15 вересня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" виходить друком книжка видатного британо-американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта "Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944-1956".

У своїй роботі Джадт шукає відповідь на питання, чому у повоєнні роки французькі інтелектуали здебільшого були налаштовані прорадянськи. Одна з таких відповідей: підтримка комунізму була способом "очистити" минуле власної країни, заплямоване колабораціонізмом.

Liga.net публікує уривок з книжки – фрагмент розділу "Америка збожеволіла: антиамериканізм в історичній перспективі".

У 1940-х і 1950-х роках європейці загалом і французи зокрема не особливо любили Америку... Європейці ненавиділи Америку, бо ненавиділи себе.

Клод Руа

(…) Багатьох французів переслідував складний синдром, замішаний на фрустрації та безсиллі (британці поділяли його, але значно меншою мірою), у якому для них, а особливо для інтелектуалів, нестерпним був уже сам факт, що їх звільнили саме американці. Французам осоружний був їхній принизливий повоєнний статус і потреба жебрати у Вашинґтону гроші на відбудову своєї країни. Натомість росіян можна було цінувати й захоплюватись ними здалеку.

Дипломатичного дна було досягнуто 1948 року, але занепад французького престижу на міжнародній арені був очевидний задовго до того. Узимку 1946 року Леон Блюм (французький політик, що наприкінці 1946 року очолив Тимчасовий уряд. – Liga.net) поїхав до Вашинґтону, щоб просити про нагальну американську допомогу і зменшення чи ліквідацію французьких воєнних боргів. Ціною, яку йому довелось заплатити в межах угоди Блюма–Бірнса в травні 1946 року, було зниження мита та послаблення інших економічних бар’єрів. Унаслідок цього Францію у небачених раніше масштабах наповнили американські матеріальні та культурні продукти. Таке "вторгнення" перетворило США на природну ціль для тих, кому в похмурі повоєнні роки потрібен був об’єкт для ненависті, — а таких людей було багато.

(...) Ентузіазм до сучасної німецької думки, який вирізняв молодих авторів у 1930-ті роки, тепер переріс у своєрідний корінний французький різновид. Серед його основних ознак була загальна Гайдеґґерівська відраза до "технічної цивілізації". І хоча французька екзистенціалістська філософія не надавала цій стороні Гайдеґґерівської філософії такої ваги, як центральноєвропейські читачі, її закулісну присутність ні з чим неможливо сплутати. (...)

На схилі віку філософ Александр Кожев розмірковував: якщо людству не залишиться чим займатись, воно, в муках бажання діяти, завжди може "уподібнитися американцям". Такі погляди поділяли навіть деякі антикомуністи. Письменник Жорж Бернанос багато зі своїх прикінцевих текстів у 1940-х роках присвятив попередженням про деспотизм технологій та цивілізацію автоматів, що наповзала з-за горизонту і зі західного, і зі східного фронтів. Справжнім ворогом був сам "виробничий дух".

Фото: видавництво "Човен"

У цьому сенсі письменник Клод Руа не помилився, коли розгледів у французькій антипатії до американців сублімацію самобичування. Багатьом здавалось, що продуктивістська зацикленість повоєнних років тією самою мірою притаманна комуністам, що й усім іншим (...). У 1946 році філософ Еммануель Муньє писав, що "персоналістська" революція його мрії опинилась під загрозою з вини США більше навіть, ніж через Радянський Союз. Через десять років його видавничі нащадки в Esprit і далі твердо поділяли цю думку:

"Ми докоряємо соціалістичній ідеології тим, що вона ідеалізує людину і сліпа до людської недосконалості. Втім звичайний американець — значно більший сліпець. Чого можна очікувати від цивілізації, яка знущається і виставляє на посміховисько західні духовні традиції та заганяє людство в горизонтальну площину існування, позбавлену трансцендентності та глибини?"

Цей коментар не був винятковим. У той період Esprit часто присмачував свої колонки ущипливими зауваженнями про американську культуру. Журнал перетворив на питання доброго тону намагання вкоськати будь-яку критику комуністичного суспільства зверхнім чи зневажливим нагадуванням про значно більшу духовну загрозу по ту сторону Атлантики. 

