Війна Росії в Україні та позиція Туреччини: як Анкарі вдається всидіти на двох стільцях

Як і багато регіональних потрясінь до цього, вторгнення РФ в Україну стало черговим краш-тестом здатності Туреччини грати на кількох паралельних майданчиках, не втрачаючи власної автономності у міжнародних справах. Останні два місяці показали, що Анкара із цим завданням поки що справляється, показуючи майстер-клас із реальної політики зовнішньополітичного балансування.

Війна в Україні дуже сильно поляризувала світ. Зростання міжнародної напруженості спонукало негативні тренди на мілітаризацію, що зазначаються останніми роками в різних регіонах, особливо в Азії. Стан військової тривоги і безпрецедентна спроба опустити "санкційну завісу" на Росію розхитує і без того нестабільні ринки, заганяє економіки країн, що розвиваються, у віраж, що посилює соціально-економічні дисбаланси, які виникли в результаті пандемії COVID-19. Військово-політична ескалація між РФ і Заходом стимулює великодержавне суперництво, особливо між США та Китаєм. У такій атмосфері багато країн, які воліли витримувати баланс між основними глобальними центрами впливу, опиняються у ситуації жорсткого вибору. На них чинять тиск з тим, щоби вони обрали "правильний" бік.

Гра на два поля

Туреччина не стала винятком і однією з перших зіткнулася із цим викликом. Останні сім років Анкара витратила на те, щоби зайняти позицію, максимально зручну для одночасної гри як на західному, так і на східному та південному напрямках.

Централізація політичної влади в Туреччині в руках президента зацементувала його амбіції та ідеї на державному рівні: про Туреччину як одну з провідних країн у мусульманському світі, про регіональну супердержаву, здатну формувати нову архітектуру безпеки в Євразії, про першу незахідну країну, яка стане активним стейкхолдером у новому багатополюсному світовому порядку.

Послаблення Заходу у конкуренції зі Сходом і втрата Сполученими Штатами безумовної політичної ініціативи на світовій арені сприяли піднесенню Туреччини, зокрема її військово-політичній експансії на ближчих та середніх рубежах – у Сирії, Іраку, Східному Середземномор'ї, Лівії, на Південному Кавказі, у Чорному морі, Східній та Центральній Африці та, нарешті, в Україні.

Глобальні завдання Туреччини

З початком вторгнення Росії в Україну 24 лютого перед Туреччиною стояли два глобальні завдання:

1. Зберегти стратегічне позиціонування у регіональних та світових справах, якого вони досягли після 2016 року.

2. Зміцнити свої нинішні позиції ще більше і примножити свої ранні досягнення для подальшої експансії.

Зокрема, перше глобальне завдання Туреччини можна умовно поділити на кілька підзавдань.

По-перше, російське вторгнення в Україну почало загрожувати тій прагматичній багатовекторності, на якій Анкара побудувала свою зовнішню політику. Політична консолідація країн НАТО та ЄС перед російською загрозою, зрозуміло, зачепила і Туреччину, яка не могла просто стояти осторонь, враховуючи тісні зв'язки із західними союзниками.

Однак і розривати зв'язки з Москвою, приєднуючись до західних санкцій (які Туреччина не приймала для себе з 2014 року), в Анкарі теж не хотіли, щоби не втрачати великий ринок збуту ($26 млрд товарообігу), одне з джерел інвестицій (понад $10 млрд) , шалені потоки туристів (майже 5 млн росіян, 19% від усіх іноземних туристів), постачальника енергоносіїв та важливого ситуативного партнера на регіональних кризових майданчиках (Сирія, Карабах, Лівія).

Крім того, у розумінні турецьких еліт повне підпорядкування волі США та європейських союзників (а саме так в Анкарі розглядають рішення підтримати санкції проти РФ) неприйнятно та небезпечно, оскільки звужує коридори можливостей та фактично позбавляє їхнього простору для власного маневру.

