"Морпіхів треба витягати". Як сестра "Волини" понад рік боролась за повернення брата з полону

Восьмого липня командири, що навесні 2022 року 86 днів обороняли "Азовсталь", повернулися в Україну. Це п’ятеро військових – Денис Прокопенко, Святослав Паламар, Сергій Волинський, Олег Хоменко та Денис Шлега. 

Після виходу з "Азовсталі" у травні 2022 року вони були у полоні в Оленівці, а 21 вересня їх повернули у межах обміну полоненими, але не в Україну. За домовленостями, п’ятеро командирів мали перебувати у Туреччині до кінця війни під особистим протекторатом президента країни Реджепа Тайїпа Ердогана. 

За кілька тижнів до повернення командирів з Туреччини Liga.net зустрілася з сестрою командира 36 окремої бригади морської піхоти Сергія Волинського Тетяною Харько, поговорила про його історію та дізналась, у яких умовах Сергій та інші командири перебували у Туреччині, якими вони повернулися з полону та якої реабілітації потребують всі українські військовополонені. 

ПОДИВИТИСЯ В ОЧІ

Тетяна Харько востаннє бачила брата за два тижні до повномасштабного вторгнення. Вони зустрілися всією родиною вдома у бабусі в Полтаві. Сергій був у відпустці та планував залишитися з близькими на кілька днів. Але майже одразу його терміново викликали у військову частину. Тетяна довго обіймала брата на прощання. А потім мовчки відсторонилася та пішла, не подивившись йому в очі – не хотіла, щоб він бачив, що вона плаче. 

"Коли почався Маріуполь, я не могла пробачити собі цього – що не подивилась на нього перед тим, як він поїхав, – згадує Тетяна. – Я весь час думала про це, і це стало моєю ідеєю фікс – просто подивитися в його очі. Наступного разу ми побачилися лише за дев’ять місяців, і тоді я вже зробила це та не соромилась своїх сліз". 

У Тетяни та Сергія близькі стосунки з самого дитинства. Вона старша за брата на два з половиною роки: їй зараз 33 роки, йому – 31. Змалечку у них повелось: вдома можна сваритися хоч через те, який дивитися мультик, але коли ви виходите у зовнішній світ, стаєте один за одного горою. 

Навіть у сім років Сергій захищав Тетяну від старших хлопців на вулиці, а потім був поруч у складні моменти й у дорослому житті. Перед вторгненням давав чіткі інструкції, що робити, якщо воно станеться, а 24 лютого, хоча був вже у Маріуполі, телефонував Тетяні та знайшов для її родини місце, де можна переночувати дорогою в евакуацію на захід України. 

"З перших хвилин вторгнення у нас, його родини, почалося життя в невідомості, – каже Тетяна. – Маріуполь був у оточенні вже першого березня, і навіть коли Сергій виходив на зв’язок, у наступну хвилину після цього ми вже не знали, чи він живий". 

У родини Волинського напрацьована система зв’язку з 2014 року. Тетяна та інші близькі боялись телефонувати йому, щоб не відволікти від бойових завдань. Тому зв’язок тримали через дружину Сергія Руслану. Вона листувалася з чоловіком та телефонувала йому, а потім розповідала про це іншим членам родини. Так було і після початку повномасштабної війни – Тетяна чекала новин від Руслани, а сама лише відстежувала у месенджері, коли Сергій востаннє був у мережі. Якщо не заходив довго, писала йому – і знову чекала. Коли дві галочки на відправленому повідомленні ставали синіми, це означало, що він прочитав повідомлення. Тобто живий. 

"У МЕНЕ ВСЕ НОРМ"

До 12 квітня 2022 року "Волина" разом з іншими морпіхами був на заводі Ілліча в Маріуполі. Точилися сильні бої, багато українських військових загинули. Поповнень зброї та боєприпасів не відбувалось – морпіхи воювали тим, що було до 24 лютого. Їжі не було також, і військові їли собачий корм. Коли "Волина" виходив на зв’язок, писав лише: "У мене все норм".  

Вже на "Азовсталі" Сергій міг не писати по три-чотири дні, і тоді родина сходила з розуму. 

