Вітаю у новому 1944-му. Готуємось гідно прожити осінь та зиму. Рефлексія на промову бункерного діда

Будь-які історичні аналогії завжди дуже відносні. Але "історичні реконструктори" з-за порєбріка настільки точно відтворюють історію "тисячолітнього Рейху", що порівняння з радянсько-німецькою війною наразі найбільш придатні для короткого пояснення ситуації.

Отже, після "чуда на Харківщині" ми за якісь тиждень-два з умовного 1943-го (тобто з часу протистояння армій, в якому нам уже були очевидні проблиски майбутньої перемоги та те, що час загалом працює на нас, але це все ще не було очевидним ні нашим опонентам, ні навіть значній частині наших союзників) перестрибнули в очевидний та загальновизнаний (останнє, можливо, найважливіше) 1944-й – рік, коли "рейх" ще пручається, відчайдушно шукає шляхи переламати ситуацію, здатний ще створити багато проблем, але загальний підсумок війни вже очевидний всім і не викликає сумнівів по обидва боки фронту.

Психологічно та політично кінець вересня відрізняється від середини серпня не менше, ніж березень від квітня.

Навесні після "дива під Києвом" світ повірив в те, що Україна може не програти Росії. Але лише тепер більша частина світу нарешті прийняла для себе можливість нашої перемоги, в яку донедавна вірили майже виключно самі українці.

Так само можливість нашої перемоги нарешті усвідомили у Кремлі.

Тепер дії і наших ворогів, і наших союзників визначатимуться саме цією перспективою. І це величезний здобуток Збройних Сил України, попри те, що за нього нам всім доведеться заплатити окрему додаткову ціну.

Оголошення мобілізації на Росії – новина насправді гарна, а не погана.

Почнемо з того, що це визнання. Навіть "часткова" мобілізація в СРСР та РФ не оголошувалась жодного разу після Другої світової війни. І визнати, що виграти війну проти України без мобілізації Росія нездатна, – це найбільший респект, який нам колись виголошували.

Так само це публічне визнання "бажання" росіян воювати – адже якщо озвучену міністром оборони РФ Сергієм Шойгу цифру у 300 000 солдатів неможливо навербувати без мобілізації, попри всю піврічну роботу пропагандистського апарату та обіцяні грошові виплати, то всю "народну підтримку спецоперації" можна занести до списку кумедних московських казок.

Власне, те що одночасно з мобілізацією в Росії ввели нечуване зі сталінських часів кримінальне покарання за "добровільну здачу у полон", зайвий раз доводить, що з мотивацією в окупантів, м’яко кажучи, великі проблеми.

Але головне, що це постріл собі якщо ще не у скроню, то щонайменше в ногу.

Розпочнемо з радикальної зміни суспільних настроїв – адже навіть російський електорат здатний збагнути, що мобілізацію оголошують не від хорошого життя, а саме внаслідок розгрому "другої у світі" "професійної" армії.

Продовжимо масовим "звалом" від мобілізації (квитки з Москви до Стамбула тільки за вчорашній день подорожчали вдвічі) та можливою появою на Росії реального антивоєнного руху (який досі був суто віртуальним).

Ну, і зрештою оцінимо наслідки для економіки, яка і так тріщить під санкціями, і цілком зрозуміло, як відреагує на вилучення з виробництва трьохсот тисяч працездатних чоловіків (плюс на втечу за кордон, можливо, десь такої ж їх кількості).

Ще кращою новиною для нас є анонсовані окупантами "референдуми" та анексія українських територій.

З військового погляду це жодним чином нічого не змінить, і наші бійці звільнятимуть українські міста та села незалежно від того, чи позначені вони на картах Росії як "ісконная" територія. У нас інші карти, з міжнародно визнаними кордонами, і саме по них плануються контрнаступи.