Ці питання були розв’язані доволі витонченим способом взяттям на себе ролі офіційного посередника в російсько-українських мирних переговорах. У такий спосіб Анкара отримала формальну роль процесі врегулювання ситуації, що зачіпає їхні життєво важливі інтереси у регіоні. А також хороше пояснення, чому Туреччина не може приєднатися до антиросійських санкцій: щоби не порушувати нейтральну позицію посередника, адже приєднання до західних санкцій – те саме, що участь в антиросійській коаліції, яка протистоїть РФ в Україні.

По-друге, подальше за вторгненням в Україну загострення протистояння між Заходом і РФ похитнуло баланс сил на кількох важливих для Туреччини напрямках. Це ставить під загрозу регіональну політику Туреччини, яка багато в чому спиралася на ситуативне партнерство з РФ, наприклад, у Сирії, Лівії та Карабаху. Імовірне ослаблення РФ у Сирії посилює Іран – конкурент РФ та Туреччини, а також створює вакуум безпеки, що загрожує розвалити перемир’я між Дамаском та антиурядовими протурецькими угрупованнями.

Те саме стосовно Нагірного Карабаху, де на тлі ослаблення РФ може відбутися посилення позицій західних країн: США, Франції, Греції, а також Китаю і того ж Ірану. Турецька влада витратила багато енергії та ресурсів на те, щоби створити потрібний їм статус-кво. Регіональна дестабілізація через війну в Україні та послаблення РФ неприйнятна для Анкари, зокрема, якщо брати до уваги проблеми в економіці та фінансах.

Цю загрозу Туреччина намагається усунути своїм нейтральним статусом, що дозволяє підтримувати нормальну комунікацію та партнерство з Москвою. У хід також йдуть превентивні заходи, такі як активізація неформальних контактів з сирійською владою за одночасного зближення з Саудівською Аравією та ОАЕ, або нормалізація відносин з Вірменією, щоб уникнути масштабної ескалації в Карабаху, зокрема через Азербайджан.

По-третє, глобальні соціально-економічні наслідки війни в Україні ще більше розхитують турецьку економіку та загострюють внутрішньополітичну ситуацію в Туреччині.

5 травня стало відомо, що рівень інфляції у Туреччині досяг 20-річного антирекорду – майже 70%. Споживчі ціни в країні зростають щомісяця на 7%. Після торішнього обвалу національна валюта знову просіла на 0,9% після публікації даних про інфляцію.

Збільшився дефіцит платіжного балансу. Економічні труднощі підривають політичні позиції президента Туреччини Реджепа Ердогана напередодні важливих президентських виборів у 2023 році. Криза також дає опозиції додаткові аргументи для критики влади, політичного перегрупування перед виборами та розвитку контрнаступу проти Ердогана за найболючішими темами: соціальна політика, економіка, комунальні платежі, криза з біженцями. Очевидним стає дедалі впевненіша підтримка опозиційних партій з боку Заходу, особливо США, які хотіли би приходу до влади більш лояльних груп еліт.

За таких умов турецька влада змушена діяти, коригувати свою внутрішню політику чи активізувати зовнішню. Нова військова операція Туреччини проти курдів на півночі Іраку знайшла підтримку практично серед усіх верств населення, включно з опозиційними лідерами. Крім того, Ердоган пообіцяв повернути до Сирії 1,5 млн біженців, через яких в країні розпочалися антиарабські погроми і зросла соціальна напруга у великих містах.

Уряд постійно переконує населення, що фінансові проблеми будуть розв`язані швидко, але не уточнюють, як саме. Навіть порушили тему вступу до ЄС, щоби перетягнути частину прозахідного електорату.

