Рука на мільйон. Як кулеметник "Грек" втратив і повернув собі праву руку

Ніхто не знає, скільки українців втратили руку або ногу під час війни. За дуже скромними підрахунками, понад 10 000 громадян втратили кінцівки внаслідок повномасштабної російської агресії. У серпні 2023 року Wall Street Journal, спираючись на дані протезних фірм, лікарів і благодійних організацій, назвала реалістичніший діапазон — 20-50 тисяч українців. Причому цифра може бути ще більшою, адже реєстрація таких травм не відбувається миттєво.

Ця стаття про совість і гідність, фізичні та психологічні травми і про те, як бізнес може допомогти пораненим повернутися до служби та повноцінного життя. Кулеметник Віктор Кутузакий поділився з LIGA.net своєю історією.

Хто він

Місце дії – місто Броди, Львівська область. Час дії – війна. Дійові особи – працівники місцевого "військкомату" та випадковий чоловік призовного віку.

— Бажаю здоров’я. 

— Добрий день. 

— Перший відділ Золочівського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Дозвольте ваші документи?

Молодий чоловік ледь помітно кривиться. Приїхали. Лише хвилину тому він чекав на зустріч із другом, а отримав геть іншу. Інстинкт підказував йому не розсиджуватись тут серед білого дня. Але він не послухався. І ось — привіт від трійки в пікселі.

У животі стає неприємно. Втім, чоловік пересилює себе. Підіймається назустріч, повільно та спокійно дістає паспорт, показує співробітникам ТЦК. 

Короткий діалог. Один із військових дістає з папки бланк повістки. Чоловік напружено спостерігає. Міміка видає запитання "яке ви маєте право?" та "якого лисого я пішов саме цим маршрутом?"  

Злість все-таки пересилює страх, і він розкриває рота:

— Прекрасно! Тобто ви тут, у глибокому тилу, роздаєте повістки замість того, щоб самим на фронті… 

Чоловік різко зупиняється, бо чує дивний звук — тихе механічне дзижчання. 

Права рука в одного з військових повністю чорна, немов затягнута в недоречну для спекотного липня рукавичку. Військовий піднімає передпліччя, вкладає папку між пальців, вони стискають її — неприродно рівномірно та зі звуком маленького електроприводу, як у фільмі про Термінатора. 

— То що ви казали про фронт? — миролюбно запитує його представник ТЦК з механічною рукою. Він худорлявий, середнього зросту, тож дивиться трохи знизу вгору. Коротка стрижка, акуратна борода "іспанка". Очі посміхаються — щиро, без виклику, без злості. На грудях — наліпка з прізвищем "Кутузакий". 

— Нічого, — похмуро затихає чоловік. Він відвертається і дивиться в бік вулиці, а подумки — в своє майбутнє, яке різко стало непевним. — Виписуйте.

… Ця вигадана сцена з кількома дійовими особами народжується в уяві, поки ми з Віктором розмовляємо на дитячому майданчику у дворі панельної дев’ятиповерхівки на Куренівці.  

— Я "особливий чєловєчєк" по руці й нозі, — іронізує військовий. — Тому мене переважно ставлять у групу, яка має машину. Приїхали туди, де люди більш-менш ходять, випили кави, подивилися на чоловіків. Глянули: наче й не надто молодий, і не надто старий. Значить, можна вручати".

Кілька місяців тому президент Зеленський дав головнокомандувачу Валерію Залужному "серйозну рекомендацію" — переважну кількість військкомів, які давно сидять у центрах комплектацій, відправляти на фронт як бійців, а на їхні місця призначати воїнів, що зазнали поранень.

Завдяки цій заяві чи ні, але влітку 2023 року Віктора як "вічного трьохсотого" перевели на службу в один із ТЦК на заході України. Цьому передували добровільна мобілізація, стрімка бойова служба, важке поранення на Луганщині, місяці лікування, реабілітації та протезування.

Ми зустрічаємося з Віктором в день, коли він прожив перші кілька тижнів з тестовим біонічним протезом руки й віддав його на "правки" та остаточне формування.

Атовець

Віктор Кутузакий називає себе колишнім одеситом. У 2006 році він приїхав навчатися до Львова, там же здобув перший робочий досвід, а в 2016-му перебрався остаточно. Лише прізвище, поодинокі вставки російською в розмові та позивний "Грек" натякають на його одеське коріння. 

