Маленький Маріуполь у Пущі-Водиці. Як живе єдиний в Україні ліцей, що виїхав з окупації
20 дітей, що зараз живуть в окупованому Маріуполі, щодня приходять додому з російських шкіл, вмикають ноутбуки та потайки приєднуються до занять, які проводять вчителі в Києві. Іноді діти з’являються у віконечках відеозв’язку у вишиванках.
Це уроки у Маріупольському ліцеї міста Києва. Його учні та вчителі – переселенці з Маріуполя. Навесні 2022 року ліцей рятував їх від російських бомбардувань, зараз рятує від самотності та нерозуміння інших.
LIGA.net розповідає історію ліцею та людей, завдяки яким ця історія триває.
"Кажан прийшов до птахів, і вони сказали: "Ти не наш, ти звір". Він прийшов до звірів, і ті сказали: "Ти не наш, ти птах". І теж прогнали, ще й мало не розірвали на шматки. Тому кажан сидів на самоті та думав: я істота, яка не може примкнути ні до перших, ні до других. У якої немає друзів, немає дому".
Це монолог кажана з пʼєси Дона Нігро "Звірячі історії". У Маріупольському ліцеї міста Києва її репетирують старшокласники. Більшість підлітків на цій репетиції – переселенці з Маріуполя. Більшість їхніх вчителів – також. У кожного з них – своя історія порятунку з міста, яке росіяни закидували бомбами навесні 2022 року.
За два роки після тієї весни вони навчаються, ставлять вистави, їдять борщ у столовій, жартують та сміються разом. Але хай би що вони робили, це завжди більше, ніж просто урок, репетиція чи похід у їдальню. Вони намагаються переосмислити свої історії та жити далі – у світі людей, які не мають такого досвіду.
Маріупольському ліцею 27 років. До повномасштабного вторгнення це був один із кращих навчальних закладів Донецької області. Двічі входив до списку 100 найкращих шкіл України за результатами ЗНО, лідирував за кількістю переможців олімпіад по Маріуполю. У ліцею був свій кінофестиваль короткометражок іноземними мовами, своя Ліга сміху, літній табір, де діти відпочивали й займалися наукою, а також багато інших активностей. У 2021 році конкурс на вступ до ліцею був п'ятеро дітей на одне місце.
У березні 2022 року будівля ліцею залишилася майже єдиною в центрі Маріуполя, що хоча б частково вціліла. Росіяни облаштовували там приймальню "голови ДНР" Дениса Пушиліна та використовували будівлю як вогневу точку – звідти стріляли снайпери.
Дві завучки ліцею захищали його від мародерів і самі ховалися у підвалі від бомбардувань. А потім, ризикуючи життями, вивезли з Маріуполя печатку закладу та його установчі документи. Директор ліцею домігся відновлення його роботи офлайн у Києві.
З січня 2023 року Маріупольський ліцей базується на третьому поверсі інтернату в Пущі-Водиці. У ньому навчаються понад 300 дітей – наживо та дистанційно. Близько 20 учнів ліцею і зараз живуть в окупованому Маріуполі – й досі підключаються до занять онлайн.
Врятувати ліцей
Дев’ятого березня 2022 року заступниці директора Маріупольського ліцею Наталя Лучанінова та Ірина Цинкуш зустрілися біля великої діри у будівлі школи. Ще кілька днів тому ця діра була вікном, але його, як і всі інші вікна та двері у ліцеї, вибило вибуховою хвилею.
Наталя Миколаївна щодня з початку вторгнення приходила в ліцей – щоб захищати його від мародерів. Разом із сином вони знайшли в кабінеті військової справи макет автомата, який зовні дуже схожий на справжній, та ночували у вчительській. Зранку йшли додому – їхня квартира тоді ще була ціла.
Ірина Анатоліївна приїхала у ліцей разом із чоловіком та родичами. З 24 лютого вони всі разом жили в її приватному будинку на околиці Маріуполя. Саме через цю околицю в місто заходили російські війська.
