Місто втоми і надії. Репортаж з прифронтового Запоріжжя, де говорять про КАБи, ціни та наступ росіян
Для Запоріжжя за період повномасштабної війни було три переломних періоди. Перший — на самому початку, коли росіяни швидко окупували значну частину області. Зокрема, Енергодар — місто, де розташована найбільша в Європі атомна електростанція. Боялися, що Росія спровокує атомну катастрофу, а до Запоріжжя від Енергодару по прямій — 50 кілометрів. Другий важливий період розпочався в кінці 2022 року, коли росіяни почали обстрілювати місто ракетами С-300. Ці ракети дуже небезпечні — їх неможливо збити, вони б'ють неточно та хаотично. Тоді вони майже щоночі потрапляли в житлові будинки, і люди боялися лягати спати. Третій настав у вересні 2024 року, коли росіяни вперше почали бити по місту КАБами.
В останній місяць військові багато говорять про те, що росіяни готують наступ на Запоріжжя. На фоні загалом невтішних новин з фронту подібні новини звучать тривожно для мешканців. На прохання Liga.net журналістка Юліана Скібіцька, яка народилася та виросла в Запоріжжі, розповідає, як живе місто під КАБами в очікуванні можливого наступу росіян.
Потяг Київ-Запоріжжя затримується і вже годину стоїть у Вільнянську — невеликому місті в п'ятнадцяти кілометрах від Запоріжжя. Невисокий лисуватий провідник вибачається за затримку і пропонує купити бойовий чай, з якого 5,5 гривень йдуть на підтримку української армії. Пасажири займають чергу до вбиральні у сусідньому вагоні — наш вагон старий, тому туалети закриваються на зупинках.
В моєму купе двоє попутників: жінка, приблизно 35 років, їде з Польщі — планує забирати до себе маму; 19-річний студент їде додому з Києва. Вони будують теорії, чому потяг затримується, і сходяться на тому, що це через обстріл, який стався вночі — ракета прилетіла десь на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей. Але розмова все одно якось не клеїться, і зрештою вони обидва замовкають, уткнувшись у свої телефони.
В Запоріжжі дощ. На вокзалі незвично тихо. Раніше потяги з Києва зустрічали мелодією "Козацького маршу", але зараз він чомусь не звучить. Люди спішно йдуть до підземного переходу, де поліція перевіряє документи в тих, хто приїхав. Молодий військовий трохи розгублено дивиться навколо. З черги підказують, що це перевірка документів і він, як військовий, може пройти без черги. Хлопець посміхається і каже, особливо ні до кого не звертаючись: "А я вже нікуди не спішу".
Міцний та коренастий таксист Юрій виявляється дуже говірким. Дорога від вокзалу до мого дому — через все місто, тож часу поговорити вдосталь. Мене турбує можливий наступ росіян на Запоріжжя, Юрія — ціни. Картопля вже по 35 гривень, яйця — по 80.
— Минулого тижня продали квартиру сина. Хороша, з ремонтом, джакузі стоїть, два санузла, меблі, — розповідає чоловік. Він говорить російською, в машині грає радіо "Байрактар". — Раніше вона б тисяч 60 [доларів] коштувала, зараз віддали за 25. Військова купила. Каже мені: "От як ти думаєш, чи я б купувала хату в місті, яке скоро окупують?".
— То ви думаєте, що не окупують? — питаю в нього.
— А хто знає. Інший військовий, знайомий мій, сказав: "Юра, ти б подумав, куди виїхати". А куди мені їхати? Мені 65 років, кому я десь потрібен?
Юрій довго свариться на владу. Безкомпромісно каже, що треба йти на перемовини і як скоріше закінчувати війну. Його дорослі діти зараз за кордоном. Але він виїжджати не збирається.
— В мене друг є, з Енергодара, — розповідає, — виїхав десь в 2023 році, поїхав до доньки в Мексику. Дзвонить минулого тижня, каже — я буду повертатися [в Енергодар]. Я йому: "Вітя, здурів?". А він каже – не можу. В доньки своє життя, а в мене там квартира. Треба їхати, бо інакше [росіяни] заберуть.
