"Це не війна за території, це війна за наші душі". Нотатки про культуру під час війни
Справжня війна культур розпочалася багато сторіч тому. Вона ведеться за право українців називати себе нацією. За те, щоб бути суб'єктом на культурній мапі світу. В межах інформаційного партнерства LIGA.net публікує головне з дискусії під час форуму "Диригенти змін" від Deloitte.
Учасники розмови:
- Іван Леньо, лідеру гурту Kozak System;
- Андрій Різоль, голова асоціації "Сприяння розвитку кінематографа в Україні – дивись українське!";
- Павло Гайдай, засновник культурної інституції "Міжвухами".
Павло Гайдай: З такими визначеннями, як загальновідомі ніби поняття: культура, людина, суспільство, дружба, любов завжди є проблема. Тому що поняття багатовимірні, масштабні, неосяжні, а наші можливості визначити насправді обмежені.
В нас є проблема з визначенням, бо з нами чинили диверсію протягом століть. Нас запевняли, що культура – це те, що виникло на дозвіллі і для дозвілля. І таке сприйняття культури дуже гальмує наш розвиток.
Можна було б сказати, що культура – це те, що робить нас людьми, українцями. Але якщо тут зупинитися, то не дуже зрозуміло, що з тим робити далі і навіщо це все.
Ми живемо в світі, який будує наш мозок за допомогою смислів. Ми сприймаємо світ за допомогою смислів. Якщо мій мозок не знає, що таке пляшка, то я побачу, найімовірніше, щось інше, що я знаю або що складається з того, що я знаю.
Культура — це система смислів. І у культури є дуже чітке завдання. Культура робить з дитини людину. Є феномен дітей-Мауглі, тобто дітей, які в ранньому дитинстві опинилися серед тварин і вижили там. Цей феномен багато досліджували. І виявляється, що дитина, яка на певний час випадає за межі системи смислів, далі не може бути повноцінною людиною. Залишається напівтварина, примат, хто завгодно, але не людина. Тому можна сказати, що та система смислів, культура, робить з людини людину. Щось створене людьми, не природою, робить з нас людей.
Різні культури формують різне сприйняття світу. І реальність одна, але носії різних культур живуть в різних світах. І українська культура творить свій, український світ, не схожий на німецький, японський, британський, російський, будь-який інший. Інакший. І українці інакші, відмінні від інших.
Виходить так, що культура – це система смислів, яка робить з людини людину, а українська культура робить нас, українців, інакшими від інших.
Іван Леньо: Я завжди думав, що культура – це коли ти стоїш із співрозмовником, якому тобі дуже хочеться дати в морду, але ти тиснеш йому руку, посміхаєшся і кажеш: дякую, дуже приємно було з вами познайомитись.
Сьогодні я дещо змінив би гасло "Війна культур". У нас не може бути більше ніяких спільних або культурних акцій, які би можна було назвати війною. Все, що відбувалося в культурі – відбувалося до 24 лютого. Тоді можливі були якісь бої, круглі столи, панелі.
Ще у 2015 році ми були ініціаторами петиції до Петра Порошенка на час війни повністю закрити інформаційний простір від Росії. Нас не підтримали. Але то була спроба боротися з впливами російської культури.
Ми все проґавили на інформаційному рівні, на культурному рівні. Росія перемогла тут до 24 лютого. Вже другий рік війни закінчується, а у нас перше місце у Spotify України займає російськомовна пісня.
Сьогодні нам треба відгородити себе залізобетонним парканом від усього імперського.
Павло Гайдай: Я не погоджуюсь, що ми програли війну до 24 лютого. Насправді ми її виграли. От такі люди, як Іван, люди культури, зробили так, що м'яка фаза війни, коли Росія хотіла, щоб ми самі захотіли бути росіянами, була Росією програна. І саме тому почалася фаза кінетична. Якби вони не програли м'яку фазу, ми б тут російською зараз говорили і думали, як нам в Москві продавати свої товари. А завдяки людям культури, ми залишаємося українцями сьогодні.
Андрій Різоль: Я підтримую Павла, що в принципі війну культур ми виграли. Статусом на зараз. Чому? А ви згадайте, що було на початку війни: перші два місяці світ дивився, що буде. І поки українці не проявили волю, світ міркував: підтримувати чи не підтримувати. Що таке воля? Це прямий продукт культури. І що тоді домінанта? Домінанта, що якраз українська культура, яка вона є, долюблена, недолюблена, фахова, нефахова, створила оці передумови і конкурентні переваги, силу духу, волю, яка допомогла врешті українській нації вистояти.
