Я боюся. І мені не соромно. Але я вірю в Україну
Страх. Він з’являється нізвідки. З далеких обріїв твого "я". Здається давно витіснений позитивними сценаріями, якими ти заспокоюєш себе.
Але ні. Страх сильніший. Він проривається так само, як пустельний вітер розриває ілюзію. І ти розумієш, що то були лише міражі. І він охоплює тебе. І ти боїшся. А потім лунають вибухи. І ти розумієш. Це воно. Жахливий кінець замість жаху без кінця.
Ти відчуваєш себе героєм Ремарка. І намагаєшся заглушити той страх. Так романтично. Як колись, в класичні часи. Хоч і не хочеш стати втраченим поколінням, бо звик боротися і звик, що твоє покоління проходить випробування. Одне за одним. Ніби доля випробовує тебе.
І от прийшло нове випробування. Розбудивши тебе вибухами о п’ятій ранку.
Але дорогі алкогольні напої лишень не надовго дають тобі полегшення. Так само як і героям Ремарка. І ти боїшся. І страх знову повертає тебе до реальності.
Ти боїшся, що твій світ буде зруйновано. Що ракети, ворожі війська, зруйнують усе те, що ти плекав роками. Що божевільна сила зруйнує усе навколо. Тебе, твоїх друзів, твоїх рідних. І ти розумієш, що не маєш сили її зупинити. І можеш лише стримувати. Поки є сили…
І ти розумієш, що твій страх природній. Боятися то нормально. Боятися то нормально, коли поряд з тобою божевільний із ядерною бомбою. Коли поряд із тобою величезна країна, якою керує схиблений диктатор. Коли він об‘явив тобі війну. Коли він таки збожеволів і обрав війну.
Але ти боїшся, і тобі соромно за свій страх. Це так природно, боятися. Але так само природно боятися свого страху. І соромитись його. Намагаючись приховати той страх, як Адам і Єва приховували свою наготу.
Цей сором супроводжував тебе усе життя. Вилізаючи у дрібницях. Змушуючи тремтіти від сорому і заливатися фарбою. Ніяковіти перед дівчиною, що тобі подобається. Та ще у безлічі випадків. Заливаючись тією червоною фарбою твоє обличчя, коли, здається, твій страх побачили інші.
І от зараз ти боїшся. І не маєш показувати страх. Тому хто стоїть із тобою пліч-о-пліч. І твоєму ворогу. Спільному ворогу. Який чекає твого страху. Який робить усе, щоб ти боявся.
Але може то все неправильно. Може треба вийти перед усіма і чесно сказати. "Мені страшно". Мені страшно і соромно від того, що мені страшно. Але це нормально. І я приймаю свій страх. І я не даю йому керувати собою.
Я знаю, що лишень божевільний не буде боятися божевільного із ядерною зброєю і могутньою армією.
Лишень божевільний не буде боятися, коли чує поряд вибухи.
Я боюсь. І я готовий показати усім свій страх. Це ж майже як вийти голим на Майдан. Але я роблю це. Бо ми всі боїмося. І ми усі маємо зізнатися у своїх страхах. Заявити про них. І відпустити. Щоб стати сильнішими. У момент найбільших випробувань. Розуміючи, що наш страх ніщо поряд із відчуттями хлопців, над якими розриваються снаряди. Поряд із тими, хто вже втратив рідних. Хто вже втратив свій дім. Поряд з тими, хто перший прийняв удар.
Я боюся. І я кажу про це в голос. Я кричу про це. Бо мені страшно. І це нормально.
Я боюся. Але я лишаюсь в Україні. Мені страшно. Але я не здався. І може колись я розповім про ці хвилини своїм онукам. З гордістю про свій страх. А вони не повірять. А вони не будуть слухати. Бо для них це буде як фантастика.
Бо в їх світі не буде божевільних диктаторів. З ядерною бомбою. Колись. Не буде.