Матюкнувшись на водія, який не включив поворотник, Юрій продовжує:
— Окупації ніхто не хоче. І я теж не хочу. Сидимо, чекаємо, що буде.
"Степові вовки"
Ранком ми зустрічаємося з запорізьким фотографом Дмитром Смольєнком на проспекті Металургів. Раніше тут був перший і довгий час єдиний Макдональдс в місті, тому саме ця точка була найпопулярнішою для зустрічей. Але з початку повномасштабної війни Макдональдс не працює. Повертатися в Запоріжжя мережа не планує — занадто небезпечно. Будинки з фанерами замість вікон в цьому районі лише підтверджують це. Тим не менш на зупинці продають непогану каву за 15 гривень. Молода продавчиня говорить російською, але швидко переходить на українську, коли я звертаюся до неї. З заповнених "спрінтерів" виходять незадоволені люди — вони не зупиняються випити кави і швидко йдуть по своїм справам. Водій лається на когось: "Нету места для пенсионеров, нету! Автобуса жди!".
Дімі 54 роки, все життя він живе і працює в Запоріжжі. Невисокого зросту, він геть не виглядає на свій вік. Ми знайомі ще з 2013 року: разом робили розслідування про "смотрящего" Євгена Анісімова, потім я поїхала на Євромайдан в Київ, а Діма залишився на Майдані запорізькому — працював під час розгону 26 січня 2014 року, коли майданівці намагалися зайти в будівлю обладміністрації, а ввечері їх розігнали тітушки; знімав знамениту "яєчню неділю" в квітні 2014-го, коли проросійських протестувальників закидали яйцями і мукою. В Запоріжжі впевнені, що саме завдяки цьому не сталося "Запорізької народної республіки", і місто не повторило долю Донецька та Луганська.
Колишній військовий Олександр Таран, до якого ми приїхали на зустріч, теж був на запорізькому майдані — але не як фотограф, а як безпосередній учасник. Згодом він боровся і з сепаратистами, але вже не в Запоріжжі. У травні 2014-го він, запорізький фермер 58 років, пішов у військкомат. Там відмовили — мовляв, застарий. Олександр пішов добровольцем у батальйон "Донбас". Але довго воювати не довелося — в Іловайському котлі його важко поранило в ноги. Лікарі в Дніпрі сказали, що треба робити ампутацію.
"Але мені пощастило, — сміється Олександр. — Я на "бєніном" [тобто Ігоря Коломойського] самольотє полетів у Таллінн. Туди відправляли важкопоранених з Мечнікова. А там лікарі глянули і сказали: "Ні-ні, відрізати не будемо. Будемо лікувати".
Олександру зараз 68 років, але на вигляд він міцний — у військовій формі, коротко підстрижений і повністю сивий. Курить айкос і постійно відволікається на телефон — кожні десять хвилин йому телефонують або пишуть. Я питаю в Олександра, чому він в 2014 році вирішив піти воювати. Здається, це питання йому не подобається — він дивиться здивовано та несхвально.
"А як я міг не піти? — врешті відповідає. — Якщо до мого городу хтось зайде, то звичайно, я візьму дровеняку і піду ганяти його. Переді мною таке питання — йти чи не йти [воювати] – ніколи не стояло. І потім я знав, що буде війна. Що Донецьком все не закінчиться".
Ми говоримо з Олександром на базі його добровольчого формування "Степові вовки". Затишно тріщить буржуйка, смачно пахне гороховим супом та трохи – мастилом. Однорічний мастиф ластиться і просить гратися. Тут хлопці роблять так звані мінігради — невеликі артилерійські установки, які встановлюють на пікап. З ними вони виїздять на бойові завдання.
"Нас на фронті деколи називають гастербайтерами, — сміється Олександр. — Ми працюємо "на замовлення" — до нас звертається бригада, ми приїжджаємо на ділянку фронту, виконуємо бойове завдання і повертаємося. Зараз от тільки повернулися з Харківщини".
