"Це сором і капець". Як українці спілкуються з російськими родичами та друзями
Із закликом зупинити війну до росіян звернулися багато відомих українців. Одночасно мільйони простих громадян намагалися зв'язатися зі своїми російськими родичами, друзями та колегами з тією самою метою. Ось як виглядає така народна дипломатія.
Марія Попова, 28 років, Київ, спеціалістка з комунікацій:
У Росії живуть не те щоб мої близькі, а приятелі, з якими я знайома щонайменше 10 років, з ким колись працювала, ходила на вечірки або навіть зустрічалася. Це журналісти, активісти, бізнесмени. Всі дуже розумні, інтелігентні люди.
Після окупації Криму ми почали спілкуватися набагато рідше – різниця у світосприйнятті справді велика, – але все ж таки періодично переписувалися, хтось приїжджав, з кимось бачилися в Європі. Найпоширеніша позиція за всі ці роки була такою: "Це цар грає в шахи, а ми взагалі ні до чого. Це просто політика. Я проти, але нічого не можу вдіяти".
В останні тижні перед відкритим вторгненням ми не те щоб багато спілкувалися. Періодично вони запитували, чи все гаразд, чи не дуже те, що відбувається, впливає на мій психологічний стан. Ніхто з них не вірив, що масована атака можлива у принципі. Заспокоювали: "У Москві все тихо та спокійно. Якби щось планувалося, то до цього готували б і населення. Але жодних ознак немає".
Того ранку, коли Київ прокинувся від звуків сирен та бомбардувань, мені написали абсолютно всі мої знайомі та приятелі з Росії. Вони говорили: "Це сором і п...дець". Казали, що ніхто не очікував на це. Каялися, що недооцінили рівень є...нутості свого верховного вождя. Я у відповідь на їхні тривожні повідомлення намагалася не дуже злостити. Але виходило не дуже.
Деякі писали у відвертій паніці, і мені здавалося, вони чекають, що я їх заспокоюватиму. Що напишу у відповідь: "Ні-ні, хлопці, все гаразд. Ви ж добрі, я знаю, це просто цар поганий". Один приятель – я знаю його 13 років, це майже половина мого життя, – пише: "Боже мій, це ж апокаліпсис, ось глянь" – і кидає посилання на відео, як бомблять наші міста. Я відповідаю: "Ти розумієш, що я чую ці вибухи зі своєї спальні? Що сьогодні вранці за квартал мого будинку впала бомба? Розумієш, куди ти пишеш?" Мовчить.
Або ось так: "Будь ласка, пам'ятай, що якщо я живу в Москві, а ти в Києві, це не означає, що я в тебе стріляю". Я кажу – річ не в тому, що ти в мене стріляєш, річ у тому, що ти не робиш нічого, щоб твоя країна в мене не стріляла. Це питання відповідальності громадянина за обрану ним владу – саме та концепція, з якою у росіян великі проблеми.
Чесно кажучи, мені не дуже хочеться з ними зараз спілкуватися. Раніше був умовний поділ на "упоротих" і "нормальних" росіян. Більше це не працює.
Бачу, що в них теж з'являється злість. Вона поки що безсила, вони не розуміють, що з нею робити, але хоча б зляться. Це приносить мені похмуре задоволення – і маленьку, зовсім крихітну надію, що там, по той бік кордону, теж щось почне відбуватися.
А тільки так і має бути. Коли одна людина, яким би верховним вождем вона не була, починає третю світову, а громадяни це мовчки ковтають, винний не один чоловік. Винувата вся країна. Я розумію, що їм складно виступати проти того, що вони бояться, але інших варіантів уже немає.
Володимир, 30 років, Дніпро
Мені прийшов із Росії такий лист: "Заздалегідь перепрошую за нашого діда божевільного. Ну я від жодної людини у нас не чув слів про підтримку війни. Для нас самих це нові санкції та нова криза та падіння доходів населення. Народ у нас, звісно, зашорений, навряд чи суспільство вибухне. Але ресурсів на довгу та повномасштабну війну у нас все одно немає".
Валерія, 38 років, Київ, працює в торгівлі:
У 2014 чи 2015 роках на заробітки до Росії із Запоріжжя поїхали мама та сестра мого чоловіка. Вони ніколи особливо не цікавилися політикою та тим, що відбувається на Донбасі. Позиція була приблизно така: ті винні, але наші не вміють домовлятися.
Десь через рік після їхнього від'їзду я помітила, як їхнє ставлення почало змінюватися. Тоді ще були "Однокласники", і мама чоловіка почала без кінця постити там фотографії Путіна та писати "Путін наш президент". Мені зараз складно навіть вимовляти це ім'я, а вона його просто обожнювала. Тоді ми з чоловіком глузували з цього, а потім я пішла з цієї соцмережі та більше не стежила.
Кілька років тому взимку чоловік розмовляв з мамою скайпом з відео, і вона побачила, що я ходжу вдома у теплій кофті. Одразу почала говорити, що в Україні люди в квартирах мерзнуть і не мають опалення. Ми не стали сперечатися. Просто сказали, що у нас все добре і все є. Загалом зміни риторики стали виявлятися в якихось маленьких моментах.