Тож редакційна колонка 1952 року нагадувала читачам, що "Від початку ми попереджали про ризики, які для нашої країни становить американська культура, яка в корені атакує своєрідність, ментальну й моральну цілісність Європи". Звісно, порівняно з таким радянська загроза була нікчемною.

(...) Либонь, значно цікавішою є точка зору Франсуа Моріака, якого складно запідозрити навіть у найдрібніших совєтофільських мотивах. Моріак, подібно до Тьєррі Мольньє раніше, не відчував потреби відвідувати США, щоб скласти собі про них думку, адже до кінця 1950-х років "американський спосіб життя" був водночас чужим і знайомим: "Для мене цей народ більше чужий, ніж будь-який інший. Я ніколи туди не їздив — навіщо? Вони нас не лише відвідали — вони нас змінили".

До таких поглядів Моріак прийшов не з наскоку. Як і у де Ґолля, його несхвалення всього американського було продиктоване культурою, релігією і відчуттям ваги (і занепаду) власної країни. (...)

У вересні 1950 року Моріак з певним співчуттям відзначив спалах гніву Клода Бурде на сторінках L’Observateur: "Франція усе тісніше пов’язує себе з нестабільним, імпульсивним, часом істеричним американським табором (...)". "Істеричний, нестабільний, імпульсивний" — це передбачення Сартрового припущення, що "Америка збожеволіла", хоч Бурде й писав задовго до розв’язки справи Розенберґів. Мова Моріака була стриманішою, але він поділяв думку, що в Америці було щось неконтрольоване, поверхове й непевне.

Однією з причин таких поглядів було те, що Моріак, як і Бурде, усе більше переймався навислою колоніальною кризою. Відповідно, він ставав дедалі критичнішим до урядів Франції, але при цьому дуже чутливим до моральної позиції критиків Франції з-за кордону.

(...) У жовтні 1956 року Моріак писав таке: "Хто в біса такі американці, щоб критикувати колоніалістську поведінку французів?" Вони не лише самі охоче вдавались до колоніальних політик, а й у процесі не проти були скоїти геноцид: "Ми що, дійшли до того, щоб слухати повчання цієї нації великих винищувачів?"

Фото: видавництво "Човен"

Дехто з тих, які, на відміну від Моріака, вірили в колоніальну долю Франції, зауважували ризики передавання колоній: Жак Сустель боявся, що незалежний Алжир стане пристанищем для арабських націоналістів, комуністів чи американців — а найімовірніше всіх трьох поспіль. Уявлення, що деколонізація була грою з нульовою сумою між наддержавами, де втрата Франції стане перемогою Америки, на той час було дуже поширеним.

Тож увага інтелектуалів після 1956 року змістилася з комунізму на антиколоніалізм, але це не означало, що антизахідні та антиамериканські сентименти зникли.

Втім, якщо антиамериканські настрої попередніх років ґрунтувались на радше абстрактних і метафізичних концептах високої культури чи стану людства, тепер Захід обвинувачували у значно конкретніших і наглядніших гріхах імперіалізму та расизму. Щодо цих питань серед французьких інтелектуалів здебільшого панувала злагода. Навіть Етьємбль, який нещадно критикував заблудле мислення своїх прогресивних колег щодо всіх інших проблем, не тільки погоджувався з ними, що Америка була нікчемною цивілізацією, найбільшим досягненням якої був Reader’s Digest, а й застерігав американців від того, щоб роздавати французам життєві поради.

У часи надто поширеної тривоги щодо навислої небезпеки ядерної війни він писав: "Замість обіцяти те, що може виявитись надто ідеальним, навіть вічний спокій, американцям слід пошукати колоди у власному оці. Вже саме тільки ставлення до чорношкірих вистачало, щоб знехтувати будь-які намагання США вчити когось моральності чи savoir-vivre". (...)

Того десятиліття питання чистого сумління не давало спокою багатьом. У перші роки після війни Америка здавалась надокучливо безневинною, незворохобленою складним і неоднозначним європейським минулим. Саме ця комбінація чистого сумління і технологічних ресурсів, на думку Муньє, мала би стати найважливішим надбанням Америки на шляху до світового панування. Тож не дивно, що він, Сартр й інші з неабиякою зловтіхою присвятили свій час і місце на сторінках власних журналів тому, щоб продемонструвати, наскільки насправді брудними були американські руки. (...)