Історія "Степових вовків" почалася ще у 2017 році, в Оріхові. Ветерани АТО створили підготовчий центр для людей, які повернулися з фронту — щоб, як каже Олександр, вони не забували, як поводитися зі зброєю. Коли почалася повномасштабна війна, близько двадцяти добровольців на чолі з Олександром встигли повоювати у Василівці, яку росіяни окупували вже в березні. Згодом вирішили займатися артилерійськими установками. Зараз в "Степових вовках" люди, які не можуть мобілізуватися через вік або поранення. Самого Олександра теж врешті списали вже у 2022 році. Живуть "Степові вовки" завдяки волонтерам — ті допомагають продуктами, а найголовніше — соляркою. Місцевий бізнес теж допомагає, каже Олександр.
Мене турбує головне питання — що Олександр думає про можливий наступ росіян на Запоріжжя. Але, здається, відвертої розмови не буде. Все, що він каже, — Запоріжжя точно не віддадуть. Більше з нього на цю тему нічого витягти не вдається.
Журналісти
В суботу вдень у центрі Запоріжжя майже немає людей. Вікна будівлі ОДА та кінотеатру "Байда" на площі Фестивальній заколочені фанерою. Місцеві говорять, що нове скло не вставили ще після прильоту у цей район у минулому році. Проте відновили будинок на головному проспекті, де ще восени 2022 року російська ракета знищила цілий під’їзд.
Біля будівлі міської ради — довгі ряди стендів з фотографіями загиблих військових з Запоріжжя. До одного з них притулилася головою жінка в капюшоні. Десь тут є фотографія і Слави Зайцева, історика та кіборга, який загинув у жовтні 2022 року. Могила Слави на кладовищі Святого Миколая — там похований і мій дід. На це кладовище я їжджу приблизно раз в пів року. Щоразу сектор з українськими прапорами стає все більшим.
У журналістському хабі в центрі міста прохолодно та порожньо. Зазвичай тут більше людей — в часи блекаутів місцеві журналісти приходять працювати, деколи записують тут синхрони чи беруть інтерв’ю. Журналістка "Укрінформу" Оля Звонарьова пропонує каву та печиво. Вона невисока, худа, з коротким темно-червоним волоссям. Поки ми говоримо, я бачу шрам на її руці. Він єдиний зовнішньо нагадує, що вісім місяців тому Оля боролася за своє життя. Вона стала жертвою дабл-тапу 5 квітня 2024 року, коли росіяни вдруге вдарили по місцю прильота – по житловій забудові в Шевченківському районі міста. Так роблять, щоб постраждало якомога більше працівників рятувальних служб, поліції та журналістів. І це — воєнний злочин, який Росія вчиняє ще з часів війни в Сирії.
"Дивись, тут більше видно, — Оля закатує штани і показує поранену ногу в шрамах. Вона десь в півтора рази худіше за здорову. — Влітку я в шортах не ходила".
Оля і Діма Смольєнко разом проїхали майже весь запорізький фронт. Ночували в бліндажах з солдатами, потрапляли під мінометний обстріл. 5 квітня 2024 року знімати на місці після прильоту особливо не було чого. Діма з іншою колегою працював у магазині, в якому вибило вікна, Оля була у дворі. В якийсь момент почула, як летить ракета і зрозуміла — летить в неї. Все, що встигла — сховатися за бордюр. Частину тіла посікло уламками, Оля втратила багато крові. Але вже в лікарні їй сказали — ходити буде. Це тоді було головним.
— Вона в лікарні найбільше боялася, що працювати не зможе. Що все, її викинуть з професії, — каже Діма Смольєнко, нібито і засуджуючи, але водночас із захватом.
— Мені здавалося [поки лежала в лікарні], що все, що можна, я пропустила, — погоджується Оля. — Що я вийду [з лікарні] і не буду нікому потрібна — бо я, наприклад, поїхати нікуди не можу. Я дуже люблю свою роботу, тому в той момент для мене все рухнуло.
