"Кома – це не крапка". Як живуть дружини важкопоранених військових
Звістка про поранення близької людини змінює все. Та або той, хто бере на себе догляд, більше не належить собі. Турбота займає 24 години на добу, сім днів на тиждень. Вона не передбачає часу ані на оплачувану роботу, ані на відпочинок.
В Україні так живуть сотні тисяч родин – і часто їхні трагедії залишаються невидимими, а самі вони почуваються непотрібними нікому, крім найближчих родичів.
LIGA.net дослідила життя двох жінок, чоловіки яких отримали важкі поранення на російсько-українській війні. Вони розповіли, як вчаться медичним маніпуляціям, щоб краще доглядати чоловіків, як виживають на 911 грн на місяць та все одно знаходять приводи радіти життю.
Тетяна та Сергій
Майже два роки тому життя Тетяни Клещукової повністю змінилося. 21 серпня 2022 року її чоловік Сергій отримав важке поранення під Бахмутом. У нього ампутована нога, немає однієї нирки, проблеми з кишківником, він перебуває у так званому стані зниженої свідомості. Сергій – лежачий пацієнт, він не розмовляє та не може сам сісти на ліжку.
Тетяна та Сергій однолітки, обом 39 років. Разом навчалися в машинобудівному коледжі у рідному Підгородному в Дніпропетровській області, потім одружились. У 2013 році у пари з’явилася донька, у 2016 році – син.
До декрету Тетяна працювала начальницею випробувальної лабораторії на виробництві, потім здобула педагогічну освіту (логопедія) та стала асистенткою вчителя в школі. Сергій майже все життя працював налагоджувачем ліній полімерного перероблення на виробництві. Коли воно закрилося, пішов вантажником на продуктову базу.
Родина разом їздила відпочивати на море, Сергій любив гратися з дітьми. Біля будинку поставили великий надувний басейн та щоліта всією родиною плавали в ньому. Тетяна згадує: "Як качки".
У Тетяни та Сергія була маленька традиція. Щоранку він вставав раніше за дружину, варив каву, наливав у чашки. Потім будив дружину, і вони за будь-якої погоди йшли у сад. Це був їхній час удвох – коли можна поговорити та побути разом, без дітей та турбот.
"Так було й зранку 24 лютого, – згадує Тетяна. – Ми вийшли в сад з кавою та почули вибухи. Сергій почав жартувати, що це гуркоче фура на трасі – щоб зняти напруження. Але ми обоє розуміли: почалася війна".
15 березня Сергій отримав повістку, а вже 20-го поїхав у військову частину з речами. 24 квітня виїхав на Ізюмський напрямок.
"Я тоді завантажила себе роботою, щоб менше переживати, – розповідає Тетяна. – Взяла багато діточок на підготовку до школи та весь час працювала. У вихідні вибиралась кудись із дітьми, робила відео та світлини й надсилала чоловіку, щоб він був з нами хоча б дистанційно. Ми часто розмовляли телефоном".
На початку серпня Сергія перевели на Бахмутський напрямок і зв’язку майже не стало. Востаннє вони розмовляли у день поранення – Тетяна з дітьми тоді їхала в аквапарк, Сергій хвилювався, як вони доїдуть. Дружина почула в слухавці гучні вибухи, чоловік сказав: "Я тобі зателефоную" та відключився.
"Вже ввечері його телефон був поза зоною, а наступного дня я зрозуміла: щось сталося, – каже Тетяна. – Зателефонувала за єдиним номером, який у мене був, – дружині побратима. Вона сказала: "Був обстріл. Сергій поранений, але живий". У якій він лікарні, вона не знала. У військовій частині теж не знали. Але я була щаслива вже хоча б від того, що він живий. Стрибала до стелі".
