452 світанки в полоні. Історія захисника Маріуполя, який пройшов російські катівні

Герой цієї історії – хлопець з Маріуполя, який вів звичайне життя: мав родину та двох дітей, працював в будівельному гіпермаркеті. 24 лютого 2022 року він взяв до рук зброю, щоб захистити своє рідне місто, і разом з багатьма оборонцями Маріуполя опинився в російському полоні. Наступні 15 місяців минуть у неволі.

У першій частині розповіді він ділиться спогадами про бої в Маріуполі, підготовку до виходу на підконтрольну Україні територію та про те, як опинився в полоні.

На прохання героя розповідь публікується анонімно.

ЧАСТИНА 1. "МАРІУПОЛЬ"

"Я збирався їхати на медкомісію, а вже йшла війна"

У лютому, всі, хто стежили за ситуацією і були здатні критично мислити, могли здогадатися, до чого все йде. Нова ескалація на фронті була лише питанням часу. На той момент наш підрозділ ТРО існував скоріше на папері. Восени 2021 року ми пройшли десятиденні збори, але серйозною підготовкою я б це не назвав. Приїхали постріляли десяток патронів – це скоріше були якісь показові дії.

Існував штаб, командири та управління, а підписувати контракти з резервістами почали першого січня, в лютому ще бігали проходили медкомісію. Повноцінним бойовим підрозділом маріупольське ТРО стало вже під час вторгнення.

21 лютого перша черга резервістів маріупольського батальйону вже пройшла медичну комісію. А такі як я, хто мав проблеми зі здоров'ям та нуль військового досвіду, входили до оперативного резерву другої черги. Близько сьомої вечора 23 лютого подзвонив мій командир, на жаль, вже покійний, і сказав: "Павле, завтра в тебе медкомісія". Тоді я попередив рідних, що, мабуть, все почнеться найближчими днями.

Вранці 24 лютого я збирався їхати на комісію, а вже йшла війна. З батальйону зателефонували, сказали мчати в частину. Наплічник у мене вже був зібраний, я обійняв і поцілував дружину з дітьми та поїхав.

Буквально за кілька днів до вторгнення теробороні передали будівлю школи-інтернату на вулиці Азовстальській. 24 лютого я прибув туди. База розташовувалася на лівобережжі, вже зранку там було добре чутно обстріли, а пізніше стало прилітати поруч. Резервісти прибували, отримували форму, в перший день навіть якісь документи оформлялися. Пізніше цього вже не робили. Також в той день привезли озброєння, і ми заносили все це до підвалу.

Вже в перші дні мені стало ясно, що до чого, і я одразу наказав дружині з дітьми забиратися якнайдалі. Вони встигли виїхати з Маріуполя останнім евакуаційним потягом і згодом дісталися Німеччини.

Госпвзвод шпиталю №555

З резервістів сформували кілька груп. Одна поїхала брати під охорону телевежу, а та, в яку потрапив я – військовий шпиталь. Нас привезли до шпиталю №555, який розташовувався на території п'ятої лікарні в Кальміуському районі. Нашим завданням було не тільки контролювати периметр. Ми брали участь у всій повсякденній роботі: носили їжу, розвантажували машини, переносили поранених. І це стало основною нашою функцією.

З першого дня ми включилися на повну. Треба їхати на станцію переливання крові – ти сідаєш з медиками, бо кожна машина мала супроводжуватися. Твоя задача пильнувати, щоб ніхто не підскочив, не стрельнув, не кинув гранату. Такі випадки траплялися, ми знали, що ДРГ росіян вже в місті. Повертаєшся з виїзду – нумо носити пацієнтів, паливо, медикаменти. Виспатися було неможливо, годі вже казати про те, щоб відлучитися побачити рідних.

Останній мій контакт з сім'єю був шостого березня, навіть по відео поговорили. Після того зв’язок впав остаточно, ми годувалися чуткам, и і це була проблема. Іноді можна було спіймати сигнал на верхніх поверхах, але додзвонитися не виходило. Про те, що відбувається навколо, дізнавалися хіба що від людей, які приїздили до госпіталю.

Авіаудар

12 березня російські війська зайшли на 17-й мікрорайон та зайняли обласну лікарню. Ми дізналися про це від волонтерів. Вже тоді на нашу територію прилітали міни, і ми розуміли, що супротивник знаходиться лише за кілька кілометрів від нас.