"Ми писали його побратимам, які також були тоді на "Азовсталі",  – питали, чи живий він, чи бачили вони його, – розповідає Тетяна і навіть зараз плаче. – Ми з Русланою телефонували одна одній 20-25 разів на день. Мене рятувало лише це – можливість поговорити з рідною людиною, яка відчуває те саме. Ми шукали порятунку в усьому. Раніше я була віруючою людиною, але не те щоб часто ходила в церкву або молилася. Під час оборони Маріуполя ми всією родиною молилися годинами. Нам здавалось, що так Господь почує нашу молитву швидше. Я займалася якоюсь візуалізацією – малювала картинки з куполом, щоб захистити Сергія". 

Тетяна не випускала з рук телефон ані вдень, ані вночі. Іноді вона відкривала месенджер о третій ночі, й на її очах дві галочки на надісланому Сергію повідомленні ставали синіми – саме зараз він прочитав повідомлення. Вона бачила це, і на хвилину ставало легше. 

"Він не розповідав абсолютно нічого про те, в якому пеклі перебуває", – каже Тетяна та відкриває тогочасне листування з Сергієм, щоб показати, наскільки стриманим він був. На білому екрані – великі повідомлення від неї та односкладові відповіді від нього: "Цілую", "Норм", "Як мама себе почуває?", "Нормально", "Все нормально", "+". 

16 травня з "Азовсталі" вивели важкопоранених військових, і з’явились новини, що всі бійці протягом наступних днів вийдуть з заводу. Тетяна написала Сергію: "Це правда?" Він відповів: "Так". 

"Я питала, що буде далі, він відповів: "Подивимось". Тоді я спитала, що їм обіцяють, і він відповів одним словом: "Життя", – каже Тетяна. – Сергій нічого не розповідав нам, взагалі жодних деталей. Ми дізнавались все з новин або зі спілкування з близькими інших військових. Думаю, він не казав нам нічого, бо знав, що ми все одно не зможемо допомогти. А ще він не звик ділитися проблемами з жінками". 

Тетяна не знала, коли саме Сергій виходитиме з "Азовсталі", тому з 16 травня весь час писала йому: "Ти будеш сьогодні на зв’язку?", "А завтра будеш?" Він відповідав: "Так", і вона розуміла, що поки брат залишатиметься на заводі. У день, коли він виходив з "Азовсталі", написав їй так само коротко: "Зв’язку більше не буде". 

"Мені було страшно питати у нього про це прямо, – каже Тетяна. – Полон – це взагалі не про мого брата, я знала, що йому морально важко це сприйняти. Але водночас з тим я ще й сама не усвідомлювала, що він виходить у полон. Тоді мені здавалось, що вже за три дні він їхатиме додому, ми поїдемо його зустрічати, і я нарешті його обійму. Потім я побачила відео його виходу з "Азовсталі". Сергій тримався гідно, був дуже впевненим. Але мені було нестерпно бачити, що він там без зброї та беззахисний, над ним стоїть купа озброєних людей, і він не може себе захистити". 

ГОЛОС У СЛУХАВЦІ

Дива не сталося. Сергій не повернувся додому ані за три дні, ані за два тижні. Він був у полоні в Оленівці, і для сестри це було ще важче, ніж "Азовсталь",  адже раніше був хоча б якийсь зв’язок, а тепер повний вакуум. Тетяна могла бачити брата лише на відео, які росіяни знімали в Оленівці.

"Ця невідомість розтягувалась та душила мене. Навіть зараз, коли я це згадую, у горлі клубок стоїть, – каже Тетяна. – Тоді я все ще була на заході України, але після виходу Сергія з "Азовсталі" більше не могла там перебувати. Я хотіла щось робити, щоб він та інші морпіхи повернулися додому. У Києві більше можливостей для цього, тому у травні минулого року ми повернулись". 

У ніч з 28 на 29 липня Росія скоїла теракт в Оленівці, де перебували українські військовополонені. Загинули 53 людини, близько 130 були поранені. Тетяна побачила перші новини про це та не повірила, адже росіяни вже запускали подібні фейки. 

"А потім ця інформація почала підтверджуватися з різних джерел, з’явились перші фото та відео, і хоча мозок відмовлявся вірити, я зрозуміла, що це правда, – каже Тетяна. – У мене трусились руки, я була не в собі, але треба було передивитись всі відео з загиблими та пораненими, щоб зрозуміти, чи живий Сергій. І я почала дивитись". 

Нааступного дня росіяни виклали відео з "Волиною", і лише тоді у Тетяни відлягло від серця: він живий. 

21 вересня 2022 року був великий обмін, коли з полону повернулися 215 українських військових, серед них – частина захисників Маріуполя. Тетяна була на цьому обміні та сподівалась, хоча й до кінця не вірила, що там буде її брат. 