Будь-який наш герой дуже просто каже: культура – це зброя. А класик українського кінематографа Михайло Іллєнко взагалі додає, що культура – це зброя масового знищення.
Уявіть собі військового, новобранця чи родини внутрішньопереміщених осіб – їм треба брати десь мотивацію. Мотивація для військових – це ж дуже важлива річ. І коли я бачу, що до кінопоказу чи після кінопоказу стоять бійці, щоб доторкнутися до Ади Миколаївни, поговорити з Богданом Михайловичем, сфоткатися з Ахтемом Сеїтаблаєвим чи пожартувати з Ірмою Вітовською (в турі "Кіно заради перемоги" задіяно близько 33 кінематографістів) – це надзвичайно важливо. Саме з цього береться мотивація, ця навіть впертість для того, щоб боротися далі, іти вперед і перемагати.
Додам одну цитату з проєкту "Культура vs війна". Кобзар Тарас Компаніченко, який теж з перших днів війни пішов у військо, дуже просто визначив, що сучасна війна – це війна технології і духу, духу і технології. Навіть якщо є технології, а немає духу, переконання, що ти правий, що ведеш війну за свою землю, за родину, за традиції, за культуру, то, звісно, тут ніяка технологія не допоможе.
Іван Леньо: Чому я кажу, що ми програли інформаційну війну? На кожному концерті я прошу людей підняти руки, хто в 2014 році воював за Донецьку і Луганську області. Чому? Тому що російська пропаганда зробила все можливе для того, щоб ми з вами уявляли собі, що в Донецьку і в Луганську живуть такі собі сєпари, прихильники "русского мира", і, в принципі, нащо нам морочитися: давайте віддамо і заживемо щасливо. Було? Було.
Ми війну за розуміння держави, за кожного українця, який мешкає на будь-якій території України, програли.
Коли ми їздили в 2014 році грати для 10-ї гірсько-штурмової бригади, ми побачили, що в кожному селі Луганської і Донецької областей люди розмовляють чудовою українською мовою. Можливо, навіть чистішою, ніж у мене західняка. І я тоді ще собі сказав: щось тут нечисто.
Я знаю людей, які й до сьогодні хапаються за телеграм-канали і дивляться, коли війна закінчиться. А це означає, що ця людина не є в русі спротиву і, в принципі, загубилась. І це дуже небезпечно для психіки. Такі люди можуть дуже погано закінчити.
Коли ворога вигнали з Київської, Житомирської, Чернігівської і Сумської областей, ми з хлопцями зустрілися і зрозуміли: давайте спробуємо зіграти перший концерт. І от саме цей перший концерт, який відбувся у Львові, став для нас знаковим в розумінні наступного. Після концерту велика кількість людей підходила, плакала, обіймалася, розказували свої трагедії персональні. З того часу я зрозумів, що маю між піснями розказувати людям ту правду, яку знаю я, відчуваю я, тому що я хочу перемогти, в мене є певний багаж історичних знань, і найголовніше – я люблю свій народ. Щиро. Різних. Як колись сказав Віктор Ющенко, інших українців у нас немає. Ми маємо працювати з тими, хто тут. З того часу ми зіграли 201 благодійний концерт.
Ми не в зоні бойових дій, але ми на фронтах. Чому? Тому що слово вбиває, пісня вбиває, і сьогодні буквально вбивають людей культури. Згадайте Вакуленка, дитячого письменника з Ізюма, і згадайте Івасюка. Ворог не розбирає хто ти, культурний діяч, банкір, чи вчитель.
І якраз саме те, про що говорив Павло, це війна не за територію. Їм не потрібні наші території. У них своїх там пів країни – вічна мерзлота. У них свого необробленого дуже багато. Це війна за наші з вами душі. Це можна бачити і по тих окупованих містах, в яких вони заходили. Як вони поводилися з українцями, як змінювалась риторика причин їхнього вторгнення. Спочатку була одна, потім друга, третя. Зараз вони вже навіть не приховують, що мета – знищити Україну і українців як єдиних, хто на пострадянському просторі сказав Росії "русський воєнний корабль іди на х...й".
Не треба думати, що якщо ти не тримаєш автомат в руках, в тебе мають бути докори сумління. Не всім дана така можливість. Люди бояться, це нормально, але фронт – це 95% забезпечення. І забезпечення тут може бути різним. Так от ми, Kozak System, забезпечуємо людей вірою, правдою.