Тримати за руку в реанімації
Тетяна почала сама телефонувати в лікарні та шукати чоловіка. Зрештою знайшла – у Київському військовому госпіталі, в критичному стані, у реанімації. "У нього був відкритий перелом обох ніг, і одну ногу вже ампутували, перелом кісток тазу та відростків хребців, кісток носа, розрив нирки та кишківника, велика крововтрата", – каже Тетяна.
У той же день вона взяла квиток на потяг та приїхала в Київ. Згадує, що боялась зайти в палату та побачити, як виглядає її чоловік: "А як зайшла, то дивлюсь: ну немає ноги, ну на ШВЛ та діалізі, ну з гострим сепсисом, ну весь у катетерах та трубочках, але нічого, нормально, це мій Серьожа!"
Сергій був у комі третього ступеня – коли людина не реагує на зовнішні подразники та біль, у неї немає рефлексів. Тетяна розповідає це та робить паузу, ледь помітно зітхає. А потім ніби бере себе в руки та жвавим голосом продовжує: "Але нічого, кома – це ж не крапка. У мене не було сумнівів, що він з неї вийде".
Сергію ставало то краще, то гірше. Тетяна приходила щодня – тримала за руку, розмовляла, просила дітей записувати голосові повідомлення та вмикала їх чоловіку. Купила навушники: один вставляла у вухо Сергію, інший – собі, брала його за руку та танцювала.
У листопаді стан Сергія стабілізувався і чоловіка перевели з реанімації у паліативне відділення. "Не можна сказати, що він вийшов з коми, – пояснює Тетяна. – З третього ступеня коми він перейшов у перший – коли людина то засинає, то прикидається, у неї немає рухів, вона не розмовляє та не їсть самостійно".
У паліативному відділенні Тетяна сама доглядала чоловіка: годувала, мила, голила, чистила зуби, перевертала. "Там було п’ять санітарок, дві медсестри та в середньому чотири-шість пацієнтів, – каже Тетяна. – Але не те щоб їх часто перевертали, у мого чоловіка були дуже великі пролежні. Мили щодня, але однією ганчіркою – як-то кажуть, і ліцо, і яйцо. Тому у всіх були інфекції. Поки не вигавкаєш, сечовий катетер не замінять".
Тетяна згадує свої враження від обходів лікарів. "Для них пацієнти – не люди. Вони бачили лише тіло, – каже жінка. – Коли приходять до людини, то навіть якщо вона не може спілкуватися, до неї говорять: "Добрий день, Сергію. Ми зараз вас подивимося". А вони просто приходили та констатували факт: рефлексів немає, динаміки немає, руку підняли, опустили – все".
Одна нога Сергія була ампутована, інша – поламана та вже понад сім місяців в апараті зовнішньої фіксації. "Мені сказали, що операцію на нозі людині в такому стані не робитимуть, – розповідає Тетяна. – Дали зрозуміти, що немає сенсу витрачати ресурс на таких "неперспективних" пацієнтів – тих, хто вже не візьме зброю та не повернеться на війну. І коли до мене це донесли, я зрозуміла, що нам тут робити нема чого".
Тетяна почала шукати центри реабілітації. Для пацієнтів у такому стані знайшла лише "Модричі" у Львівській області. Зателефонувала спитати, скільки коштує реабілітація, та отримала відповідь: 6300 грн на день. "Це близько 200 000 грн на місяць. Нам потрібен не один місяць, а можливо, й не один рік, – каже Тетяна. – Де я могла взяти такі гроші? Звичайно, я не була готова до такого. Тому вирішила, що ми просто поїдемо додому. Завідувачка паліативного відділення була шокована – ніхто ще в такому стані додому не їхав".
Оксана та Сергій
Оксана та Сергій разом 25 років. У них четверо синів: старшому — 31 рік, молодшому – 14. Живуть у селі Хижняківка на Харківщині. До повномасштабної війни Сергій працював зварювальником та монтажником, їздив у відрядження по всій Україні, Оксана була начальницею місцевого поштового відділення.