15 березня шпиталь зазнав авіаудару. Вилетіли вікна, зруйнувало генератор та всі комунікації. Але нам дуже пощастило, ракета пройшла в парі метрів над будівлею самого шпиталю і вдарила в старе хірургічне відділення.

На той момент там нікого не було, лише у підвалі відпочивав санітар. Він отримав контузію та пару легких уламкових. На жаль, загинуло декілька пацієнтів, які в той час були на апаратах ШВЛ, бо вийшов з ладу генератор. Але якби ракета влупила на кілька метрів нижче, це була б братська могила. Загинули б пацієнти, лікарі та їх близькі. Адже персонал давно перевіз свої родини до шпиталю, і вони жили там разом.

В момент авіаудару йшла зміна постів. Я сидів у підвалі сусідньої будівлі, де ми облаштували собі місце. Всі дуже перелякалися за тих, хто на постах, але дивом ніхто не постраждав.

Шпиталь став непридатним до експлуатації, і його вирішили евакуйовувати на завод імені Ілліча. Це було нелегке завдання. На той момент у нас було близько 400 пацієнтів, багато важких, не здатних пересуватися самостійно. Ми намагалися максимально розподілити їх по підрозділах. Азовці одразу забрали своїх на "Азовсталь", де вони вже облаштували власний бункер. Також своїх забрали морпіхи. Але багато людей залишилися, бо їх підрозділів де-факто не існувало. Отак тинялися прикордонники, зв’язку не було, вони не мали поняття, де їм шукати своїх.

Додаткового транспорту взяти було нізвідки. А треба було забрати хоч якесь обладнання. Все, що ми мали – це кілька швидких, джипи та вантажівка з будівельного магазину. В перший день вивезли всі запаси солярки та бензину й почали транспортувати людей. Вже потім взялися за ліки та обладнання. Здається, ми зробили мільйон ходок, але все одно багато чого довелося залишити.

Новий шпиталь облаштували під доменним цехом заводу Ілліча. Весь переїзд тривав десь чотири-п'ять днів. Я займався організаційними справами розміщував людей тощо. Тому знаю, що врешті-решт на новому місці опинилося близько 300 пацієнтів.

Тунельний шпиталь

Орієнтовно 20 березня ми остаточно перебралися під доменний цех у пішохідний тунель довжиною кількасот метрів. Поблизу, під мостом, розгорнули польову кухню та поставили генератори. В тунелі з обох сторін встановили нари, а зі шпиталю привезли матраци. Зробили імпровізовану операційну: два столи просто відгородили плівкою. Санітарні умови були жахливі: всюди металургійний графіт та столітня багнюка, тому операції робили тільки невідкладні.

Пізніше ближче до контори залізничного цеху ми знайшли повноцінне бомбосховище. Воно було хоч і старе, але капітальне і більш безпечне. Туди переїхали операційні та частина пацієнтів. Проте три-чотири десятки легкопоранених так і лишалися в тунелі. Кухня теж залишилася під мостом, то був кращий варіант, бо її не можна було помітити з повітря.

Нас часто обстрілювали, але не думаю, що то був вогонь конкретно по шпиталю. Росіяни лупили по заводу з усього, що тільки можна: гради, міномети, бомби, ракети. На доменній працювала наша САУ (самохідна артилерійська установка. – Liga.net), кацапи розуміли, що там можна багато чого заховати, тому "поливали" увесь завод. Вони відпрацьовували сектор за сектором, і нам діставалося.

Час від часу у шпиталь приїжджали представники різних підрозділів і висмикували людей з пацієнтів чи персоналу, щоб підсилювати свої частини. Так я опинився на передовій.

На останній лінії оборони

29 березня мене кинули на підтримку морпіхів. Записали номер телефону й вивезли на позицію. Це була група 36-ї бригади морської піхоти, але по факту то вже була збірна солянка з усіх, кого тільки можна було знайти: прикордонники, морпіхи, ТРО, Нацгвардія. Про бойове злагодження не йшлося.

Нас було лише дванадцять. Ми мали завдання зайняти та утримувати багатоповерхівку по вулиці Маміна-Сибіряка, 36. Це фактично була остання позиція перед заводом, за нами нікого не було. На той момент крім стрілецької зброї та гранат, ми нічого не мали. Це вже була якась дурна агонія та й все, бо завдати противнику шкоди нам було просто нічим. Ба більше, прямих боєзіткнень практично не було, ніхто з них не йшов в атаку. Росіяни оточували якийсь район, випалювали все артилерією, а тоді просувалися. А ще літаки. Якщо раптом якийсь спротив, туди одразу гатила авіація. Така була війна.