Зараз Оля проходить реабілітацію — займається спортом, щоб повноцінно відновити поранену ногу. Рука вже майже зажила — лише придивившись, помітно, що деякі пальці трохи неприродно вигинаються. На небезпечні зйомки намагається більше не їздити. Каже, в першу чергу дуже шкода маму.
Залишатися в місті
Найбільш людні місця у Запоріжжі в вихідні — ринки та секондхенди. В обривках розмов, які вдається вхопити, люди жаліються на ціни та обговорюють графіки відключення світла. На вулиці Сталеварів, де багато кав’ярень та завжди бурлило життя, більша частина закладів зачинені. Тут поруч — медуніверситет, і раніше студенти купками стояли в чергах до ларьків з шаурмою. Зараз біля ларьків, як і скрізь у цьому районі, порожньо. Лише звідкись з дворів виходить жіночка у літніх рожевих гумових капцях, одягнутих на теплі шкарпетки, та говорить у телефон: "Галя, ну як ти? Читала в телеграмі, що наступ [на Запоріжжя] планується після 5 грудня?".
— Місто було порожнім у перші дні війни, — каже Діма. — Тоді було реально стрьомно. Виходиш у центр — нікого.
— А потім з’явилися люди, — продовжує Оля. — Відчувалося, що це не наші люди, не запорізькі. Я не кажу, що це погано. Навпаки, приїхали переселенці з окупованих територій, з Оріхова. У дворі всі місця були запарковані.
— Багато хто сидить вдома, бо ничкуються від ТЦК, — продовжує Діма. — Влітку пляж [на набережній] був порожній, хоча зазвичай там багато людей.
— Інколи їдеш у маршрутці, де один бабсовєт — стає лячно, — каже Оля. — Місто поступово порожніє. Просто люди виїжджають, виїжджають, виїжджають… Я їх розумію, їхній страх. Жити під обстрілами — це важко. Але люди [в Запоріжжі] є. І багато хто повертається. Батьки з візочками ходять, тобто народжуються нові люди. Бізнес залишається працювати. Це дуже дає надію, якось заспокоює, що все буде добре.
— Я бачу, що фортифікації будують, — додає Діма. — Їздиш по області — всюди щось роють, копають, постійно техніка працює. Ще у 2023 році я цього не бачив.
Ми з Олею майже в рівному становищі — моя родина з Запоріжжя виїздити не збирається. Один з аргументів моєї мами — всіх забрати я не зможу, зокрема 84-річну бабусю, яка останні десять років не виходить з дому. Оля каже, що хоче вивезти з Запоріжжя свою 17-річну доньку. Можливо, не за кордон, а кудись у більш безпечне українське місто, куди не долітають КАБи. Але сама точно залишатиметься у Запоріжжі до кінця. Що може стати кінцем, ми обидві тактовно не говоримо.
"Життя — це не валіза. Взяв, зібрав, пішов. Так не вийде, — каже Оля. — Тут мої рідні, друзі. Як їх взяти та перевезти в інше місце? Я думаю про те, що колись настане день, коли я встану зранку, візьму коробку з документами, зберу якісь найнеобхідніші речі і поїду кудись. І в мене не буде там нічого. І я ніколи не зможу піти на могилу до батька. Це важко".
Вперше за час розмови в Олі на очах сльози.
"Нещодавно ми з малою їздили до Польщі, — продовжує. — Люди живуть, готуються до свят. Класно. А ти постійно сидиш у своєму телефоні і думаєш — куди летить? Дивишся в журналістський чат, видихаєш — Дімка живий, Катя жива, Еля жива. А в бабусі кнопочний телефон, вона не напише в телеграмі, що в неї все нормально. Думаєш: набирати чи ні, можливо спить і не чує. А якщо в мене не буде навіть можливості набрати рідну людину? Я дуже боюся цього моменту, коли доведеться робити вибір. І я дуже вірю, що він все-таки не настане".