"Я була разом з іншими близькими військових, і в якийсь момент їм потихеньку почали телефонувати їхні хлопці, – згадує Тетяна. – Дружині зателефонував чоловік, мамі – син. Кожна чекала на цей дзвінок з незнайомого номера та зі сльозами на очах брала слухавку, сідала на землю, плакала від щастя". 

У той обмін в Україну повернувся захисник Маріуполя Артем Дибленко. Тетяна зустріла його та спитала про свого брата. "Він каже: "Я з Сергієм летів у одному літаку. У нас були зав’язані очі, я не бачив, хто поруч. Але у літака була проміжна зупинка, і під час неї йому єдиному сказали: "Волинський Сергій Ярославович, на вихід". Я нічого не зрозуміла, почала питати у інших хлопців, і хтось мені сказав, що їхав з Сергієм в одному автобусі на обмін. Я ще більше розгубилась. І тут мені зателефонував незнайомий номер, і я почула в слухавці голос брата: "Таню, вже все добре". 

Тетяна і зараз сяє, коли розповідає про це. Вона каже, що ніколи не була більш щасливою. Її щастя було великим та осяйним, розміром приблизно з планету. Здавалось, що Всесвіт розширився і в ньому немає нічого, крім цього щастя та голосу брата в слухавці. "Єдине, що я пам’ятаю з цієї розмови, – я спитала його, де він, а він відповів: "Не знаю, напевно, в Туреччині", – згадує Тетяна. – Потім я просто весь час повторювала його ім’я: "Серьожа, Серьоженька, Сергій". Він теж повторював одне й те саме: "Таня, вже все добре. Найстрашніше позаду. Все добре". 

Щастя тривало кілька хвилин, а потім Тетяна поклала слухавку та повернулась до інших жінок, що чекали своїх чоловіків з полону. Побачила очі тих, хто сподівався на повернення свого коханого або сина, але його не повернули зараз. Ейфорія в один момент перетворилася на відчуття сорому. 

ЧЕРГА НА ОБІЙМИ

Протягом наступного тижня Тетяна та Сергій кілька разів коротко телефонували один одному. Вона питала у брата, як він, розраховуючи на розгорнуту відповідь. Він казав: "Все ок, я живий-здоровий". Зараз Тетяна жартує: повернувся той Сергій, який нічого про себе не розповідає. У якомусь сенсі це навіть заспокоювало: він не змінився. 

"Наступного дня після обміну нам сказали, що планується поїздка для рідних хлопців до них у Туреччину, – каже Тетяна. – Коли саме вона буде, не сказали. Але ми з дружиною Сергія Русланою одразу почали готуватися. Купили йому одяг, бо в нього нічого не було. Роздрукували фото картин та скульптур з захисниками "Азовсталі", які нам надсилали українці, щоб він знав, що весь народ чекав на них, що їх не забули. Купили книжки – фантастику та військову літературу. Але військової намагались менше, щоб Сергій відпочив від цієї напруги". 

У чоловіка Тетяни є звичка – підіймати з землі та класти собі у кишеню камінці, що здаються йому гарними. Коли ще навесні "Азовсталь" почали сильно обстрілювати й Тетяна не знаходила собі місця від хвилювання, її чоловік раптом дістав з кишені два камінці, дав їх дружині та сказав: "Дивись, ці два камінці – це ти та Сергій. Вони абсолютно однакові за формою, але різні за кольором. Я не шукав їх спеціально, вони просто були у мене в різних кишенях. Я обіцяю, що ти побачиш Сергія раніше за нас всіх та надішлеш мені фото, де на твоїй долоні лежатиме один камінець, а на його – інший". Тетяна взяла ці камінці у поїздку в Туреччину. 

"Перед поїздкою ми з Русланою не спали, – каже Тетяна та ніби переноситься у той час. – Жили очікуванням радості – як дівчата, що готуються до весілля, чи майбутні мами, що от-от народять. Пішли на манікюр, на брови – щоб бути гарними для Сергія. Мені здається, що саме тоді перед поїздкою я вперше з початку вторгнення змогла розслабитися та щиро посміхатися. Ніби гора з плечей впала, і я жила в очікуванні щастя, яке вже стовідсотково справдиться". 

І все ж жінкам було тривожно: як змінився Сергій, чи не зламався він, що взагалі робити під час зустрічі, що сказати йому найперше? Тетяна та Руслана намагались продумати зустріч до дрібниць та заздалегідь вирішили важливий момент: хто першим обійматиме Сергія. Черговість була така: спочатку його син Сашка, далі дружина, а вже потім Тетяна. Вона просила Руслану лише про одне: не обіймайте його дуже довго, я теж хочу скоріше притиснути до себе Сергія. 

