Я поїхав із Росії. Причин кілька. Але головна – злочинна війна в Україні
Неможливо жити в країні, навіть рідній та улюбленій, де тобі затикають рота. Особливо для людини, чий єдиний інструмент – слово.
А ще я просто не міг дихати московським повітрям, у якому люди продовжували обговорювати плани, дивитися кіно, проводити мистецтвознавчі дискусії, ходити на вернісажі та прем'єри, доки в Україні вбивають та вмирають.
Кожна хвилина такого існування підтверджувала очевидне: ти співучасник.
Зрозуміло, від'їзд – привілей. І все-таки вважаю важливим для протоколу повідомити: у нас немає жодних посвідок на проживання, додаткових паспортів, закордонних робочих контрактів, відкладених грошей (трохи вдалося зняти перед виїздом), та й взагалі "запасних аеродромів" та "перспективних планів".
Дивно, що все свідоме життя я відмовлявся їхати. Хоча звали та чекали. Моя батьківщина – Росія, іншої я ніколи не бажав. Але ніякої Росії більше немає. Росія – курка із відрубаною головою.
Весь світ звалився десять днів тому. Життя кожної людини, яка живе в Росії, говорить російською або хоча б причетною до російської культури, змінилася незворотно. Просто багато хто (більшість?) ще цього не усвідомили. В українців буде шанс повстати з попелу та руїн, вони стануть лише сильнішими та зможуть – якщо захочуть – забути про перенесені страждання.
У нас на забуття не буде ні можливостей, ні права. Ми затавровані.
Десять днів я не можу думати ні про що, окрім війни. Мені важко навіть турбуватися про близьких, бо я постійно думаю про Україну.
У мене немає там рідних, але є друзі-українці: чоловік Кіри Муратової, чудовий художник Женя Голубенко, який зараз в Одесі, мій вірний товариш та шляхетна людина Сергій Лозниця, кінокритик та авторка "Мистецтво кіно" Наташа Серебрякова (вона у бомбосховищі в Сумах) та багато інших наших авторів і критиків.
Але річ навіть не в друзях.
Українці мають рацію, тому вони переможуть. Рано чи пізно, але неминуче. Власне, вже перемогли.
А ми терпимо катастрофу – ні, не економічну та політичну. Це — моральна катастрофа. Безсилля тих, хто виступає проти цієї системи та влади усі 22 роки, лише посилює почуття розпачу.
Я пишаюсь, що починав своє доросле життя кореспондентом "Еха Москви". Тоді я висвітлював, ще як інформаційник, вибухи житлових будинків у Москві та другу чеченську війну (яку – пам'ятаєте? – вимагали називати виключно "антитерористичною операцією"). Пишаюся і своєю причетністю до "Медузи", яка бездоганно висвітлює всі події нинішньої війни.
Як зараз дивитися кіно, думати про кіно, писати про кіно, я не розумію.
Перед від'їздом, виходячи з будинку на потяг, ми побачили, що двері нашої квартири помічені символом Z. Сенс зрозумілий: "Ми знаємо, де живе твоя сім'я, стережися". Ідіть знаєте куди, жалюгідні Zомбі? Як сказав поет, "та він і не ховається".
Мене немає вдома.
Вже поїхавши, прочитав в анонімних Telegram-каналах, що "втік із країни". Причому деталі втечі не залишали сумнівів: мої месенджери зламані.
Ну підслуховуйте і підглядайте, скільки вистачить. Я вас не боюсь. Приховувати мені нема чого.