"Ми довго жили скрутно, – згадує Оксана. – Як одружились, то купили стареньку хату, самі її перебудовували. А вже як діти підросли й Сергій почав працювати на цій роботі, життя налагодилося. Купили ще одну хату поруч – набагато кращу за першу. Завели велике господарство: п’ять корів, бички. Прямо перед вторгненням, у вересні, вперше в житті поїхали з чоловіком на відпочинок в Карпати на п’ять днів. Мріяли, що наступного року приїдемо туди з дітьми. Але не сталося".
24 лютого 2022 року Сергій був у відрядженні в Горенці під Києвом. На початку вторгнення село сильно обстрілювали росіяни, знищили понад 100 будинків та майже всю інфраструктуру. "Чоловіка та інших робітників тоді врятував місцевий сторож, – згадує Оксана. – У них вже не було їжі, і він запросив їх до себе додому погодувати. Поки обідали, підприємство, на якому вони працювали, розбомбили".
Сергій повернувся додому 4 березня. А вже п’ятого пішов з речами до військкомату. Оксана взяла двох менших дітей та поїхала до подруги у Німеччину.
"Він потрапив у піхоту, у штурмовики, – каже Оксана. – Брав участь у визволенні Харківщини. Вони пройшли Чугуїв, Козачу Лопань, Ізюм, Вовчанськ, а під Бахмутом він отримав поранення. Це було 14 листопада 2022 року".
Сергія поранили під час ближнього бою. Був танковий обстріл, уламок влучив у стегно. Побратими несли Сергія три кілометри до місця евакуації. Коли Оксана дізналася про поранення, її чоловік був у лікарні в Новомосковську.
"Я хотіла одразу повернутися, а він сказав: "Ти мені тут нічим не допоможеш, а в Німеччині діти ходять до школи. Поки залишайтесь там. Як вийду з лікарні, повернетесь", – каже Оксана.
Сергію зробили чотири операції на нозі, потім поставили апарат Єлизарова. Перші три місяці він не вставав з ліжка.
Оксана та її чоловік щодня розмовляли телефоном. Травмована нога дуже боліла, тому він часто був нервовим. Іноді міг кинути слухавку посеред розмови, а потім пояснював: "Нога дуже боліла, я перервав розмову, щоб не зірватися".
"Ставлення у лікарні було дуже людяне, Сергій жодного разу не скаржився, – каже Оксана. – Навпаки, я знала, що він може крикнути на медсестер, як йому дуже болить, то просила бути спокійнішим".
Оксана приїздила провідати чоловіка у травні 2023 року, коли він був на реабілітації в Рівному. А у листопаді разом із дітьми повернулась назовсім. Він був вже вдома.
Чому догляд – справа близьких
У лютому 2024 року громадська організація "Принцип", що спеціалізується на правовому захисті військовослужбовців та ветеранів, опублікувала дослідження "За лаштунками турботи: близькі ветеранів та доглядова праця".
Для дослідження опитали 19 жінок, що доглядають своїх близьких людей після поранення. Це показало, як саме змінюється інфраструктура життя родини після того, як військовий отримує важке поранення та починає потребувати догляду.
Близькі, якщо вони є, займаються всім: оформленням документів, медичним доглядом, виконують функції санітарок та доглядальниць, емоційно підтримують пораненого, переоблаштовують житло під його потреби.
"На кожному етапі близькі поранених виконують функцію якоїсь структури чи відділу. Тобто роблять те, чим мала б займатися держава, – говорить антропологиня, співавторка дослідження "За лаштунками турботи: близькі ветеранів та доглядова праця" ГО "Принцип" Тіна Полек. – Вони самі шукають інформацію про можливості лікування, пільги, виплати та оформлення документів. Часто виконують роль санітарок та медсестер. Звісно, так відбувається не через те, що всі лікарі чи представники держави погані. Але система працює настільки недосконало і їй настільки бракує кваліфікованих фахівців, що у багатьох випадках, крім близьких, цим просто більше немає кому займатися".