"У 2014-му я був із тих, хто "нє інтєрєсуєтся політікой". Якась революція в Києві, війна якась — подумаєш. У мене були свої проблеми", — згадує він, дивлячись у пісок дитячого майданчика. 

Тоді Віктор закінчив навчання на шевця взуття та працював затяжчиком четвертого розряду. Іноді знаходив підробітки на будівництві. Переїхавши до Львова, орендував житло разом зі знайомою, щоб було вигідніше. "Ну і вийшло настільки вигідніше, що вже двоє дітей та щасливий шлюб", — посміхається Віктор.

Після оформлення шлюбу пара переїхала до батька дружини в Броди. Витрати скоротились, але й можливостей для заробітку поменшало. Якийсь час Віктор мотався на підробітки до Львова. А пізніше тут і там почав бачити рекламу ЗСУ. 

Як сирота чоловік не служив раніше і був невидимим для військкомату. Зізнається: мотивація йти в армію була переважно матеріальною, адже стабільні 7000 грн зарплати та соцпакет для Бродів мали вагу. У січні 2017 року 27-річний Віктор підписав контракт і поїхав у навчальний центр.

"Думав, що зараз призначать у спецвійська, поженуть на жорсткі тренування, де з мене зроблять "матьорого мужика". Але в навчальному центрі на мене глянули, оцінили зріст — і кажуть "кулеметник". То добре! Попав в одну з артилерійських бригад у батальйон охорони", — згадує Віктор. 

У складі бригади новоспечений військовий вперше поїхав у зону АТО, на передню лінію біля села Новозванівка на Луганщині. На 2017 рік там було тихо, окопи в повний зріст. Єдина робота – спостерігати та позначати, що їде. Хоча траплялися й обстріли.

 "Я прекрасно розумію людей, які воювали в 2014-2015 роках. Вони пройшли самісіньке пекло — і тут приїжджають "заробітчани". Так нас і називали.

Його контракт припав на період, коли АТО перейменували на ООС. У 2018-му бригаду вивели на навчання та доукомплектування. Коли знову завели, першої лінії в неї вже не було — тільки друга й охорона командного пункту бригади. Каже, багатьом це не подобалось. 

"На передову їхали лише ті, кому можна було, такий собі спосіб заробити додаткові кошти. Більшість знала, що їде на спокій, бо на другій лінії взагалі нічого не відбувалося. Це зараз на другій лінії прилітає — і некисло прилітає. А тоді… Непильна така робота була", — розповідає чоловік.

Перші бої

Звільнився Віктор у 2019 році. Завдяки відрядженням на передову отримав посвідчення учасника бойових дій (УБД), хоча й соромився цього. Після завершення контракту повернувся до старих занять: взуття та будівничі підробітки. Короткий час пропрацював на місцевій меблевій фабриці, але під час пандемії потрапив під скорочення, став на біржу. Так у нових пошуках і дістався до 2022 року. 

Чи відчував ексконтрактник, що буде війна? Віктор випускає дим у київське повітря й посміхається. Каже, що передивився телевізор й був упевнений, що гібридна війна буде ще дуже довго. Що росіянам усе перекриють із першою ракетою, що їм невигідно захоплювати Україну. 

"Але ні! Будить мене дружина 24 лютого о 5-й ранку й каже: прилетіло на наш аеродром. А поки каже, прилітає ще двічі", — згадує Віктор.

Прийшов у ТЦК першого ж дня. Замість звичної нудьги застав біганину й метушню. Там записали дані, сказали, що перетелефонують. Віктор був упевнений: заберуть швидко, бо доброволець, затребувана посада, досвід АТО. 

За два тижні йому так і не перетелефонували. Як і після ще двох візитів до ТЦК. Чоловік поїхав до Львова, але тамтешні шалені черги дали зрозуміти, що більше шансів дочекатися виклику вдома.

Що так штовхало йти? "Певно, совість. Щось таке всередині кричало: "Я маю там бути". А ще мені хотілося, показуючи УБД у маршрутці, знати, що я його заслужив", — пояснює він. 

Перед Великоднем він знову завітав у ТЦК — і нарешті отримав наказ після свята прибути з речами. 

"Приходжу додому задоволений. Дружина, звісно, не в захваті. Пам’ятаю, що сказав їй: "Зрозумій одну річ — якщо я зараз не піду на війну, буду тебе до самої старості цим морально довбати щодня з будь-якого приводу", — каже Віктор. 

Невдовзі чоловік заступив на звичну посаду кулеметника. Після коротких навчань його підрозділ перекинули на околиці Бахмута, який на той час був важливим опорним вузлом на східному фронті. 

