Сержант від Бога. Як дяк Роман Журавель перетворив військову посаду на духовне звання
Момент отримання зброї – особливе солдатське таїнство, до якого в різних військових частинах ставляться по-різному. Доволі часто це просто робочий процес: черга – підпис – "Наступний!".
Офіційна посвята у воїни, тобто присяга, буде потім, наприкінці курсу базового військового вишколу. А поки – рутина. Але так буває не завжди.
Коли автомати рекрутам роздає головний сержант другої роти батальйону ударних безпілотників "Ахіллес" 92-ї ОШБр Роман Журавель (позивний – Дяк), це схоже на неформальний, але ритуал.
Спочатку офіційна частина: привітання та інструктаж. Потім неофіційна – чи то лекція, чи то проповідь про службу у підрозділі. Бійці, розмістившись зручніше, слухають командира – чоловіка середнього віку з добре поставленим професорським голосом.
"Запам’ятайте, – говорить головний сержант роти, – якщо у вас виникають будь-які труднощі по службі, чи у взаємовідносинах з побратимами, або сімейні проблеми, які часто обтяжують і так нелегку службу військового, в жодному разі не приховуйте цього. Наполегливо прошу з усіма проблемними питаннями звертатися до мене".
Після відповідей на запитання, головний сержант кожному тисне руку – прощається. Рекрути діляться враженнями: "Офігенний у нас командир, професіонал". Хтось додає: "На священника схожий..." Ця репліка недалека від істини.
Справжній Дяк
Харків, восьма сорок ранку, невеличкий храм. Вірян поки що мало: служба починається о дев’ятій. На внутрішньому балконі (на хорах) ось-ось мають зібратися півчі. Але поки там стоїть один чоловік – у вишиванці. І співає назустріч ранішньому променю:
"На колінах до Бога я молюся в тиші і Його я благаю, даруй мир на землі..."
Це головний сержант Дяк. У підрозділі не всі знають, що "Дяк" – не просто позивний. Якщо спитати, чи в курсі хлопці про те, хто він у цивільному житті, скажуть, інженер. І це правда, за основною професією Роман Журавель – інженер-механік.
Він не нав’язує свою релігійність бійцям. Спитають про церкву – відповість, запросить на богослужіння. Часу на інтерв’ю у нього обмаль, тому спілкуємось дорогою.
За межами батальйону у Дяка є дві важливі справи: церква і донорство крові:
– Донором я став давно, ще під час строкової служби, але системно цим займатися почав у 2014 році, коли на Сході йшли активні бойові дії.
Пан Роман веде машину впевнено, так само впевнено промовляє кожне слово, кілька разів підкреслює, що церковна служба не повинна заважати службі військовій:
– Коли прийшов у батальйон, прямо командиру сказав: "Для мене важливо хоча б раз на тиждень сходити до церкви". Командир відповів: "Жодних проблем".
Знайти на новому місці служби справжньому дяку справжню, в його розумінні, церкву вдалося не одразу:
– Це було в Костянтинівці. Я там бачив храми, заходив, але виявлялося, що це УПЦ – залишки московського патріархату. Тоді в інтернеті почав шукати найближчу Православну церкву України – знайшов. Добре той день пам’ятаю – була заупокійна субота (9 березня, день поминання батьків. – Прим. авт.). Я прийшов у Свято-Стрітенський храм – і одразу на хори, співати. Особливий момент для мене був, коли я пізніше в цьому храмі співав службу Божу з владикою Донецьким і Маріупольським Сергієм. Тоді в храмі було багато священників...
Час від часу Дяк нагадує командиру батальйону Юрію Федоренку (позивний Ахіллес), що підрозділу потрібен капелан. Такої посади у батальйоні поки немає, але розуміння проблеми, за словами головного сержанта роти, у командира є. Сам Дяк на цю роль не претендує.
Духовний шлях
– Капелан – це священник, а я не священник. Хочу, щоб ви зрозуміли: дяк – це звичайна людина, яка вірить у Бога, яка допомагає священнику під час богослужіння, співає в церкві. От і все.
Але насправді, не все. Головний сержант згадує, як став дяком. Це дуже довга історія, що почалася ще до народження самого Романа Журавля. Його прадід "дякував". Його бабуся і мати були людьми, які вірили в Бога.
Бабуся мученицькі пронесла свої переконання крізь XX століття. Десять років провела в радянських таборах – за допомогу партизанам УПА в рівненських лісах. Мати пана Романа народилася в тих таборах.
– Моя бабуся, Царство Небесне, знала ціну життя. Завжди турбувалася, щоб у хаті була їжа, щоб було на городі і в полі все посаджено і впорядковано. Навіть працюючи у колгоспі, встигала тримати немале домашнє господарство.