Близьким поранених часто доводиться докладати значних зусиль вже на найперших етапах – коли вони дізнаються про поранення, але не знають, у якому саме шпиталі перебуває їхня близька людина. Особливо це стосується випадків, коли поранений без свідомості та не може зателефонувати сам. Близькі таких людей скаржаться на погану комунікацію з військовою частиною та розповідають, що змушені були витратити кілька днів, щоб вручну зателефонувати у всі лікарні та шукати "свого" пораненого.
Пізніше, вже у лікарні, на плечі рідних часто лягає весь фізичний догляд: перевертати пораненого, пересаджувати у візок, мити, годувати, іноді навіть виконувати прості медичні маніпуляції.
Якщо у пораненого немає близьких, готових присвятити себе догляду, часто така людина залишається покинутою напризволяще. "Не до всіх хлопців приходили близькі. Хтось лежав просто сам, – Тетяна Клещукова згадує час, коли її чоловік перебував у паліативному відділенні Київського військового шпиталю. – Але вони недовго лежали. Вони дуже швидко помирали. Не можна бути самому в такому стані, коли ніхто тобі не допомагає".
Тіна Полек називає ситуацію, в якій опиняються самотні поранені, трагічною. "Часто це люди з важкими ураженнями, зокрема й тими, що впливають на когнітивні функції, – каже дослідниця. – Така людина не прослідкує за ходом свого лікування, не розбереться сама, куди та який рапорт їй написати. Ці люди часто беззахисні саме в плані дотримання їхніх прав. І це дуже велика біда".
Часто матері та дружини поранених, які приходять у лікарню доглядати своїх близьких, допомагають і тим, хто лежить сам, – діляться їжею, ходять в аптеку за ліками, допомагають у побуті. Але це не вирішує всіх проблем, і після виписки людина все одно залишається кинутою напризволяще.
Звикати до нового життя
У лютому 2023 року Тетяна та Сергій Клещукови повернулися додому. До цього кроку Тетяна підготувалась заздалегідь: домовилась зі своєю мамою, що діти ще якийсь час поживуть у неї, через волонтерів дістала багатофункціональне ліжко, відсмоктувач мокроти та кисневий концентратор.
"Вдома стан Сергія покращився, він став більше реагувати на зовнішні подразники, – розповідає Тетяна. – А десь у травні почав відповідати на запитання очима. Наприклад, я питаю: "Включити тобі кіно?" Якщо він у відповідь зажмурюється, це значить "так", якщо просто дивиться – "ні". Тоді я питаю далі: "Тобі холодно?" Він просто дивиться. Питаю: "Ти голодний?" Зажмурюється".
У червні 2023 року Сергій знову потрапив у лікарню та лежав там пів року. Тетяна була там разом із ним. Сергію зробили операцію на кишківнику, і ще кілька місяців він провів у неврологічному відділенні.
"Це була лікарня у Новомосковську, і ставлення там було зовсім інше – як до людини, – каже Тетяна. – Неврологиня зробила додаткові обстеження, призначила лікування – і у Сергія перестала крутитися голова. До цього він не міг сидіти на ліжку під кутом більше ніж 30 градусів. Його почали вертикалізувати, пересаджувати у візок. Я вивозила його гуляти на вулицю, він почав сам тримати шию".
Зараз Тетяна сама робить із Сергієм реабілітаційні вправи, до них додому кілька разів на тиждень приїздить масажистка. Іноді вивозить чоловіка на вулицю – щоб він подихав свіжим повітрям та подивився, як на ділянці ростуть овочі та квіти. Годує Сергія через гастростому. Щодня готує свіжу їжу та подрібнює її в блендері.
"Ми спеціально з дітьми вирощуємо овочі, навіть посадили трохи картоплі – для тата, – каже Тетяна. – Нічим не обробляємо, тільки збираємо жуків. У Сергія слабкий імунітет та травлення, тож ми хвилюємося, щоб для нього було все натуральне, найсвіжіше та найсмачніше".