"Мені було важливо побачити його очі та як він посміхається, – згадує Тетяна. – Саме так я енергетично відчуваю людину та розумію, чи все у неї добре в моральному плані. Я ж знала, які муки він пережив у полоні, та боялась, щоб він не зламався".

Коли вони нарешті зустрілися, Тетяна подивилась Сергієві в очі та одразу відчула: він не зламався, він залишився тим самим. Але був ще один рівень перевірки: Тетяна чекала, щоб він пожартував з серйозним видом – так само, як робив це раніше. Він пожартував, і її серце зовсім заспокоїлось. 

"Хоча, звісно, ми були шоковані тим, як Сергій виглядав. Він дуже схуд, у нього було перебите дихання, і через це йому було важко говорити, – каже Тетяна. – Але я розуміла, що все найгірше позаду, далі буде лише краще. Головне, що він живий та незламний, а проблеми зі здоров’ям можна вирішити". 

Рідні командирів "Азовсталі" пробули у Туреччині два тижні. Жили разом з ними на режимному об'єкті. Туди не можна проносити телефони, тому фото з камінцями на долонях Тетяна зробила одразу після зустрічі – і виклала в Instagram. 

"Ті два тижні ми просто жили під одним дахом, багато розмовляли, дивились по телевізору українські новини – у хлопців були два українських канали. Разом вечеряли, – розповідає Тетяна. – Періодично до нас приїздили представники влади, вони давали телефони, і можна було зателефонувати додому, поговорити з дитиною". 

У ці два тижні в Туреччині Сергій більше розповідав про себе та про те, що пережив. Але все одно був стриманим. Тетяна помітила, що він став ще більш мовчазним та вдумливим, ніж раніше. Перед тим як щось сказати, він думав та зважував, чи варто це робити. 

"Ми не розпитували про "Азовсталь" та про полон, – згадує Тетяна. – Перед поїздкою у Туреччину у нас була зустріч з психологинею, і вона готувала нас – казала не розпитувати, чекати, поки він сам розповість, коли буде готовий та що буде готовий сказати. Ми намагалися бути обережними, щоб не нашкодити".

Життя командирів з "Азовсталі" в Туреччині нагадувало День бабака. Вони жили у комфортному будинку зі спортзалом, могли читати книжки та дивитися телевізор. На цьому їхня свобода закінчувалась. Вийти на прогулянку можна було раз на тиждень під охороною. Телефонувати – лише родині й лише раз на кілька днів. Доступу до інтернету не було взагалі. 

День Сергія Волинського виглядав приблизно так: він прокидався, снідав, дивився новини по телевізору, читав, обідав, займався спортом, вечеряв, знову читав та лягав спати.  

Реабілітації як такої у Туреччині не було. Одразу після приїзду у командирів взяли розширений аналіз крові, вислухали скарги на здоров’я, зробили обстеження та пролікували найкритичніші моменти. Психолог приїздив до них один раз. Кожен був наодинці зі своїми думками та справлявся як міг.

"Я знаю, що Сергій дуже важко переносив те, що він у Туреччині, а його побратими все ще у полоні, – розповідає Тетяна. – І звісно, було складно перебувати у вакуумі, без можливості вийти з будинку та вільно спілкуватися. Але порівнюючи з тим, що було в полоні, це був майже рай".  

"У КОЖНОГО МОРПІХА Є СЕСТРА"

Ще у травні 2022 року, одразу після виходу брата з "Азовсталі", Тетяна взяла безстрокову відпустку на роботі та почала займатися питаннями полонених морпіхів. Разом з дружиною командира полку "Азов" Дениса Прокопенка Катериною створила Асоціацію родин захисників "Азовсталі" – вони зустрічалися з представниками державних структур, що займаються полоненими, організовували заходи на їхню підтримку, виступали у ЗМІ, щоб тримати цю тему в медійному просторі, їздили на обміни полоненими. 

"Коли у жовтні я була у брата в Туреччині, ми багато розмовляли зокрема й про це, – каже Тетяна. – Він побачив, що я заглиблена у цю тему, та якось сказав мені: "Таня, морпіхів треба витягати. Зроби так, щоб кожен морпіх відчув, що у нього є сестра". Потім я багато про це думала – у якій формі краще допомагати та як це організувати".