Пан Роман продовжує:
– У церкву ходив із бабцею з раннього дитинства. З восьми років я прислуговував священнику під час служби – у стихарі, зі свічкою. Одного разу, в 10-річному віці, священник мене запитав: чи не хотів би я в майбутньому стати священником? А я, довго не думаючи, відповів: "Отче, я не відчуваю, що я зможу стати справжнім добросовісним священником". Для цього має бути якесь внутрішнє покликання, чи що. З того часу минуло більше як тридцять років, і я готовий повторити ті слова: "Щоб стати священником, треба бути ідеальним, у повному розумінні цього слова, а я себе таким не відчуваю", – каже він і ненадовго замислюється.
– Як став дяком? Це вже у зрілому віці. У 2009 році, коли ми з дружиною чекали на первістка, у мене наче нізвідки виникла думка: народиться дитина – піду співати у церкву на хори. Дочка Анна-Марія народилася на Різдво. А на наступне після Різдва велике свято – на Марію, я пішов у храм і почав співати. Можна сказати, що це був прояв вдячності Господу Богу. З того часу я співаю у церковному хорі. А приблизно через 10 років, набравшись досвіду, я відчув, що спроможний самостійно співати в церкві як дяк.
В армії
Після народження первістка, подружжя львівських інженерів (дружина пана Романа інженер-зв’язківець) здійснило ще одну давню мрію – перебралися у село Тучапи (Львівська область). Оселилися в будинку, де народився і виріс Роман, й активно почали займатися господарством.
Це був щасливий період у житті родини – у 2012 році, вже в Тучапах, народилася друга донька – Вікторія. Взірцевого господаря з вищою освітою односельці обрали селищним головою. В цій ролі Роман Журавель пробув 4,5 роки – до 2015 року.
– А далі було так, – колишній голова дивиться на дорогу і читає з неї текст своєї долі: – Органи місцевого самоврядування відповідають за оповіщення і прибуття військовозобов’язаних до військкоматів (тоді ці заклади ще називалися військкоматами). У червні нас, голів сіл, збирають у адміністрації Городоцької РДА і дають настанову: до виконання плану п’ятої хвилі мобілізації необхідно "дати", тобто забезпечити явку, по одному військовозобов’язаному з кожної сільської ради.
Дяк пояснює, що це означало власноруч написати повістку будь-якому мешканцю свого села, поставити печатку сільської ради і "забезпечити явку" людини у військкомат.
– Голови схилили голови, – продовжує він. – Я не став із тим погоджуватись і піднявшись доповів, що людина – це не предмет, який можна дати. Відмовився виконувати дану вказівку, наголосивши на тому, що готовий сам іти служити.
Посміхається:
– Ні про що не шкодую. Попав я в роту автокранівників, у 184-й навчальний центр, де здобув фах автокранівника. Власне, там я став старшим сержантом роти. Тоді я набув досвіду, який зараз мені у пригоді став. Плюс я був інструктором з тактичної медицини. Половину тієї служби навчав хлопців такмеду і паралельно виконував обов’язки головного сержанта. Мені подобалася військова служба. Звільнився старшиною.
Раптом додає:
– Хоча служба буває різна, – машина робить крутий поворот, водій відвертається, потім продовжує: – Коли почалася велика війна, я теж добровільно прийшов у районний ТЦК – 2 березня 2022 року. І мене в тому РТЦК залишили служити. Служба буває різна...
Його голос стає трохи втомленим:
– Не можу сказати, що мені подобалася та робота. Я розумів, що хтось має ті обов’язки виконувати й намагався служити сумлінно. Але непорозуміння іноді виникали.
Дяк – людина дипломатична, тому про конфліктні ситуації говорить так, ніби заокруглює гострі кути:
– Був момент, коли я сказав колегам: "А я так не роблю і завдяки цьому в мене чиста совість". Після цього висловлювання довгий час чув це словосполучення "чиста совість" під час нарад і розумів, що це на мою адресу. Постійно думав, чи стидатися цього, чи гордитися тим, і зрештою вирішив, що все ж таки тим треба гордитися, бо похвалитися "чистою совістю" міг не кожен. Я твердо знав, що я прийшов служити, а не прислужувати.
– Сталася якась подія, після якої ви вирішили, що ця робота не для вас?
– Швидше так. Десь уже у серпні 2022 року мені перший раз дали зрозуміти, що нам не по дорозі. Тоді я відчув, що пора все ж таки змінювати місце своєї служби. В глибині душі я розумів, що рано чи пізно, хочу я того чи ні, а РТЦК доведеться покинути. Основним чинником було те, що із бойових частин внаслідок різних поранень і травм, пройшовши лікування та реабілітацію, до РТЦК почали прибувати бойові побратими. І по совісті, нам, тобто тим, хто трохи вже прослужив у тилу, треба вирушати у бойові частини на заміну поранених захисників.