Як змінюються стосунки у родині
Оксана з дітьми повернулась з Німеччини у листопаді 2023 року. Її чоловік Сергій тоді вже був вдома, пересувався на двох милицях. Весь уклад життя родини та стосунки довелося будувати наново.
"Він був нервовий та пригнічений, – згадує Оксана. – Думав, що нічого не зможе робити, що буде нікому не потрібний. Дуже психував. Часто згадував війну – як вони заходять у якесь село, а там гуси, кури та корови лежать мертві, і нікого з людей немає, і хат немає. Я не знала, що казати. Відчувалось, що там, на війні, він почувався потрібним, і що він хоче знову йти воювати, але не може. І через це психує ще більше".
Щоб відволікти чоловіка, Оксана почала придумувати для нього роботу – ту, яку він може робити сидячи. "То в нас завалився сінник, й ми пішли разом, він сів на стілець та витягував цвяхи з дощок, – розповідає Оксана. – То треба було відремонтувати паркан. Він показував хлопцям, що до чого прибивати, і вони робили. То я піду поратись по хазяйству, а його прошу картоплю посмажити. Коли він при ділі, йому стає легше".
Допомагала підтримка близьких та друзів. Сергій розквітав, коли приїздила онучка та казала: "Дідусь, давай я буду тебе тримати, а ти обрізай дерева в саду".
"Як ми повернулись, була зима, довгі темні вечори, немає що робити, – згадує Оксана. – Але до нього почали приїздити двоє старих друзів. До повномасштабної зустрічались у кращому випадку раз на місяць, а тут хлопці стали приїздити ледь не щовечора – пили чай, грали в нарди, спілкувались. Як якесь свято – вони його на машині забирають, їдуть кудись, шашлики роблять. Отак він потроху й адаптувався, став менше згадувати війну. Вже не кричить та не психує".
Зараз у Сергія менше, ніж раніше, болить нога – і це теж впливає на його настрій. "Ще у лікарні йому спочатку давали багато знеболювальних, а потім сказали, що треба потроху звикати до болю, зменшувати дозування, – розповідає Оксана. – Вдома він тримався, намагався пити менше пігулок, але як нога починала боліти, йому здавалось, що зараз біль стане нестерпним, і він психував. Зараз п’є пігулки, тільки коли вже стає несила, а так робить вправи для ноги, замотує коліно, як сильно болить".
Вижити на 911 гривень
На місяць на медикаменти, масаж та розхідники для Сергія Клещукова у родини йде близько 30 000 грн. Єдина грошова виплата, яку зараз отримує чоловік, – 911 грн зарплати.
"Ще на самому початку ми отримали одноразову виплату від держави (для військових, які, як Сергій Клещуков, мають першу групу інвалідності, це 1 млн 211 200 грн. – LIGA.net) та до березня 2023 року, поки він лежав у шпиталі, отримували його зарплату та бойові, – розповідає Тетяна. – Щойно повернулись додому, виплати припинились. Я відкладала гроші, які приходили до цього моменту, бо розуміла, що саме на них нам доведеться жити невідомо скільки часу".
Після дзвінків у військову частину та на гарячу лінію Міністерства оборони виплати поновились, але були непослідовними: один місяць — 20 000 грн, інший – 911 грн.
Є ще одна проблема: Сергій досі не звільнений з ЗСУ й тому не отримує пенсію за інвалідністю внаслідок війни. ВЛК та МСЕК він давно пройшов.
"Коли я відвезла у військову частину всі документи комісій та спитала, чому Сергія не звільняють, мені сказали, що триває розслідування про втрату зброї під час евакуації, – розповідає Тетяна. – Шостий місяць триває це розслідування, і шостий місяць його зарплата – 911 грн".