Додатковою причиною такої поведінки було те, що повоєнне панування США надавало вірогідності збоченому твердженню буцім Америка якось стала спадкоємицею нацистів. У цьому світлі спрямувати лють на американців стало священним обов’язком усіх прогресивних мислителів. До того ж навіть прихильники американців опинялись у делікатному становищі.

Французькі комуністи були мастаками з визискування такої ситуації. Як і їхні товариші в Італії, Чехословаччині, Югославії та в інших країнах, вони заявили, що є спадкоємцями національної буржуазії, яка провалила своє завдання і піддалась чужинецькому фашистському пануванню. Вони звалили раніше розмежовані політичні мови партії, класу і нації до одного словника, який спершу використовували проти німців, але при потребі він майже без змін міг піти в хід і проти нових окупантів і колаборантів.

Інтелектуалам і політикам, що не належали до Комуністичної партії і не особливо відзначилися в часи спротиву, така термінологія приносила душевний спокій. На перший погляд, аналогія з нацистською Німеччиною може видатися несусвітньою, але в ній є певна логіка. Для чоловіків на зразок Жульєна Бенди, який усе життя плекав неприязнь до Німеччини, навіть перемога над Гітлером не була гарантією успіху. Німецькі ідеї ще можуть тріумфувати, потрапивши в інші руки. У повоєнні роки більше не було Німеччини за Рейном, якої можна було боятись і яку ненавидіти. Але був американський уряд, який свідомо й цілеспрямовано відбудовував свою половину старої німецької імперії, щоб протистояти Радянському Союзу і стримувати його революційні амбіції.

До 1948 року такі почуття тримали при собі. Повоєнний порядок тільки налагоджувався, багато французьких політиків центристських і лівих поглядів докладали зусиль, щоб американці та британці підтримали жорстке розформування німецької держави, росіяни досі вели перемовини з американцями, хай якими б непродуктивними й недружелюбними були ті переговори.

Але коли поділи закріпилися, план Маршалла схвалили, опублікували американський план з відновлення німецької республіки, а французькі мрії про нейтралітет розбилися, у багатьох колах погодилися, що американці не дуже-то й відрізняються від німців. Комуністи прямо говорили про спільну ідентичність старих і нових окупантів. Франція знову перетворилася на "окуповану країну". Злоякісний вплив американської культури й капіталу став всюдисущим — подібно до впливу нацистів у 1930-ті та 1940-ві роки, тож завданням усіх справжніх французів було "долучитись до Руху опору".

Такі аналогії впали на родючий ґрунт. Esprit, Observateur, а особливо Témoignage Chrétien між 1948-м і 1953 роком демонстрували стійку ворожість до всього, що походило з Америки. Економічна підтримка, Берлінський повітряний міст, НАТО, Корейська війна, пропозиції створити європейські сили оборони та переозброїти Німеччину сприймали не лише як політичні чи військові помилки, а й як докази американських намагань поширити та закріпити свої економічні впливи. До того ж про них писали й говорили наче про свідчення, що американці прагнуть окупувати і принизити Європу — а особливо Францію.

Внаслідок цікавої транспозиції і саму модернізацію Франції почали сприймати як якесь шахрайство. Якщо наймодерніше суспільство в світі — США — тепер було окупантським, будь-які корінні французькі спроби трансформувати економіку чи відбудувати економічне або політичне життя могли принести користь лише американцям.

Відповідно, на думку Сімони де Бовуар, Мендес-Франс і le mendésisme спрямовували виключно на""покращення" капіталізму й колоніалізму з технократичної перспективи. Вони були лише маріонетками. Уже на початку 1960-х років де Бовуар у мемуарах продовжувала стверджувати, що "вони були просто трішки причепуреними правими". Що ж до участі Франції у відбудові Європи, то "європейський міф" відкидали. Його вважали просто американським підступом, спрямованим на відновлення німецької могутності, яка могла би противажити легітимній владі та впливові Радянського Союзу на Сході.

Відповідальність за провали визволення тепер рішуче (хоч і анахронічно) переклали на плечі Вашинґтону. Не встигла принижена та виснажена Франція виборсатись з-під гніту однієї окупації, як опинилась під ігом іншої — повнішої і шкідливішої. Звісно, духовний спротив такому пригнобленню був найнагальнішою моральною необхідністю.

Переклала з англійської Галина Герасим