Далі Дяк довго розповідає, як він добув відношення на переведення, написав рапорт, який був відразу підписаний, і як його документи, пройшовши погодження в Києві у "сухопутці ", розчинилися в структурі обласного ТЦК:
– Десь у глибині душі мені було приємно, що мене не відпускають, що я потрібний військовослужбовець, але...
У серпні 2023 року один з колишніх співслужбовців Дяка опинився в роті ударних безпілотних систем "Ахіллес" 92 ОШБр і написав про це пост у соцмережі. Дяк одразу відгукнувся: "Друже, хочу до вас". І довгий час жив тою надією.
– Вересень, жовтень, листопад... У якийсь момент почав втрачати свої сподівання і навіть заповнив заявку в полк "Азов". Але на початку 2024 року рота "Ахіллес" перетворилася на батальйон і на моє прохання відгукнулися.
Співбесіду з представником батальйону Дяк пройшов успішно.
– У підсумку хочу сказати, що служба в РТЦК особисто для мене була черговою "великою школою", де я зустрів людей із кардинально протилежними характерами, різними людськими цінностями й амбіціями. Попри все, дякую всім представникам львівського РТЦК і СП за спільну службу. Насправді там важко, але хтось мусить цю роботу виконувати.
Дяк із полегшенням видихає:
– Я вибув із РТЦК 11 лютого 2024 року. Дякуючи Господу Богу і генералу Валерію Залужному, який підписав прямий наказ про моє переведення, я зрештою опинився в батальйоні "Ахіллес". Уже тепер, озираючись назад, розумію, що власне так усе й мало бути.
В "Ахіллесі"
На вокзалі в Краматорську Дяка зустрів командир роти. Дорогою до Костянтинівки новоприбулий сержант зрозумів, що з новим керівником спільну мову знайдено:
– За підсумком розмови сходимось у всіх питаннях...
Перша посада Дяка у батальйоні "Ахіллес" – старший технік роти. Перший виїзд на бойові позиції – на третій день після прибуття на нове місце служби.
– Темрява, мряка падає, майже всю ніч БпЛА не літали – розрахунок вичікував кращих погодних умов, – згадує він.
Доводилося виїжджати на позиції та "копати землю" для укриття заряджальника-інженера боєкомплектів (БК):
– Копаєш, над тобою щось літає, неподалік щось інше прилітає, і так половину ночі.
Кілька тижнів основною задачею майбутнього головного сержанта другої роти було ознайомлення зі щоденною бойовою роботою безпілотних розрахунків. Інженер-механік вивчав засоби ураження, обладнання, слухав лекції з використання бойових комплектів. Працював у майстерні з дороблення та переоснащення БК.
– Щойно з’явилася вакансія головного сержанта роти – мене призначили, – згадує Дяк. – Я сказав командиру, що готовий виконувати будь-яку роботу, можу замінити будь-якого бійця. А тоді саме водіїв не вистачало...
Дяк посміхається:
– Вже обіймаючи цю посаду, я фактично місяць працював водієм на бронеавтомобілі. Опускаються сутінки, в машину завантажуються нічні бомбери, зі своїм обладнанням і бортами. Я відвожу їх на позиції. Потім їду на недалеку сусідню позицію – забираю денні розрахунки FPV, які вже відпрацювали день. Повертаюся десь о восьмій вечора. А починається мій робочий день – о третій-четвертій ранку. Дуже відповідальна робота – везеш хлопців і дівчат (дівчата у нас теж служать у бойових розрахунках) по Часовому Яру вздовж каналу і розумієш, що кожної миті може статися будь-що...
Коли Дяк розповідає про різні дорожні пригоди на фронтовому шляху, здається, що ми їдемо не у пікапі, а у бронеавтомобілі "Рошель". За вікнами не літній день, а чорна березнева ніч, мжичка, спалахи. Роздовбане шосе вздовж каналу, за яким – орки.
Над нами не синє небо, а пітьма прорізана стрілами вогню від артилерійської дуелі – вічний бій добра і зла на найбільшому у світі екрані. У цій уявній темряві форсуємо величезну калюжу, підстрибуємо...
– Відчуваю, що заднє праве колесо "Рошелі" кудись провалюється, – пригадує водій. – Автомобіль ніби балансує і їде далі. Коли вже їхав назад, зупинився. Взяв ліхтарик і побачив каналізаційний колодязь діаметром півтора метра із проламаною залізобетонною кришкою перекриття, що лежить на дні колодязя. Розумію, якби в цей колодязь провалилося переднє колесо 9-тонного броньовика, то ми тут би залишились на досить довгий час. Шансу вибратися власними силами напевно не було б.