Отримати безплатні пелюшки та підгузки – також квест. "В індивідуальній програмі реабілітації написано, що засоби гігієни має видавати управління соцзахисту, – каже Тетяна. – Я пішла туди, мене відправили в центр соціального забезпечення, звідти – у лікарню, а лікарня просто сказала: "У нас такого немає". Тому зараз пелюшки та підгузки нам здебільшого привозять волонтери з громади. Вони ж дають антисептики, серветки, стерильні засоби, щоб я обробляла пролежні, фізрозчин для промивання трохеї. Постійно телефоную волонтерам та клянчу. Це морально важко, але іншого виходу немає".
З початку року Тетяна вийшла на роботу – у реабілітаційному відділенні лікарні займається вправами з розробки мовлення з пацієнтами після інсульту. "Мені платять мінімальну зарплату, але я працюю на своїх умовах: приїжджаю двічі на тиждень на три години, – каже жінка. – Інакше просто не можу: раз на чотири години чоловіка потрібно перегортати та годувати".
Чоловік Оксани також досі не отримує пенсію інваліда війни. Хоча ВЛК та МСЕК пройшов давно та отримав другу групу інвалідності.
"Поки ми оформлювали всі документи, чотири місяці чоловік з хворою ногою змушений був тягатися потягами, – каже Оксана. – Часто треба було їздити в райцентр, в Лозову, – у всі лікарні, військкомати, соцзахисти, пенсійні фонди. Коли міг, нас возив на машині друг Сергія. А як він не міг, то підвозив до потяга, й далі Сергій вже своїм ходом на милицях. У кожній цій інстанції починалось: то лікар сьогодні не працює, прийдіть завтра, то спеціаліст у відпустці, то донесіть ще довідку".
Щоб отримати посвідчення ветерана війни, Сергію не вистачає однієї довідки з військової частини. "Ми чекаємо на неї вже кілька місяців, – каже Оксана. – Вірніше нам її зробили швидко, але у ній виявилися неправильні паспортні дані та по батькові. По батькові виправили швидко, а зміни паспортних даних чекаємо досі. Вже і в ТЦК писали заяви, і у військову частину багато разів телефонували. Нічого".
Родина Оксани та Сергія зараз живе завдяки своєму господарству – город, кури, корови. "Я трохи ходжу підробляти: рвати черешні в саду у підприємців, що потім їх продають, – розповідає Оксана. – І ще старший син допоміг грошима – ми завели індиків собі та на продаж".
Втрата роботи
Багато близьких поранених, що займаються доглядом, втрачають роботу. У деяких випадках їм вдається зберегти часткову зайнятість – здебільшого завдяки особистим домовленостям з керівництвом.
"Коли поранений перебуває у лікарні, його близька людина зазвичай бере відпустку за власний рахунок, – говорить Тіна Полек. – Але згодом кількість днів такої відпустки стає критично великою, і людину частіше за все звільняють. Є й інший варіант: якщо робота дозволяє, близькі поранених домовляються про дистанційний формат та зменшення навантаження. Наприклад, одна з респонденток нашого дослідження працює вчителькою та проводила уроки дистанційно з лікарні. Хтось шукає іншу роботу з частковою зайнятістю, хтось домовляється, щоб офіційно зберегти робоче місце, а за фактом там не працює. Але важливо розуміти: найчастіше догляд за пораненим – це повний робочий день, і мало який роботодавець погодиться з тим, що його співробітник невизначений термін буде приділяти роботі мінімальний залишок свого часу та ресурсу".
Найбільш незахищені в плані втрати доходу – жінки з сіл, де робочих місць небагато, і особливого вибору, де працювати, немає. Як і доступу до інформації про допомогу чи можливості роботи онлайн. Такі родини зазвичай виживають завдяки пенсії з інвалідності внаслідок війни, свого городу та господарства. "Звісно, рівень життя родини за таких умов – дуже низький, – говорить Тіна Полек. – Вони ретельно планують витрати, ретельно обирають продукти, які можуть дозволити собі купити. Комусь допомагають інші члени родини – фінансово, продуктами, доглядом".