"Пам’ятаю, як проїжджали Бахмут. Нормальне було містечко, гарне. Хіба що скотч на вікнах скрізь. Ми їдемо автобусом, а поруч жіночка на велосипеді їде — і нас хрестить", — Віктор усміхається, але очі вкриває волога. Замовкає на кілька секунд. 

У середині травня перша група виїхала на завдання в Комишуваху Луганської області. 

Згадуючи початок боїв, "Грек" обурюється. Замість обіцяних готових окопів група зустріла необлаштовані позиції. І прибула на ротацію замість підсилення. Склад теж здивував: "Рота мала 15 "атовців", і це я себе навіть не рахував, просто знав, що не розгублюсь у разі обстрілів. Інші — хто гіпертонік, хто з поганим зором. Як воєнкоми робили відбір — не уявляю. Це тоді, коли мене, здорового добровольця, два місяці не викликали". 

У селі ще було спокійно, і група Віктора зайняла оборону, щоб росіяни з будь-якого напрямку не зайшли через них у тил підрозділам, що тримали міста. 

"Перший день ми ще нормально на позиціях окопалися до пояса, наскільки встигли. А на другий день нас побачив дрон — і почало прилітати: точково, жорстко, як має бути", — розповідає військовий. 

Троє людей, зокрема й командир, отримали поранення, розтрощило єдину рацію як можливість зв’язатися. Довелося відійти, забравши зброю та боєкомплект. 

"На сусідній позиції було гірше — в них був загиблий. А в ніч з другого дня на третій 30 людей з контрольного спостережного пункту (КСП) просто втекли. Вони просто пішки йшли дорогою туди, звідки їх привезли. Як їх там нічого не накрило, як вони пройшли блокпости — мені невідомо. Пацани розповідали, що їх потім судили. Думаю, що це правильно. Бо нам, хто залишився та продовжував виконувати свої задачі, просто не вистачало людей", — пояснює Віктор. 

Друга рота 46-го стрілецького батальйону пізніше відзначилась відеозверненням до президента про те, що в них немає зброї та техніки. "Звісно ж, нема, ми стрілецький батальйон, ми суто підтримка! — злиться "Грек". — Ці "звертальники" проморозились, а ми утримували те, що могли". 

Позицію зрештою перенесли трохи далі, адже попередню росіяни рознесли під нуль, хоч і не зайшли на неї. Залишатися таким виступом без підтримки з флангів було беззмістовно. У новому місці група зайняла оборону та стримувала противника, повільно відступаючи — аж до 29 травня. Тоді у Віктора Кутузакия стався другий день народження.

 "Обручку про**ав!" 

"Думаю, це була "вісімдесят друга" міна", — каже співрозмовник і почісує праву руку, на якій не вистачає кисті. 

На кінець травня 2022-го росіяни захопили майже всю Комишуваху. За українськими військовими залишався тільки шматочок на в’їзді. Задача — тримати КСП. Одного дня на позицію групи, де був Віктор, пішли танки. Підрозділ вирішив зустріти їх з іншого боку, але теж опинився під тиском і дав бій. 

"… А коли йде бій, ти вже не особливо прислухаєшся до виходів, свисту — нема коли.  Уже потроху чуєш голоси росіян, чекаєш і насипаєш", — знизує плечима військовий. 

Захисники стріляли, кидали гранати, пробували відбити атаку. Віктор якраз висадив кулеметний ріжок, скинув його, присів, перезарядився. Трохи підсунув голову подивитись, чи росіяни близько — і десь за правим плечем прилетіло. 

"Трохи чорного гумору, вибачте. Падаю на землю, піднімаю руку — б**, обручку про**ав! Дружина вб’є!" — чоловік сміється, і сміх переходить у ніякову посмішку. 

Врятував побратим. Він підповз і, "як книжка пише", накинув і затягнув три турнікети. На ношах "Грека" витягли в безпечну зону, закинули в евакуаційне авто. Він пригадує, що через адреналін спочатку не відчував болю. Тримався бадьоро, скажено заливав у себе воду з пляшки здоровою рукою, навіть бронежилет не дав із себе стягнути. Потім "почало припікати". 

Чоловіка стабілізували в Бахмуті, зробили переливання крові та відправили в Дніпро: прочистити поранення, зашити. Уже там, отямившись, Віктор побачив, що ліва нога теж сильно забинтована. Виявилось, що уламок відсік з неї три пальці. 