Спочатку Сергію дозволяли телефонувати родині з Туреччини раз на тиждень, згодом – раз на кілька днів. Щоразу у розмовах підіймалась ця тема – допомога морпіхам. Тетяна спілкувалась з родинами інших полонених та знала, у кого яка ситуація, відслідковувала відео з полону. Ходила на зустрічі з представниками держави, щоб передати цю інформацію. 

"В якийсь момент я зрозуміла, що ми вже функціонуємо як організація з допомоги морпіхам:  збираємо кошти на медичну реабілітацію після полону, шукаємо лікарів. Занурюємось в кожну окрему історію, щоб ті, хто повернувся, могли жити комфортно та відчували, що суспільство вважає їх героями, – каже Тетяна. – Ми розмовляли про це з Сергієм та шукали форму, як структурувати цю діяльність. І якось він сказав: "А якщо це буде благодійний фонд?" Я відповіла: "Ну не знаю, це якось складно". Він сказав: "А що у нашому житті легко?"  

Наприкінці весни цього року всі ці розмови перетворилися на реальність – Тетяна створила фонд "Сталеві", покликаний допомагати бійцям морської піхоти на фронті, а також пораненим, полоненим та їхнім сім’ям. 

"Наш основний напрям – реабілітація після полону, – каже Тетяна. – Коли морпіхів повертають на обмінах, ми їдемо до них у перші ж дні. Бачимо, з одного боку, ейфорію – вони нарешті на волі, все тут здається чарівним. З іншого – стикаємося зі сльозами та історіями знущань. Одна військова після полону розповідала, як тричі її везли на обмін та тричі повертали. Росіяни казали їй, що Україна від неї відмовляється. Вона розповідала це і плакала, а я обіймала її. Кожен після полону хоче говорити з тими, кому довіряє. Ми слухаємо, цікавимось. Намагаємось зробити так, щоб вони відчули: на нас можна спертися, вони не самі". 

Одразу після обміну військових везуть в медичний заклад, де вони проходять обстеження. Далі їм дають скерування на лікування, після нього – відпустка та військово-лікарська комісія. 

Лікування відбувається у санаторіях чи військових шпиталях – у різних підрозділів по-різному. В середньому воно триває близько двох тижнів. Але, як пояснює Тетяна, держава не була готова до такої кількості поранених та полонених, що потребують реабілітації. Тому якість лікування може страждати. 

"Бувають ситуації, коли лікарям доводиться обирати, на якому випадку фокусуватися – наприклад, є людина з контузією, у якої болить нога, і є той, хто взагалі не ходить. Звісно, більшу увагу приділяють тому, хто не ходить". 

Фонд "Сталеві" включається у кожну ситуацію за запитом від самого морпіха чи його рідних – шукає профільних лікарів та гроші на лікування. Один з найрозповсюдженіших запитів – стоматологічна допомога, адже і на "Азовсталі", і на заводі Ілліча в Маріуполі військові пили технічну воду, у полоні теж не було навіть елементарної особистої гігієни. "П’ятьох хлопців ми відправили на захід України в реабілітаційні центри: у когось були проблеми з легенями, в інших – важкі контузії, – розповідає Тетяна. – Іншому військовому допомогли зробити операцію на нозі. Так, держава також займається цими проблемами, але ми шукаємо лікарів під конкретні випадки та конкретних людей. Підходимо більш адресно".

Ще до повернення Волинського з Туреччини фонд, створений за його ініціативою, допоміг кільком десяткам морпіхів, що вийшли з полону. Але для Тетяни повернення брата не означає припинення боротьби за повернення всіх інших морпіхів та їхнє гідне життя. 

Один з останніх постів на сторінці "Сталевих" зараз починається так: "Сергій Волинський повертається додому, в Україну. Людина, завдяки якій був створений фонд. Командир. Лідер. Захисник України". 

Сестра Сергія Тетяна з моменту його повернення не писала нічого. Але її головна мрія здійснилася – дивитися в очі брата, обіймати його. Мати змогу говорити з ним завжди, а не у виділені для цього хвилини. Не жити очікуванням. "Я хочу, щоб це щастя відчули рідні всіх морпіхів, що залишаються у полоні, – казала Тетяна ще до повернення Сергія. – Тому ми маємо боротися за них і далі". 

Точної цифри, скільки морпіхів все ще перебувають у полоні, немає. Але приблизно це – 1500-2000 військових, на яких чекають їхні близькі.  

Читайте також