Чому Україна – не Білорусь і не Росія. Ми вільні. І нам сильно заздрять
Останнім часом все частіше зустрічаю росіян або білорусів, які виїхали (фактично втікали) зі своєї країни. Хтось до Литви, хтось у Лондон, хтось у Штати, хтось переїхав жити і працювати до Києва.
Кожна розмова, хочеш чи не хочеш, плануєш чи ні, повертає на політику. І звучить одна й та сама думка, але різними словами:
"Які ж ви вільні! Ви не уявляєте, що ми відчуваємо, коли дивимося на вас. Захоплення і надію. Оточені сусідами, які не можуть навіть вдихнути без дозволу, у яких контролюють кожен крок, у яких на виборчому бюлетені одне й те саме обличчя без альтернатив 20 років поспіль, у яких ти не можеш вийти ані на одноосібний пікет, ані на демонстрацію, і навіть у соціальних мережах не можеш висловити без остраху свою думку.
Ви демонструєте всьому світові, що свобода може перемогти. Будь ласка, тримайтеся, бо ви наш шанс і приклад, що у нас одного разу теж може щось змінитися! У нас може змінитися, і тоді всі ми повернемося додому".
Щоразу я дивлюся в їхні очі і відчуваю, скільки щирості і скільки енергії вони вкладають у ці слова. Щоразу я прокручую розмову в голові і відчуваю таку велику гордість і відповідальність. Ми вільні. Свобода – наша релігія. Наша найбільша цінність.
І нам потрібно ії усвідомлювати. Буквально повторюючи як мантру, а не приймаючи як щось само собою зрозуміле, тому що приклади – що буває, якщо це упустити, – ось вони, на відстані витягнутої руки. Берегти її. Захищати. Передати нашим дітям і дітям їхніх дітей. В ім'я всіх, хто віддав і віддає за нашу свободу своє життя.
Нарешті, пишатися нею. Зробити своєю перевагою, своїм слоганом.
Ми припускаємося помилок і часто розчаровуємося. Здається, немає чим пишатися. Це не так.
Просто Україна – молода країна. Нам належить пройти свій шлях і побудувати державу, в якій люди живуть гідно.
Всі свободи для цього у нас є.