На щастя, телефон військовому вберегли. Він набрав дружину. Сміючись, згадує, що почув усе, що дружина про нього думає — бо не попередив, що буде на позиціях і пропав на місяць. 

"Усе було замотане, бетадин в рани заливали просто банками. Дружина отримала, телефонує. Каже: "Ну що, довольний, що поїхав?" Я у відповідь: "Слухай, хтось має виконувати цю роботу? Так можна було 24-го всім лапки догори підняти — і все". І з цього моменту вона мене вже не смикала", — розповідає Віктор.

За кілька тижнів його перевели у Львів, далі — в санаторій Трускавця, а звідти — в лікарню до протезистів.

Бюрократія та благодійність 

Тільки в Трускавці Віктор вперше за кілька місяців повноцінно почав вставати з ліжка на годину на день — лікарі забороняли навантажувати куксу. 

Якісний протез нижньої кінцівки йому встановили швидко, хоча й довелося для цього обійти армійську бюрократію. "Допомогло посвідчення учасника АТО. Знав би тоді, коли соромився його отримувати, що воно згодиться ось так", — хитає головою військовий. Усі необхідні документи, зокрема й довідку про обставини травми, він оформив уже після протезування. 

А от з протезом верхньої кінцівки вийшло складніше. Зазвичай військовим встановлюють косметичний механічний протез або просто металевий гак. Біонічні — досі інновація, але приватні та благодійні ініціативи змінюють ситуацію. 

"Як мені пояснили в протезному, сума, яку держава виділяє на біоніку, недостатня. Потрібна спеціальна комісія, щоб дали більше", — розповідає "Грек".

Десятки тисяч українців через велику війну потребують протезів. Дехто — навіть по декілька, як Віктор Кутузакий. Утім, більшість не може дозволити собі їх самотужки. Вартість протеза нижньої кінцівки, залежно від рівня ампутації та "люксовості", складає від кількасот тисяч до кількох мільйонів гривень.

Тут, з одного боку, у гру вступає держава, яка компенсує постраждалим витрати на протезування. Для військових сума компенсації втричі більшою, як порівняти з цивільними, а максимальна складає два мільйони гривень. З іншого боку, бюрократичні процедури далекі від ідеалу, і іноді в очікуванні компенсації за функціональні штучні кінцівки проходять місяці. Складність ампутацій теж відрізняється, і навіть підвищені суми для військових не завжди покривають необхідний протез. 

Подекуди пацієнтам доводиться платити або доплачувати за якісний виріб самим — чи за допомогою благодійників.

Спочатку Кутузакий спробував отримати протез у Львові в центрі "Незламні", але черга була великою. Тоді ротний замполіт Віктора спрямував військового до україно-американської компанії Esper Bionics. Під час великої війни вона запровадила ініціативу Esper for Ukraine, в рамках якої забезпечує українців біонічними протезами власного виробництва за спеціальною зниженою ціною.

"Компанії-меценати вже профінансували 29 встановлень протезів, з яких дев’ять військових та троє цивільних вже отримали куксоприймач та активно користуються протезом. Кошти на протезування виділили компанії SKLR.tech, GigaCloud, BetterMe, Symphony Solutions та декілька NDA-донорів", — розповідає Богдан Діордіца, проєктний менеджер Esper Bionics. 

Анкета й історія "Грека" потрапила до ще одного благодійного партнера — ГО "Фундація Течія", що входить в екосистему міжнародного холдингу TECHIIA. З 2023 року організація запровадила напрям фінансування протезування для військових і цивільних. 

"Ми запрошуємо долучатися до подібних програм бізнеси. Це і внесок у відновлення країни, і можливість бачити конкретний результат своїх соціальних інвестицій", — говорить Юна Чейс, голова правління "Фундації Течія". Кейс Віктора став для ГО третім. Першим підопічним був офіцер зі Львівщини, який втратив ногу, але не міг отримати належну компенсацію від держави через обставини травми та бюрократію. Другим став десантник з Київщини, якому поставили біонічну руку замість втраченої на Донеччині від уламків російських касетних боєприпасів. 

В Esper Bionics порадили Віктору носити косметичний протез, щоб формувати куксу. На протезування він їздив до Києва, і всі процедури спланували на чотири візити: зліпок — тестова рука — доопрацювання нюансів — готовий протез. 

Біонічний протез правої руки для Віктора, з врахуванням знижки, обійшовся в 480 000 грн.

