенштайн, один з найбільших мислителів ХХ століття, сказав би, що про таке говорити неможливо: все це речі, про які його "Трактат" пропонує мовчати. З того, що хтось в Йорку голодує, не випливає, що ми маємо надіслати їм їжу. Зі страждань іншого не випливає моє співчуття, якщо лише розглядати речі під лупою вільних економічних зон і газових труб, чию суху раціональність останнім часом так активно сповідує "старий світ".
І все-таки про усмішку... Вона "нерозумна" – в тому сенсі, в якому "розумний" калькулятивний підрахунок. Наприклад, в русі Опору вважалося честю постати перед розстрільною командою СС, а перед розстрілом належало усміхатися. В "Ізоляції" практикували уявний розстріл: деяких полонених виводили на вулицю і давали автоматні черги над головою. Наскільки мені відомо, в той момент ніхто з моїх майбутніх сусідів по камері не усміхався. Усмішка не властива людині перед смертю. Зате охоронці щиро реготали – це їх розважало. Адміністрація "Ізоляції" взагалі любила "пореготати". Жартівлива бійка між ув'язненими, поцілунок двох "опущених", веселі прізвиська для тих, чий член розпух від опіків – уся ця патологія сміху присутня там і тепер.
Такий зараз той Донецьк, який створений не тільки трибарвними прапорами. Отже – не тільки наш прапор означає перемогу в цій війні. Не обов'язково бути релігійним, щоб мати уявлення про зло і добро. Але обов'язково знати зло для перемоги. Воно повинно звучати поіменно. Тільки тоді війна і страждання можуть бути... ні, не виправдані, але хоча б відшкодовані.