Коли ще до вторгнення весь світ дізнався про скупчення російської армії на кордоні, чоловік відправив мамі скрин із фотографією цього та написав: "Якщо раптом щось трапиться, це щоб ти розуміла ситуацію". Вона одразу відповіла: Так, я знаю. Це навчання і це нормально". Не було жодних питань, спроб перевірити інформацію. На все є готові відповіді. Я розумію, чому так: вона дивиться російські новини, де не показують правду.
Остання розмова була вранці у день вторгнення. Попри те, що відбувається у нас, ми однаково переживаємо за них. Я сказала чоловікові: "Олеже, може, тепер їх там почнуть щемити? Може, краще нехай вони виїжджають?". Чоловік зателефонував мамі та сказав: "Мам, у нас тут починається ...". Навіть не встиг закінчити фразу, вона одразу висловила жорстку позицію: "Це ви винні, ви самі себе обстрілюєте". Він не став нічого доводити, просто сказав: "Ну все, мам, гаразд, поки що".
Я не дивлюся російських новин і не знаю, як їм подають інформацію. Напевно, вони гадають, що ці "республіки" попросили у Росії "захисту", і Путін одразу прийшов на допомогу, ввів війська. Я не розумію одного. Чому не можна перевірити інформацію? Переглянути різні сайти, відеозйомки. Навколо цього багато питань, і людина повинна шукати відповіді.
Мене лякає, що, мабуть, у Росії багато хто живе з такими готовими відповідями. Але ніхто не зупинить Путіна, окрім російських громадян. Нічого не зміниться, доки вони не піднімуться і не скинуть його. Жодні санкції не допоможуть. Я вірю, що це станеться, і тоді зможу ненавидіти їх менше.
У Ростовській області мешкає давня подруга моєї мами. Ми знайомі давно, і пам'ятаю, як ще у першому класі їздила до них у гості. Все було добре, але дивне ставлення до України я відчула ще тоді. Коли я виїжджала, вони говорили: "Приїжджай до нас ще", відповіла: "І ви приїжджайте у гості". А вони раптом сказали: "Та що там у вас в Україні робити?". Мені було дивно це чути, і вже вдома я запитала у тата: "Чому вони так ставляться до нас?".
Ця подруга мами не писала мені зараз, коли розпочалося вторгнення. Але завжди вітає із Новим роком. Цього року вона написала у привітанні приблизно таку фразу: "Ми тебе дуже любимо і чекаємо у гості, незважаючи ні на що". Вона не сказала нічого прямо, але мені здалося, що їй ніби незручно і соромно за те, що відбувається між нашими країнами, що вона не підтримує нинішній режим у Росії. Сподіваюся, я не помиляюсь.
Іван Фомін (ім’я змінено), 46 років, маркетолог, Київ
Через роботу я спілкуюся з російськими колегами. Після першого ж відвідування бомбосховища 24 лютого о 7-й ранку, я вирішив запитати у них, що вони про це думають. Чому армія їхньої країни бомбардує мою країну. Мені відповіли: "Ми самі отетеріли, ніхто не вірив", "Моя мама п'є валідол, у неї серцевий напад на тлі новин", "Це просто кошмар якийсь", "Тримайтеся, ми переживаємо за вас". Якщо чесно, я не очікував такої реакції: здавалося, що люди справді шоковані, їм соромно і неприємно, що їхня країна таке робить.
Одна колега сказала, що їхнім "зомбоящиком" йде нескінченний потік марення та бруду стосовно України, тому вона не дивується, що не всі мають імунітет від цього марення. Хоча багато лідерів думок засудили агресію, люди вийшли на мітинги. Зрозуміло, що цього мало, але все ж таки в такій країні, як Росія, це вже вчинок. Ось це все і розповіли. Коротше, мені було приємно, що там є нормальні люди.
То були колеги. Але маю ще й родичів у Росії. Ми багато спілкувалися, коли я був дитиною, дружили. Складні стосунки розпочалися у 2014 році, коли вони не могли зрозуміти, чому я та моя сім'я проти Януковича. Усі спроби щось їм розтлумачити ні до чого не вели. Зрештою, ми перестали говорити про політику. Просто вітали один одного з днем народження, лайкали якісь пости у соцмережах. І на цьому все.
У нас тут війна, а вони не телефонують, не питають, не цікавляться, як ми та що ми. Наступного дня написав сам. Відповідь збентежила: "Це вам за Донбас, за восьмирічний геноцид, це на ваших руках кров, ви самі у всьому винні". Найбільше вразило те, що мені заявили: Київ не обстрілюють, мовляв, не треба брехати. І все це прозвучало з вуст соціально активної людини з дипломом МДУ, яка володіє англійською і захоплюється живописом та літературою. Як тут реагувати? Не знаю.
Лариса, 41 рік, Запоріжжя
Моя мама живе в Росії, на Білгородщині, близько до кордону з Харківською областю. Мати категорично не вірить, що Путін громить мирні міста. Транслює мені: це спецоперація до 3 березня з метою знищення всіх військових об'єктів, складів із боєприпасами, але не людей. Сперечатися безглуздо. До речі, у них там у Курську та Білгороді теж щось відбувається, якийсь вибух був у військовій частині. Вони дуже переживають.