Ворог уже зайняв усі будинки на протилежному боці вулиці та весь район північніше. Навпроти засіли снайпери та кулеметники, вони пильнували, щоб ми не могли навіть висунутися з вікон. Приїхали танчик та бетер і почали розбирати той будинок разом з нами. Тупо гатили запалювальними та фугасними зверху донизу.

Будинок загорівся, вогонь швидко рознесло вітром по всіх поверхах. Тоді вони почали прострілювати сходові марші, щоб ми не могли спуститися. Танк та БТР в шаховому порядку з двох стволів лупили по будинку, а крупнокаліберний кулемет – по сходах. Ми прикинули, що при такому розкладі, єдине місце, де можна вижити – це біля дверей ліфта. Діяли так: стоїш біля ліфта, чекаєш, щоб кулеметна черга пройшла вниз, потім біжиш за нею від однієї сховки до іншої. І так поверх за поверхом.

Коли вискочили в приватний сектор, то зрозуміли, що відходити нікуди. Можна було включити героїзм та спробувати пробитися на завод. Звісно, то був великий ризик потрапити під дружній вогонь, до того ж ми навіть не знали, чи наші там досі тримаються. Наш командир прийняв рішення: перевдягаємось у цивільний одяг і виходимо хто як може.

Бої в Маріуполі навчили все тягати з собою. В цьому різниця перебування в оточенні – у тебе немає запасного плану, немає позиції, куди можна відійти та якось перегрупуватися. Треба бути автономним на 100%. БК, їжа, вода, документи, одяг – про все це ти маєш думати сам. Необхідно використовувати всі можливості попити чи поїсти, а при тому, в тебе ще є бойове завдання. Про ефективність бойових дій в таких умовах годі й казати.

Ми протрималися в тому будинку лише добу. Щастя, що вийшли без втрат. Залишали командиру зброю, перевдягалися та по одному розходилися. Я вирішив пробиратися додому. Хотів з’ясувати, що відбувається, та якось змити з себе ознаки того, що я був солдатом. Зробив морду цеглиною і пішов.

Майже готовий до втечі

Я обійшов завод Ілліча і рушив додому, спостерігаючи за обстановкою навколо. Все було окуповано, шпиталь зайнятий, ворожа техніка каталася містом. Спротив залишався лише на заводі. Я вигадав легенду, що переховувалися на Волонтерівці (район Маріуполя), а після того, як там стало гаряче, переходжу на спокійну територію. Пару разів мене ці мавпи зупиняли. Перевіряли до трусів, на цьому, до речі, багато хто засипався. Але нам в ТРО форменого спіднього не давали. Паспорт є, прописка місцева, тож якось минулося.

Йшов вулицею Карпінського, гуртожитки на перехресті з Покришкіна були вщент розвалені. Міст теж підірваний, але пішки його можна було перейти. Далі мій рідний район, пости там також стояли, але я знав всі обхідні шляхи. Додому потрапив першого квітня. Будинок стояв пустий. Наступні декілька діб я просидів в хаті, відмився та прийшов до себе. Сусідам розповів байку, що вивозив родину до Львова, а сам повернувся доглядати будинок. Вони не знали, що я був у теробороні.

Потім почав рознюхувати, як вибиратися з міста. Все було перекрито блокпостами, й різних перевірок на дорогах було безліч. Просто так взяти й поїхати з Маріуполя стало неможливо. На вулиці могли роздягнути, щоб перевірити татуювання та сліди від зброї чи бронежилета. Вимагали показувати військові квитки. Мені вдавалося уникати перевірок, але я знав людей, яких взяли на вулиці – наприклад, просто тому, що не було воєнніка. Деякі зникли без сліду, а іноді таких відправляли на примусові роботи, закопувати трупи.

Щоб виїхати, треба було насамперед роздобути грошей. Тоді народ вже почав продавати все, що можна. В гаражі у мене валявся велосипед, я відразу зрозумів, що це ходовий товар, бо бензину немає, запчастин для авто теж. Для Маріуполя то був транспорт мрії на той час. Трохи підремонтував його, поїхав на супермаркет "Метро", де повісив табличку і за годину продав. Так у мене з'явилося чотири тисячі гривень. Біля "Метро" роздавали гуманітарку й завжди товклося багато людей. Там можна було рознюхати, хто куди зараз рухається, куди пускають, а куди не пускають, кого випускають, а кого ні.