У хід ідуть методи закручування гайок. Наприклад, популярного серед опозиційно налаштованих виборців мера Стамбула Екрема Імамоглу хочуть засудити до чотирьох років ув'язнення за образу членів виборчої комісії у 2019 році. А лідерів основних опозиційних партій публічно закидають тісні зв'язки із західними посольствами, натякаючи на можливе переслідування за ці нібито зв'язки в майбутньому.

Наступна експансія

Друге глобальне завдання має іншу логіку. Якщо перше спрямоване на збереження вже досягнутого Туреччиною за останні роки, то друге стосується використання нинішньої кризи у своїх цілях для посилення власних позицій та зміцнення політичного та економічного впливу.

В рамках цього завдання я виокремив би кілька важливих пунктів, які Анкара намагається виконати:

Торговельно-економічна експансія.

На тлі масового відходу західних компаній з російського ринку Туреччина бачить у цьому можливість посилити свою економічну присутність та просувати інтереси свого бізнесу. Анкара також порушила питання щодо оновлення угоди про митний союз з ЄС, щоби вибити нові торгові преференції.

Частина російських олігархів вивозять свої підсанкційні активи до Туреччини, забезпечуючи турецьку економіку додатковим надходженням капіталу. У Туреччині створюють окрему авіакомпанію для завезення російських туристів на курорти. Анкара також почала перехоплювати потоки іноземних та російських IT-компаній, які переїжджають із РФ через санкції Заходу в іншу юрисдикцію.

Росіяни масово скуповують нерухомість у Туреччині, відкривають там свій бізнес для обходу західних санкцій, чим місцева влада користується, пропонуючи громадянство тим, хто інвестує в економіку понад $400 000.

2. Участь у розподілі енергетичного ринку у Європі.

Туреччина позиціонує себе як один із ключових альтернативних енергетичних хабів для постачання до Європи у міру зменшення частки російських енергоносіїв роки найближчими роками.

Почалися переговори з Deutsche Bank про кредит у 1 млрд євро, за який Туреччина закуповуватиме ЗПГ і постачатиме до Європи своїми трубами. Азербайджан висловив готовність збільшити постачання свого газу через територію Туреччини. ЄС розглядає також варіант збільшення постачань із Туркменістану, які також підуть через Туреччину.

Почалися дискусії про те, щоби побудувати трубопровідну інфраструктуру, яка дозволила б експортувати середземноморський газ біля узбережжя Єгипту, Ізраїлю та Кіпру через Туреччину в ЄС замість визнаного нерентабельним проєкту East-Med в обхід Туреччини. Багато проєктів, що передбачають збільшення постачання газу Південним газовим коридором як альтернативу Росії, включають участь Туреччини.

3. Стабілізація західного вектора.

Війна в Україні та необхідність для США та Європи консолідувати союзників для ефективної протидії Росії створює можливість для Туреччини нормалізувати свої відносини із Заходом. Останнім часом вони не складалися, загалом через ідеологічні та політичні розбіжності, а також агресивну і не завжди зрозумілу Заходу зовнішню політику Туреччини в регіоні (суперечки з Грецією та Кіпром, окупація частини Сирії, вторгнення в Ірак, придушення курдів, антизахідна риторика).

Війна в Україні підвищує для Заходу цінність Туреччини як союзника та партнера. Цим мають намір скористатися в Анкарі, щоби вибити для себе бонуси та дивіденди, а заразом покращити свої політичні позиції на Заході.

Недавнє посередництво Туреччини у визволенні американського морпіха Тревора Ріда з російської в'язниці явно було частиною домовленостей із Вашингтоном.

4. Зняття санкцій зі свого ВПК.

Турецьке керівництво з перших днів війни в Україні закликає США зняти санкції з їхніх оборонних підприємств, запроваджених через закупівлю Анкарою російських ЗРК С-400. Війна в Україні дає туркам хорошу нагоду форсувати цю тему під приводом більш ефективної протидії РФ. Мовляв, якщо ми всі повинні зміцнювати НАТО, то знімайте санкції проти одного з членів НАТО, вони вже неактуальні. Ба більше, на тлі війни в Україні, у Конгресі США змінилися настрої щодо продажу Туреччини партії літаків F-16, чого раніше вимагала Анкара. Втім, не всі США готові робити поступки Туреччини, навіть в умовах війни в Україні.