Спочатку в їхньому будинку зникло світло, потім вода, зв’язок, опалення та газ. Через обстріли неможливо було вийти з підвалу. А коли зранку дев’ятого березня вибухи на кілька хвилин вщухли, виявилося, що всі будинки навколо зруйновані. Ірина та її родичі сіли в машини та поїхали в центр. В єдине місце, де можна було хоча б тимчасово знайти порятунок, – в ліцей. Щойно вони від’їхали від будинку, у нього влучив російський снаряд.
До 15 березня родини обох завучок разом жили в ліцеї. Спочатку облаштувались у кабінеті математики на першому поверху – вибиті вікна заклали партами та книжками, зі спортзалу принесли мати й зробили ліжка. Їжу готували в їдальні на вогнищі – з продуктів, що там залишались.
Під час обстрілів виходили в загальний коридор. Коли обстріли стали сильнішими – замість коридору спускались в підвал. А згодом перемістилися туди повністю. "Бомбити стали постійно, – згадує Ірина Анатоліївна. – Прилітає вісім літаків, скидають бомби. П’ять-десять хвилин перерви, потім інша партія з літаків та бомб. І так весь час".
Завучки намагалися врятувати майно ліцею. Пройшлись приміщеннями, зібрали всі ноутбуки, принтери, проєктори, всі важливі документи. Вирішили сховати в щитовій – до неї вели міцні металеві двері. Охороняли по черзі. Пізніше, у квітні, росіяни намагалися виламати ці двері. Коли не вийшло, підігнали з вулиці міномет та зробили діру, щоб потрапити в приміщення. Винесли всю техніку та банки з пепсі-колою, що також там стояли.
Зранку 11 березня син Наталі Миколаївни пішов додому – подивитись, що там, погодувати котів. Коли повернувся, сказав одну фразу: "Мама, квартири в нас більше немає". Снаряд влучив у велику кімнату їхньої двушки, уламками зачепило маленьку. Вцілів лише коридор.
О дев’ятій ранку 16 березня родина Ірини Анатоліївни виїхала з Маріуполя. З речей у завучки були лише установчі документи ліцею: "Я знала, що везти їх небезпечно. Але як можна було залишити? Це ж наш ліцей". Наталя Миколаївна поїхати разом із ними не могла: її син – учасник бойових дій 2014 року, пізніше працював поліцейським. Його б схопили на першому ж блокпості.
Десь за годину того ж дня росіяни скинули бомбу на Драмтеатр.
"Ми жили у пеклі"
Після від’їзду колеги Наталя Миколаївна разом із сином повністю перебралися до старого занедбаного бомбосховища на території ліцею, але не в його будівлі.
"Я ще до цього розповідала про це бомбосховище своїм сусідам з будинку, що ходили ночувати у Драмтеатр, – каже Наталя Миколаївна. – Вони пішли подивитися на те старе укриття, сказали, що воно страшне, що там обідрано та холодно – і продовжили ходити у Драмтеатр. Дехто залишився там назавжди".
Наталя Миколаївна продовжує розповідати спокійним голосом: "Ще двох сусідок поховали прямо біля їхнього під’їзду. А якось шестеро людей з сусіднього під’їзду вийшли на двір готувати їжу, прилетів снаряд та вбив усіх. Тоді в торці нашої дев’ятиповерхівки вирили братську могилу й далі туди скидали інші тіла. Загалом там поховали 21 людину. Тільки навколо нашого будинку було чотири таких могили".
Завучка майже щодня ходила з бомбосховища в ліцей – подивитись, що там відбувається. Син намагався її зупинити, казав, що це небезпечно. Якось він показав: "Бачиш, стілець стоїть біля вікна на третьому поверсі? Коли ми приходили минулого разу, його тут не було. На цьому стільці сидів снайпер – ліцей використовують як вогневу точку, бо з нього гарно прострілюється проспект".