Адаптація 

Тестовим протезом Віктор користувався три тижні, тренувався, звикав до особливостей, налаштовував собі хвати й силу стискання за допомогою мобільного застосунку. Принцип біоніки — реакція на скорочення уцілілих м’язів постраждалої кукси. Датчики в протезі зчитують їх, і пристрій стискає і розтискає механічні пальці та перемикає хвати, залежно від налаштувань. 

"Там дуже простий застосунок, де можна відстежити та налаштувати чутливість сенсорів під час скорочення м’язів. Так я зрозумів, що датчик в одному місці відходить. Це виправлять перед фінальним встановленням, — пояснює військовий. — Ще, наприклад, коли беру чашку, протез варто заблокувати, щоб випадково не перемкнувся хват і я її не впустив. Загалом дуже зручна штука". 

Віктор каже, що не гаяв часу. Ще минулого літа в лікарні, поки був без ноги, попросив дружину купити зошит і ручку — тренував ліву руку. Перевчився писати, хай і нешвидко і не так гарно, як раніше. Уже зараз може щось робити по дому. "Але тепер у мене прикол. Дружина каже: помий посуд. А я їй: а я не можу, в мене ручки нема!" — говорить він і сміється, мимоволі заражаючи своїм гумором. 

З дітьми трохи інша історія. Посмішка на хвилину сходить з обличчя Віктора. Каже, коли вся сім’я вперше приїхала до нього в лікарню, діти навіть не хотіли сідати поруч. Мовляв, мало того, що без кінцівок, так ще й за місяць сильно заріс, сам на себе був не схожий.

"Зараз діти звикли, хоч я і складаюсь зранку, як конструктор. А коли тато приїхав з "прикольною рукою", вони такі: о, у тата дві руки! Зараз ще зроблять гарний корпус для протеза — і взагалі буде здорово", — посміхається Віктор.

Нова служба

Побратими підтримували з Віктором зв’язок. Він скидав їм фото до-після, відео, як стає на ноги та наново вчиться ходити й тримати предмети. 

"Поки я проходив лікування та реабілітацію, мої пацани встигли повоювати в Херсоні, на Запоріжжі, а потім повернулись туди, звідки ми починали — до Бахмута. І в кожному спілкуванні — той "200", той "200"…" — розповідає військовий. 

Перед Новим роком "Грек" дізнався, що загинув "Скарабей" — той самий побратим, що врятував йому життя в Комишувасі. З тих, хто минулої весни разом з ним тримав оборону села, в живих залишилось семеро. На цих спогадах обличчя кам’яніє. Кутузакий дістає нову цигарку — вже сьому за нашу коротку розмову.

Відновившись, Віктор пройшов ВЛК і МСЕК, попросивши не робити йому поблажок, отримав штамп "обмежено придатний". "Я можу виконувати паперову роботу. Можу служити на другій лінії: знаю, що таке вертатися на базу, а в тебе готова кава, підготовлена сумка з БК і продуктами, заряджені рації. Хіба дров не наколю", — каже військовий.

Якраз у той період надійшов наказ ОК "Захід" спрямовувати поранених, які не можуть повернутися до бойової служби, у військкомати. Так Віктор опинився в Бродах, у першому відділі Золочівського ТЦК і СП.  

"На початку багато воєнкомів справді згрібали всіх, кого треба й не треба — я бачив це по своїй роті. Недивно, що люди бояться. А "Єдиний марафон" щось розповідає про службу, про нормальну постановку на облік? Ні, бо навіщо ця інформація, правда?" — іронізує Віктор. 

Через це, говорить він, доводиться багато пояснювати. Хоча в маленькому місті вручення повісток зазвичай відбувається спокійно, без зневаги та нахабства: "Люди більше переживають, що повістка — то вже "все". Запитують, чи брати речі, скільки є ще часу. Говорять, що не можуть, що у них мама, діти, брати, бабусі і всі хворі. Але ніхто не "бикує", хіба якийсь пияка може під градусом спробувати поматюкатися". 

Згадує, що в 2017-2018 роках, якщо солдата відправляли на оборону якогось командного пункту, офіцери любили прискіпуватись за стійку, форму, посадку броніка. Зараз цього немає. На питання чому, "Грек" відповідає з сумною посмішкою: "Всі воюють. Всі все розуміють". 

P.S. Фінальний біонічний протез руки Віктору встановили в серпні. Чоловік потрохи використовує його дедалі частіше, навіть може повільно та нерівно писати правою рукою. На його прохання корпус зробили особливого червоного кольору й нанесли на нього герб України.