Я спостерігав за роботою блокпостів, спілкувався з людьми які їх перетинали. Швидко стало ясно, що якщо туди просто сунуся, то не пройду. Дізнався, що є ще один блокпост у Нікольському (селище поблизу Маріуполя в напрямку Запоріжжя). Часто траплялося, що в Нікольське людей пускали, а назад – ні. Розглядав варіант доїхати за гроші в напрямку Бердянська. Якийсь час ще возили в чорну, але потім росіяни перекрили всі шляхи.

Тож мій основний план був виходити пішки. Іншого не лишилося. Потроху я до цього готувався: дізнавався, де розташовані пости, яка ситуація, що охороняють. Прикинув, що легше буде вийти з міста в темряві, бо пропуск закривали, проте особливо там нічого не пильнували. Проте треба було уникнути комендантської години. Думав прикинутися мешканцем приміських дач. Прораховував усе: що взяти з собою, скільки часу знадобиться. Я розумів, що якщо пішки йти до Оріхова, де тоді була лінія зіткнення, то це в ідеальному варіанті тиждень. Треба було не привертати до себе увагу й не замерзнути в дорозі.

Я цього не знав, але час грав проти мене. Поки я готувався, окупанти отримали доступ до баз даних про військовослужбовців, силовиків, органи влади й навіть волонтерів. Вони вже не перевіряли всіх підряд наосліп, тепер у них були списки з прізвищами та адресами.

Не сумніваюся, що сусіди також "допомогли". У селищі знали, що я людина проукраїнськи налаштована, цього я ніколи не приховував. Я це розумів, але також розумів, що перебувати десь не за місцем прописки ризиковано. Патрулі ходили по вулицях та перевіряли документи. Ось я тут живу, є прописка — тоді все ок. Якщо ти не за своєю адресою, то значить переховуєшся. Як це не парадоксально, безпечніше було сидіти вдома.

"Ми знаємо, що ти азовець!"

Ввечері 11 квітня мене схопили. Я сидів вдома, нічого не робив, було вже темно. Раптом почув, як декілька машин зупинилися біля мого будинку. На той період ніякого руху особистого транспорту не було, бо бензин просто так купити було ніде. А їздити по кілька машин могли тільки військові. Тож я одразу все зрозумів.

Щоб вони не кидали гранати у вікна і не починали стрілянину, я відкрив двері та вийшов до них. Це був спецзагін. Не лаптєногі якісь "днрівці" з каструлями на головах, а серйозні мужики. Діяли професійно, миттєво заскочили, взяли периметр та штурманули будинок. Було ясно, що рипатись немає сенсу. Мене скрутили, поклали обличчям в землю та одразу почали допит.

Для них кожен український військовослужбовець за замовчуванням був азовцем. Тебе крутять та кричать: "Ми знаємо, що ти азовець!", а твоє завдання – довести зворотне. Звісно, "брали на пушку", казали, що їм все відомо, що тут схрон зі зброєю та вибухівкою, що тут переховується розвідгрупа. "Де закопав зброю?" В їхній уяві у мене був не будинок, а криївка якась.

В принципі, я казав майже все, як було. Що я з тероборони, ніде не воював, охороняв лікарню, весь такий білий та пухнастий. Почали погрожувати: "Якщо щось знайдемо, тобі кінець, навіть везти нікуди не будемо, тут пристрелимо". Декілька стусанів, потім дістали ніж збиралися відрізати вухо. Але бачать, що іншої відповіді не виходить, та й у домі абсолютно нічого не знайшли.

Звісно, я підготувався. Встиг спалити всю патріотичну літературу та символіку, старе військове екіпірування. Позбувся всього, що могло б мене видати, скинув телефон до заводських налаштувань, знищив військовий квиток. Але презумпція невинуватості там не діє. Воєнніка нема, телефон пустий – це зальот.

До того ж, я впевнений, що за мною приїхали, бо мали конкретну інформацію. Це не були якісь безтолкові мєнти, що відпрацьовують всі адреси, це була спецура ФСБ. Вони мали списки та знали, що я військовий. Я прекрасно розумів, що треба якнайшвидше тікати з Маріуполя, але, на жаль, час спрацював проти мене. Суто технічно я був вже готовий, але вони випередили мене на якийсь день-два.

Продовження читайте у другій частині.