Павло Гайдай: На одній планеті існують різні культури, які формують різних людей, які по-різному сприймають світ, розуміють його і по-різному мислять. І ця інакшість корисна для всіх. Бо українці, наприклад, точно розвиваючись, знайдуть галузі, де наша інакшість народить найкращі рішення в світі. І це буде дуже корисно для інших культур, які можуть це позичити, взяти, придбати, поміняти з нами. Так само і ми дивимося на інакшість інших культур і собі щось беремо. І це нормальний обмін, взаємодія, коли всі виграють.
Є інші способи взаємодіяти. Наприклад, змагатися чи конкурувати. Граничний стан конкуренції – кінетична війна, яку ми переживаємо. Якщо повернутися до суб'єктності, то суб'єкт сам визначає своє майбутнє. І забезпечує його сам.
Ми самі обрали, якого майбутнього хочемо. Ми хочемо бути вільними. Але чи спроможні ми самі це зробити сьогодні? Виходить, що нам потрібна підтримка. Маю повернутися до першої тези Івана, що ми програли в певний момент культурну війну. Ми її програли, коли не стали суб'єктами. Коли залишалися залежними. І коли зробили себе слабкими. І зараз нам, мабуть, без партнерів буде складно. Отже, сьогодні ми не суб'єктні. Але ми точно хочемо бути суб'єктами. Ми за це воюємо. Ми туди йдемо. І виходить, що суб'єкт народжується не десь у Штатах, Британії чи в якійсь іншій країні, яка хоче з нас зробити суб'єкта. Суб'єкта не можна зробити. Він має створити себе сам.
Нам потрібно працювати над собою тут і зараз, для того, щоб ми могли на рівних спілкуватися з іншими культурами. Ми маємо розвивати себе, щоб пропонувати щось найкраще в світі від себе іншим культурам. Тоді це буде суб'єктна позиція, яку ми самі обрали.
Сьогодні ми виконуємо інші ролі, які ми не обрали. Виконуємо, бо не можемо не виконувати. Ми не обрали роль військового полігону, чи того, хто постачає майбутніх носіїв інших культур, якими можуть стати наші діти, якщо залишаться в інших країнах і не повернуться сюди.
Нам є що запропонувати навіть зараз, бо інакшість корисна, цінна. Та наша інакшість збагачує інші культури. Їх світ стає багатшим.
Тут нема порівняння, шкали: від якоїсь примітивної культури до дуже розвинутої. Всі культури різні. Наші художники, музиканти, науковці, бізнесмени несуть щось нове, чого інші культури самі створити не можуть. І це завжди буде цінно. Питання тільки в тому, як довго ми існуватимемо. Якщо будемо несуб'єктні, мабуть, недовго.
Ми шукаємо шляхи розвитку економіки, яку, звісно, треба розвивати, бо нам потрібні ресурси, щоб вистояти. І не тільки в цій війні, а і в майбутній війні, якщо помислити, що таке можливо.
Розвиток економіки мало насправді залежить від відсоткових ставок, від податкової політики. Розвиток економіки величезною мірою залежить від інновацій. Народжуємо ми інновації чи ні. Економічні інновації, зокрема. Інновації – це продукт мислення. Інновації треба помислити. А щоб помислити, треба мати базу сучасних смислів, складну, яка дуже детально описує світ. Тобто треба мати культуру, яка спроможна дати тобі базис, на якому помислиш нове.
Якщо ми будемо позичати, то будемо завжди пасти задніх. Бо ми позичаємо те, що інші культури вже створили, вони вже пішли далі і творять нове, а ми тільки намагаємося позичити.
Маємо творити своє, а своє ми будемо творити, якщо розвиватиметься наша культура. Для того, щоб збагатіти, треба спочатку збагатити свою культуру. Фокус у розвитку економіки є не в самій економіці.
Ми перебуваємо в війні, в якій нам треба перемагати, і будуть ще ситуації, які будуть від нас вимагати готовності дати відсіч. Якщо така готовність буде, буде мир. Не буде такої готовності, мабуть, будемо потерпати і далі від війн. Маємо розвивати економіку, інновації і маємо не втратити те, що робить нас інакшими — щоб будь-яку майбутню війну не можна було з нами почати, бо вона буде приречена на програш. Дуже небезпечно, захищаючись, стати таким, як той, хто на тебе нападає.
Іван Леньо: Я хочу, щоб кожен усвідомив унікальність сьогоднішнього моменту. Ми можемо бути не тільки свідками перемоги, а й учасниками перемоги. Не всі люди, що сьогодні в пікселі, її творять. Сьогодні її творить кожен українець. І якщо кожен українець відчує себе учасником руху спротиву, у нас справи підуть на краще. Що можна робити бізнесу? Звісно, що донатити. Звісно, що включати свої ресурси менеджменту для того, щоб Збройні Сили України також ставали більш ефективними.