Єдина можливість отримати допомогу від держави для близької людини пораненого – оформити "грошову компенсацію за надання соціальної послуги з догляду за особою з інвалідністю". Це може бути догляд на професійній (коли у людини є медична освіта) та на непрофесійній основі. Сума цієї виплати прив’язана до прожиткового мінімуму. Наприклад, компенсація за догляд на непрофесійній основі у 2024 році – не більше 2920 грн на місяць. Але водночас людина, яка отримує компенсацію, не має права працювати десь ще.
Мрії про майбутнє
День Тетяни Клещукової розписаний за хвилинами. Вона встає о шостій ранку, готує свіжу їжу для чоловіка. О сьомій будить його, робить із ним руханку, саджає на ліжку. О восьмій – годує. До літніх канікул одразу після цього готувала сніданок дітям та будила їх.
Нещодавно Тетяна вступила в медичний коледж, щоб краще розумітися на догляді та робити самій медичні маніпуляції. Тож після сніданку слухає лекції. Далі – прибирання та прання.
"Двічі на тиждень їжджу на роботу, але маю повернутися до дванадцятої дня, – розповідає Тетяна. – Бо перед обідом Сергію треба посидіти та зробити руханку. Раз на годину йому треба пити, але з цим і діти можуть допомогти. Після обіду перевертаю чоловіка на інший бік. Везу дітей на гуртки, а поки вони займаються, їду за продуктами чи в аптеку".
О 16:00 – знову розминка з чоловіком та зміна положення тіла. Ближче до вечора Тетяна намагається знайти час для себе – виходить на двір подивитися на квіти, грає з собакою. О 20:00 – знову зміна положення тіла. О 22:00 чоловік засинає.
"Ми з дітьми теж намагаємося лягти спати раніше, – каже Тетяна. – Адже о другій ночі я знову встаю, даю Сергію воду, міняю підгузки, якщо потрібно, перевертаю. Те саме о четвертій ранку. Вже навіть не заводжу для цього будильник – знаю, що прокинусь без нього, і все буде за планом".
Тетяна справляє враження життєрадісної людини. Вона багато посміхається та відчувається, що щиро вірить в одужання чоловіка. Але іноді й у неї опускаються руки.
"Коли сильно накриває, прошу свою або Сергія маму побути з ним, а сама сідаю в машину, вмикаю гучну музику та їду на пів годинки кудись у поле чи ліс, – каже Тетяна. – Можу поплакати. Але недовго".
Іноді допомагають думки про майбутнє. Тетяна уявляє їх із Сергієм 98-річними. Вони їдуть на двох мотоциклах на море, у колясках цих мотоциклів їдуть онуки та правнуки. З собою родина везе ящики з лимонадом. Та відчуває щастя.
"Я знаю, що все буде добре, – каже Тетяна. – Можливо, реабілітація займе роки. Але Сергій одужає. Все буде добре – не знаю коли, але точно буде".
Оксана та її чоловік Сергій теж будують плани на майбутнє. Недавно вони вдруге одружилися – 20 років тому через сварку розлучились, потім зійшлись, але не оформлювали стосунки офіційно.
"Серьожа пропонував одружитися, щойно пішов на війну, – розповідає Оксана. – Казав, що інакше, якщо з ним щось станеться, я не отримаю виплати. Але я не хотіла одружуватися через гроші. Коли ми всі знову стали жити вдома, нагадала йому про пропозицію, ми поїхали в РАЦС та розписались".
У вересні планують влаштувати святкування, щоб з’їхались старші діти, прийшли гості. "Треба якось радувати себе у цей час, – говорить Оксана. – Потрібні якісь промінчики світла, щоб триматися за них та жити далі".
Маленький Маріуполь у Пущі-Водиці. Як живе єдиний в Україні ліцей, що виїхав з окупації