З полегшенням додає:
– У тій ситуації вчергове переконуєшся, що Господь Бог зі мною і береже мене, а також усіх, хто поруч.
У небезпечні миті Дяк читав про себе молитви:
– Знаю, що в такі моменти треба згадувати 90 псалом: "...Не будеш боятися жаху нічного, ані стріли, що вдень летить, ані моровиці, що в пітьмі ходить, ані пошесті, що спустошує опівдні. Впаде поруч із тобою тисяча ворогів, і десять тисяч – праворуч від тебе, але до тебе вони не наблизяться". Але найчастіше читав "Отче наш" і "Богородице Діво". На різні моменти я на телефон завантажив багато молитов...
Замислюється, вочевидь згадуючи якісь тексти:
– Молитва – це дуже важливо. Варто кожному знати якусь молитву. До розуміння Бога кожен приходить по-своєму, і розуміння це дуже різне. Довгий шлях... Але перебуваючи в небезпеці, кожен може згадати Бога і, читаючи молитву, вже має шанс урятуватися.
Підсумовуючи, каже:
– Це була дуже важлива робота, я вдячний долі за цей досвід. Хлопці в батальйоні знайомилися зі мною передусім як із водієм, а не як з головним сержантом другої роти. Я не представлявся як головний сержант, просто виконував завдання, робив роботу, а коли окремі побратими дізнавалися, хто я насправді, то були доволі здивованими. А мені це було приємно, саме так я й заслужив авторитет серед наших ветеранів.
Справжній сержант
У Романа Журавля унікальний досвід сержантства. Він став старшим сержантом під час строкової служби, був головним сержантом роти у 2015-2016 роках, служив сержантом у РТЦК. Зараз його звання – штаб-сержант, а посада – головний сержант роти.
Чим відрізняється сержант пострадянського зразка від сержанта у сучасному підрозділі ЗСУ, у батальйоні "Ахіллес"? Дяк відповідає не одразу.
– Сучасний сержант – це той, від кого залежить атмосфера в підрозділі. А це навчання, виховання, бойова підготовка, високий рівень взаємоповаги між побратимами, прозорість і щирість у взаєминах, повага до командирів. Якщо порівнювати з пострадянським варіантом... Тоді роль сержанта була мінімізована і він повною мірою залежав від офіцера. Хоча були поодинокі випадки, коли старший сержант у роті, маючи абсолютний авторитет серед підлеглих, мав певні права, делеговані командиром роти.
Розмірковує вголос:
– Тоді інституту сержантства як такого не було. А зараз, можна сказати, структура командування підрозділом має дві лінії – офіцерську і сержантську. Роль і вплив сержанта значно підвищилися, як і рівень його відповідальності. На нього покладені ті функції, які раніше мали виконувати офіцери. Зокрема, виховання і навчання особового складу. Але мені важко говорити про ЗСУ загалом, я зараз кажу про наш батальйон. Думаю, не всі підрозділи ЗСУ працюють, як ми. Мало хто так вибудовує стосунки всередині колективу. Це велика заслуга командування батальйону, яке вибудувало зразковий бойовий підрозділ із цивільних людей.
– Що ви маєте на увазі?
– Розумієте, якщо зібрати докупи всі доктрини, нормативи та законодавчі акти, що стосуються сержанта, і виконати те все, то цього недостатньо. Можна уявити такого "ідеального" сержанта, який усього дотримується. Але якщо разом з тим він дивитиметься на особовий склад зверхньо... Без поваги до всіх загалом і до кожного зокрема, не буде чути, розуміти і допомагати побратимам, його не поважатимуть як справжнього командира, лідера. Кожен лідер з часом може стати командиром, але не кожен командир – лідером.
Після невеличкої паузи веде далі:
– Ми ж будуємо наші стосунки з бійцями, виходячи з того, що ми – рівні. Рівні в плані гідності, в плані цінності. Спілкуємось на рівних. Поважаємо один одного. А відрізняємося лише тим, що у нас різні посади, різна робота і різна відповідальність.
– То хто такий справжній сержант?
– Той, кому на сто відсотків довіряють і хто може в будь-якій ситуації підтримати бійця. Це стосується і роботи, і будь-яких життєвих труднощів.
Зітхає і додає:
– Завжди має бути хтось, хто в складній ситуації тобі підставить плече. Це я знаю на власному досвіді. Різні ситуації в житті були. Але ні про що не шкодую. Дякую Богу за все.