Життя
Хортицький район Запоріжжя всі називають "Бабурка" — за назвою села, біля якого його побудували в 70-тих роках. Далекий від центру міста, відрізаний старими мостами — до лютого 2022 року жити тут було непрестижно. Війна все змінила. По-перше, нарешті частково відкрили нові мости, які будували ще з 2000-х років. По-друге, сюди не долітають КАБи та С-300. Саме тому на Бабурку переїжджають люди з Космоса чи Шевченківського — районів, які найбільше страждають від обстрілів росіян.
Хоча і на Бабурці є дома, де вікна заколочені фанерою — наслідки збиття зальотного "шахеда". Останнім часом вони все частіше залітають сюди. В моєму будинку на околиці району, де з початком темряви на вулиці немає людей, особливо гучно чути, як їх збивають. Коли вимикають вуличне освітлення близько десятої вечора, червоні трасери ППО світяться навіть красиво.
Біля колишнього магазину "Амстор" вже працює новорічний базарчик та стоїть прикрашена ялинка, хоча ще тільки кінець листопада. Будинки темні через відключення світла, ялинка та магазин — єдині світлі плями. Біля кіоску з кавою компанія чоловіків п’є пиво. З уривків розмов чутно, що вони лаються на ТЦК.
У сусідньому Будинку культури сьогодні концерт на честь Дня гідності та свободи. В просторому залі, в основному, сидять батьки та бабусі — частину номерів виконуватимуть діти, які ходять до танцювальної школи в цьому ж Будинку культури. ЮНЕСКО облаштувало в будівлі бомбосховище, там діти і займаються. Таке саме ж бомбосховище є і в сусідній школі. Єдине, серед усіх навчальних закладів поряд.
Ведучі на сцені — молоді хлопець та дівчина у вишиванках — завченно і трохи нервово відкривають концерт. Перш за все вони кличуть на сцену місцевого депутата Сергія Ільченка. На вигляд йому не більше 40 років — невисокого зросту, але м’язистий, випещений, у сорочці кольору хакі, він із задоволенням бере мікрофон. Довго говорить про важливість свободи та гідності, про те, що Україна, на відміну від Росії, вільна і нам усім потрібна беззаперечна перемога. В кінці він дякує військовим. Військові сидять з кам'яними обличчями. Один з них притримує поранену руку іншою рукою.
Концерт розпочинається з "Плине кача", яку співають чоловіки у вишиванках. 13-річний хлопчик грає на піаніно пісню "Біля тополі", на задньому фоні крутяться картинки, створені штучним інтелектом. Дівчинка читає власний вірш "Лист до солдата", але звукорежисер ніяк не може налагодити нормальний звук, тому її голос заглушає музика на фоні. Нарешті виходять танцювати діти. Зал вибухає оплесками.
В центрі Запоріжжя ввечері теж прокидається життя. На проспекті, який вдень був майже порожнім та сірим, спалахують вогники кафе та ресторанів, перехожих помітно більшає. У жодному з модних закладів неможливо замовити столик день у день, але якщо все ж пощастить — за старою пам’яттю, очікуєш відчути тут свято життя. Побачити місцевих бандитів та їхніх супутниць у коротких сукнях, почути п’яні перепалки, які іноді в запорізьких закладах закінчуються бійками та навіть перестрілками, чи хоча б звуки караоке.
Натомість зараз все тихо та скромно. Ресторан Senator, який роками був місцем "полювання" місцевих ескортниць, перетворився на сімейний заклад – зараз тут немає яскраво нафарбованих дівчат та чоловіків у шкіряних куртках з оцінювальними поглядами. Ще рік тому гучна музика та тусовочна атмосфера були ввечері в усіх запорізьких закладах. Тепер, кажуть, ці відголоски минулого збереглись лише в лаунж-барі "Барін". Можливо, тому бронювати там столик потрібно за кілька днів.
Кафе зачиняються об 11:00, але транспорт увечері ходить погано, тому більшість людей поспішають на свої останні маршрутки раніше. Ближче до півночі автівок на дорогах також меншає. З тих, що іноді проїздять повз, можна почути голос Валерія Меладзе: "И я тысячу раз обрывал провода, сам себе кричал "Ухожу навсегда", непонятно, как доживал до утра. Салют, Вера".