Навіть після цього Наталя Миколаївна продовжила ходити в ліцей. Одного дня у квітні вона побачила, що росіяни прикріпили над входом дошку з написом "Приймальня Дениса Пушиліна". Табличка провисіла три дні. "А потім її зняли, і в ліцей заїхали чеченці. Напевно, знову потрібна була вогнева позиція", – каже Наталя Миколаївна.
Коли їжа зовсім закінчилася, син завучки пішов на пошуки хоча б чогось їстівного в їдальню ліцею. Під завалами знайшов мішок борошна та приніс у бомбосховище. Наталя Миколаївна стала робити з нього ліпеники та роздавала борошно сусідам по бомбосховищу.
"Тільки я нікому не казала, що як син приніс мішок борошна, я побачила там мертву мишу – її придавило, – каже Наталя Миколаївна. – Я взагалі в житті страшенно гидлива. І син такий самий – він би не став їсти ліпеники, якби знав про мишу. Тому я просто викинула її, продезінфікувала шматок мішка, до якого вона приклеїлась, знайшла сито, просіяла борошно з того місця. А що було робити? Ми жили у пеклі".
Наталя Миколаївна та її син виїхали з Маріуполя 27 квітня, коли вже з’явилися перші перевізники, але ще не було фільтрації: "Ми заплатили за виїзд 1000 доларів – всі гроші, які я взяла з дому, перед тим як піти. І ці гроші врятували нам життя".
З собою з Маріуполя вона взяла печатку ліцею та альманах про нього – товстенний журнал, який випустили до 25-річчя закладу у 2021 році. Після 24 лютого Наталя Миколаївна сховала свій примірник у вчительській. Коли прийшла за ним перед виїздом, побачила на обкладинці відбиток чобота російського військового. Стерла, вимила та забрала з собою.
"А ще ми врятували трудові книжки, – згадує Наталя Миколаївна. – У березні ми з сином перенесли їх у бомбосховище. Дехто з вчителів заходив забрати свою трудову – я зробила список та ставила в ньому позначки, хто забрав. Перед виїздом з Маріуполя сфотографувала місце в бомбосховище, де сховала книжки. Потім їх забрала наша колишня завучка. Передавала їх вчителям якимись перекладними".
Відродити ліцей
Маріупольській ліцей відновив дистанційне навчання вже 6 квітня 2022 року. Організацією займалися завучка Ірина Цинкуш та директор Андрій Голютяк. На момент вторгнення він був у відпустці за кордоном.
Ірина Анатоліївна приїхала з Маріуполя у Нову Самарь (до перейменування – Новомосковськ у Дніпропетровській області) 19 березня та одразу почала збирати інформацію про вчителів та учнів ліцею: хто виїхав, з ким немає зв’язку, чи є загиблі.
"Якщо зв’язок із людиною з’являвся, ми розуміли, що вона виїхала з Маріуполя, – згадує завучка. – Я підписалась на всі "ДНР-івські" канали в телеграмі та вайбері. Там викладали відео, як їздять дворами, видають гуманітарку. Дивилася це все, щоб побачити знайомих. Дивилася "ДНР-івський" реєстр тих, кому видали гуманітарку – так і дізналася, що Наталя Миколаївна жива".
Загалом на початку квітня з Маріуполя виїхали десь 30% вчителів ліцею. Інформацію про кожного, хто не виходив на зв’язок, збирали по крихтах. "Всі наші вчителі вижили, – каже Ірина Анатоліївна. – Двоє учнів були поранені. Один загинув разом з усією родиною. В інших маріупольських школах загинули по 10-15 дітей та стільки ж вчителів".
Десь до кінця червня Ірина Анатоліївна майже цілодобово була на телефоні. Вмовляла виїздити вчителів, що ще залишались в Маріуполі та були розгублені. Допомагала контактами перевізників, комусь скидала гроші. Консультувала батьків, що виїхали за кордон, але не мали документів дітей.