5. Формування навколо себе альтернативного полюса тяжіння у повоєнних розкладах.

Оскільки Туреччина бачить себе як самостійний полюс впливу в багатополярному пост-західному світі, війна в Україні служить "торпедою", яка, на думку багатьох лідерів Азії, підриває світовий порядок, в якому домінував Захід. Безвідносно результатів військової кампанії РФ в Україні, турецька влада має намір посилити свої бодай регіональні позиції на виході з кризи. Домагаються вони цього як через посередництво в російсько-українських переговорах та набуття статусу одного з "гарантів безпеки" повоєнної України, так і через активну перебудову балансу сил у своєму регіоні, зокрема через нормалізацію відносин з Вірменією, стабілізацію відносин з аравійськими монархіями та Єгиптом, відновлення контактів з Ізраїлем, консолідацію позицій у Лівії на противагу США, посилення військового тиску на курдів біля своїх кордонів і навіть налагодження мостів із офіційним Дамаском. 

Коли у країни-сусіда війна

Ще рано робити остаточний висновок: чи вдалося Туреччині всього цього досягти, чи ні. Поки що Анкара робить усе можливе, щоби майбутній повоєнний розклад у регіоні та світі обов'язково включав її інтереси, а в ідеалі взагалі закріпив Туреччину як одного зі стейкхолдерів. Проте з огляду на серйозні проблеми в турецькій економіці, ці плани можуть бути скориговані.

Україна в турецькій зовнішньополітичній стратегії посідає другорядне місце. Війна призвела до заморожування багатьох проєктів Туреччини на території України (від інфраструктурних до військово-промислових), і важко сказати, чи вони відновляться повністю після війни.

Маючи на меті недопущення масштабної дестабілізації Чорноморського регіону та повної втрати ринків у РФ та Україні, Туреччина зайняла найзручнішу позицію з усіх: між сторонами конфлікту, ніби над сутичкою, що дозволяє маневрувати з мінімальними для себе втратами.

З одного боку, Туреччина зберегла свої відносини з українським політичним керівництвом, і навіть зміцнила свої позиції у Києві, домовившись про продаж озброєння та ключову посередницьку місію. З іншого боку, Туреччина вкотре після 2014 року уникла необхідності приєднуватися до західних санкцій, зберегла зв'язки з країнами Заходу та Москвою, продовжує торгувати з усіма і зокрема цьому має можливість користуватися ситуацією у своїх економічних, бізнесових, політичних інтересах.

Звісно, для Туреччини затягування війни на роки було би не найкращим результатом. Що довше триває ця історія, то складніше Анкарі зберігати цей прагматичний нейтралітет.

Нещодавно Президент України Володимир Зеленський вже покритикував Туреччину (по суті, вперше з початку вторгнення) за прийом російських туристів, за що отримав доволі різку відповідь від лідера турецьких націоналістів Девлета Бахчелі (партнери Ердогана у парламенті). Відповідно, щоби не допустити подальшої ескалації та роздратування у відносинах, Туреччині хотілося би, щоб війна швидше завершилася підписанням компромісної угоди про перемир'я або мирного договору з гарантіями безпеки. Це одна з причин, з якої Туреччина є одним із активних прихильників російсько-українських мирних переговорів, і сама взялася за цей процес.

Ключовим аспектом російсько-української війни для Ердогана та його уряду залишається не так підтримка України чи Росії, як зміцнення власних міжнародних позицій завдяки двом країнам та про-активній дипломатії на тлі кризи, що розвивається.

У такому суто прагматичному ставленні до ситуації в Туреччини, звісно, є чому повчитися.