"Це був час, коли ти взагалі ні про що не можеш думати, крім того, що пережив, – згадує Ірина. – Ти ніби заціпенів, а життя, як не дивно, все одно триває – і десь треба брати гроші, на щось жити. Такий стан був у всіх, хто виїхав з Маріуполя. Нам треба було чимось зайняти голову. Тому 6 квітня на педраді ми вирішили, що відновлюємо роботу дистанційно. Повідомили про це дітям та батькам".
Маріупольський ліцей став єдиним навчальним закладом з нових окупованих територій, що відновив навчання онлайн. Діти та вчителі приєднувалися на заняття з різних міст України та світу.
У травні 2022 року Андрій Голютяк звернувся до мера Маріуполя з пропозицією відновити фізичну роботу ліцею. Для релокації розглядали Київ або Дніпро. "Наш мер звернувся до Кличка, і у вересні 2022 року КМДА ухвалила рішення, що виділяє нам приміщення в Пущі, і ми переїздимо в Київ. І ще одне рішення – що в нас буде ліцей з пансіоном, де діти зможуть постійно жити та навчатися".
Будівля, де зараз на третьому поверсі розташовується ліцей, – колишній інтернат для дітей із порушеннями зору. За радянських часів на місці ліцею були кімнати для сну. Пізніше перші два поверхи переробили під школу №4 для дітей з порушеннями зору, а третій стояв занедбаний. До січня 2023 року тут зробили ремонт коштом Оболонської адміністрації, Маріупольська рада допомогла з обладнанням – смартпанелі, ноутбуки.
"У січні 2023 року ми вийшли в офлайн, – згадує директор ліцею. – Тоді фізично в ліцей приходили 30 дітей, із них дев’ятеро жили тут на пансіоні. Зараз близько 100 дітей навчаються офлайн, з них 29 на пансіоні". Загалом у ліцеї 301 учень – більшість навчаються дистанційно, виходять на уроки з інших міст України та 28 країн світу.
Зараз у Маріуполі
Минулого навчального року до уроків у Маріупольському ліцеї доєднувалися близько 50 дітей, що фізично залишаються у Маріуполі. З кожним місяцем таких учнів стає все менше – зараз їх близько 20.
"Діти перестають приєднуватися з різних причин, – пояснює Андрій Голютяк. – По-перше, вони мають ходити в російську школу, а навчатися у двох школах одночасно складно. По-друге, в окупації небезпечно користуватися українськими платформами для навчання".
Директор робить паузу, зітхає, а потім продовжує: "Є ще одна причина. Торік всі думали, що буде контрнаступ і Україна забере Маріуполь назад. Ця надія дуже зігрівала. Але пройшло стільки часу, і надія згасає. Людям потрібно якось пристосовуватися до життя".
З 45 вчителів ліцею тільки четверо залишилися в Маріуполі. Директор зупиняється, щоб наголосити: вони залишилися з особистих причин – в одних батьки старшого віку, яких вони не можуть залишити, в інших лишилась цілою квартира, в якій можна жити. "Після окупації ніхто з вчителів не співпрацював з росіянами, – каже Андрій Ярославович. – А зараз, наскільки я знаю, вони все ж пішли працювати в ті школи. Люди мають щось робити, щоб вижити".
У цьому навчальному році в Маріуполь почали повертатися навіть родини учнів, які на початку вторгнення виїхали за кордон. Директор ліцею пояснює: батьки не змогли знайти себе в іншій країні, зрозуміли, що ніколи не накопичать на квартиру там. І якщо в Маріуполі залишилося цілим житло, то думка про те, щоб повернутися, багатьом здається привабливою.
"Я зараз викладаю лише в одній невеликій групі десятикласників. У цій групі була дівчинка, яка разом із родиною виїхала в Польщу, а потім вони повернулися в Маріуполь, – розповідає директор. – Спочатку поїхали на десять днів вирішити свої питання та подивитися. А далі повернулися. Дівчинка казала, що буде все одно доєднуватися до уроків за можливості, що хоче закінчити ліцей. Але останні кілька місяців вона взагалі не виходить на зв’язок. З інших джерел я знаю, що з нею все добре, але є навантаження в тій школі, і взагалі вся ця ситуація".
Навчання у Маріупольському ліцеї спеціально організоване зручно для тих, хто доєднується до занять з окупації або з-за кордону. Уроки починаються о 12:00, щоб діти могли повернутися зі своїх офлайн-шкіл. "Перші три уроки – загальні. Це історія, географія – те, що діти можуть вивчити самостійно в асинхронному режимі, – каже Андрій Ярославович. – З третьої до шостої вечора – профільні уроки, тобто ті, заради яких діти й вступають до нас. Це заняття з IT, фізика, математика, іноземні мови".
Бути разом
У пансіоні ліцею живуть 29 дітей. У черзі на пансіон – ще принаймні 50. А ще є учні, які живуть разом з батьками за кордоном, але залюбки повернулися б до рідного ліцею та однокласників. "Але у нас тут маленьке приміщення, один поверх на весь ліцей, – каже директор. – Пансіон – це чотири кімнати, і то ми викручуємось як можемо: отут кабінет фізики, а поруч живуть хлопці. Тут кабінет історії, поруч – кімната дівчат".
Проживання в пансіоні безоплатне, учнів забезпечують п’ятиразовим харчуванням. Але потрапити до нього складно. Пансіоном завідує Наталя Лучанінова, вона ж розповідає про критерії, за якими дітей беруть на проживання у ліцеї:
"По-перше, це мають бути діти зі статусом ВПО, – каже Наталя Миколаївна. – Далі в першу чергу ми розглядаємо тих, у кого батьки живуть в інших містах. У другу – тих, хто живе в Києві або передмісті, але далеко від Пущі".
Під формулюванням "діти, у яких батьки живуть в інших містах" ховаються особисті драми учнів ліцею. До цієї категорії входять учні, у яких один або обидва батьки служать на фронті та іноді приїздять у звільнення і забирають дітей на вихідні. Сюди ж – учні, батьки яких перебувають або були в полоні. Є хлопець, що кілька місяців тому виїхав з Криму, а його мама залишилася в окупації.
Ми з Наталею Миколаївною розмовляємо в її кабінеті. Це п’ятниця, друга половина дня. Щокілька хвилин у двері стукають учні. Кожен запитує, чи бачила завучка заяву від батьків з проханням дати дозвіл вийти за територію ліцею – хтось їде на вихідні, комусь просто треба в Нову пошту.
Коли двері за дітьми зачиняються, Наталя Миколаївна коротко розповідає їхні історії: "Ось зараз заходив хлопчик Кирило – питав, чи знайшла я заяву від його батьків, посміхався. А коли вони виїздили з Маріуполя, то потрапили під жорстке бомбардування, батько накривав його собою. Він був у жахливому стані. Є хлопець, у якого на очах загинула мама. Прилетіла бомба, і мама впала мертва. Тут у кожного важка історія. Всі, хто був у Маріуполі, пройшли пекло".
Лунає повітряна тривога, учні та вчителі спускаються в укриття. В підвалі у приміщенні ліворуч – ліжка, на яких діти з пансіонату сплять під час нічних повітряних тривог. Зараз підлітки сміються та метушаться, хтось побачив стоногу, і вони разом її шукають. У приміщенні праворуч вчитель продовжує урок з фізики. Він пояснює тему на прикладах, і крізь дитячий гомін долітають слова: "Ви знаєте швидкість уламка ракети, знаєте відстань, на яку він летить..."
"Тут всі діти з важкими долями, – каже директор ліцею Андрій Голютяк. – Але вони тут разом, вони об’єднані, і це допомагає потроху забувати про страхи, лікує. Тим, хто весь час сам в іншій країні чи місті, дуже важко. Наприклад, у нас вчиться онлайн дівчинка з Маріуполя, що зараз живе у Франції. Там вона ходить до школи очно. У нашому ліцеї вона бере участь у всіх конкурсах та олімпіадах, займається наукою у МАН. Але щодня шукає привід не піти у французьку школу, бо її спільнота тут".
Серед "своїх"
У кабінет Ірини Цинкуш весь час відчиняються двері. Старий знайомий завучки, який також приїхав у Київ з Маріуполя, годину тому привіз великий мішок із цукерками – і вона запрошує всіх пригощатися.
"Ми, маріупольські, завжди підтримуємо один одного, – каже Ірина Анатоліївна. – Я знаю вчителів, що виїхали з Маріуполя та пішли працювати в інші заклади освіти. До них там добре ставляться, у них все нормально, але… Тут у ліцеї ми маємо цю розкіш – бути разом із тими, кого ти знав до 24 лютого".
Якось Ірина приїхала до своєї подруги з Маріуполя – зараз вона з родиною живе у селі в лісі в Чернівецькій області. Там їм дали безплатне житло.
"Ми пішли разом гуляти в ліс та зустріли двох місцевих жінок, – каже Ірина Анатоліївна. – Розговорилися, розповіли, що ми з Маріуполя, що сумуємо за домом. Вони стали казати, як тут добре, що в нас є всі умови – туалет у будинку, гарні краєвиди, чого ще хотіти? Я тоді не витримала та сказала: "Уявіть, що у вас є життя – ваші рідні, друзі, ваш собака, улюблена робота, кав’ярня поруч з будинком, диван, який ви обирали. І тут щось стається, у вас це все забирають та переселяють у будинок в лісі. Там гарно, але там нема вашого життя. Вам навіть немає, кого запросити на день народження". Вони розгубилися: "Ой, ми про це якось не подумали". І майже ніхто про це не думає".
Діти та вчителі постійно розмовляють про Маріуполь та про пережите – не те щоб спеціально, але ця тема завжди є в розмовах.
"Ми розмовляємо про це постійно – в колективі, в родині. Це те, що залишиться з нами назавжди, – каже Наталя Лучанінова. – Діти ніби відійшли, а щойно копнеш трохи глибше – ці спогади живі, у них сльози на очах. Це неможливо забути".
До вторгнення в ліцеї була своя театральна студія. Близько пів року тому вона знову почала роботу з новим викладачем – 21-річним Андрієм Гришиним. До повномасштабної війни він навчався у Маріупольському коледжі культури та мистецтв та працював у Драмтеатрі, а на початку вторгнення разом із друзями жив у будівлі театру. Вони виїхали за день до бомбардування, в Андрія досі зберігся номерок з гардероба – це був розпізнавальний знак тих, хто тоді брав участь у забезпеченні життя людей в укритті.
На репетиції театральної студії – багато сміху та жартів. Підлітки кривляються, підколюють один одного у перервах між вправами зі сценічного мовлення та читанням монологів з п’єси "Звірячі історії". Якщо не знати, що пережив кожен у цій кімнаті, можна позаздрити їхній безтурботності.
Пів року тому, коли студія лише починала працювати, Андрій запропонував дітям поставити виставу, складену з їхніх власних монологів, – про Маріуполь. Тоді обличчя підлітків за секунду затьмарились – ніби не лишилось і сліду від їхньої безтурботності, ніби присутнім у кімнаті далеко не 15 років.
Від ідеї з постановкою про Маріуполь одразу відмовились – натомість діти самі обрали п’єсу з монологами звірів. Кожен звір говорить у монолозі про свій біль – про те, що його турбує та відділяє від інших, через що він почувається самотнім. Як-от кажан, що не має дому та почувається чужим серед птахів та серед звірів.