А от на "західному фронті" нашої війни це рішення РФ радикально змінює ситуацію на нашу користь. Аж бува, стає трохи шкода всяких "орбанів", чиї титанічні зусилля з підриву санкційного режиму та загалом єдності Заходу російський диктатор Володимир Путін перекреслив однією своєю промовою.

Анексія нових територій гарантує не лише збереження чинних санкцій проти РФ, але і значне їх посилення. І всі, хто спробує щось сказати проти цього, будуть оголошені співучасниками злочинів Кремля.

А ще набагато важливіше, що нова порція псевдореферендумів нарешті зрушить з місця надважливий процес, якого ми не могли домогтися всі ці пів року – перехід від заморожування російських активів до їхньої конфіскації. Нас нарешті озброюватимуть не коштом західних платників податків, а коштом російських – і це разюче змінить як обсяги допомоги, так і ставлення до неї у країнах–донорах.

Само собою зрозуміло, що військовою відповіддю на російську мобілізацію стане "повний Рамштайн" та справжній повноцінний ленд-ліз.

Ну, і зрештою, "референдумна лихоманка" на окупованих територіях остаточно знімає питання про статус Криму.

Хоч і так вже більшість наших союзників останніми місяцями (так, не раніше) почали визнавати за нами право на військове звільнення півострова, все ж питання лишалося дискусійним, і під час розгляду можливих умов майбутнього миру Крим регулярно намагалися "винести за дужки", бо ж це, бачте, "дуже чутливе питання" для Росії. Відтепер Крим нічим не особливий – Кремль показав, що готовий анексувати будь-яку територію, на якій тимчасово стоїть чобіт російського солдата, і тим нівелював всю "унікальність" та "складність" кримського прецеденту.

Звільнення Севастополя відтепер нічим не відрізняється від звільнення Херсона чи Мелітополя і стає непростим, але виключно військовим завданням, без жодних політичних ускладнень довкола.

Так що загалом істерична реакція Кремля на "диво під Харковом" цілком відповідає безнадійним потугам Рейху переламати хід війни влітку 1944-го. Так, це ще не весна 1945-го, ми ще побачимо і "призов фольксштурму та гітлерюгенду", і спроби організовувати сепаратні "мирні угоди" з нами та з різними нашими союзниками за найхимернішими умовами, і ще багато чого, на що вистачить фантазії у бункері плешфюрера.

Але загалом колапс російського режиму відтепер став остаточно невідворотним, і відлік запущений саме 21 вересня.

Останні шанси "пропетляти" і вийти з цієї війни зі збереженням путінського режиму остаточно змарновані, і для нас це чудова новина.

Звісно, як і в 1944-му, до перемоги ще довгий та дуже непростий шлях. Для ейфорії, на жаль, немає підстав – рівно так само, як і для переляку чи відчаю. Попереду і дуже важкі бої на фронті, і значні втрати, і нечувано важка зима в тилу.

Такого ефектного розгрому, як на Харківщині, очікувати більше не варто. Ворог вчиться на помилках, і, найімовірніше, подальший наступ відбуватиметься не як під Балаклією та Ізюмом, а як на Херсонщині – з дуже важкими боями проти добре окопаного ворога, за спиною якого стоять кадировські заставзагони, мотивуючи до запеклого опору. В кращому разі на Луганщині та Запоріжжі може вийти щось середнє між харківським проривом та херсонським повільним протисканням. Буду дуже радий помилитись у цьому прогнозі, але краще переоцінити ворога, аніж недооцінити (приклад росіян в цьому сенсі дуже показовий).

Можливість стрімкої перемоги обмежують також два інші фактори: брак "важкого заліза", яке лише зараз, після Харківської перемоги, нарешті почне надходити у потрібних масштабах (адже до того його дуже "дозували" із розрахунку більше на стримування РФ, аніж на тотальний розгром); та вкрай несприятлива погода. Осінь очікується дощова, а мало що так заважає просуванню вперед, як багнюка, непрохідна для бронетехніки.

Сама по собі російська мобілізація зовсім не одразу відіб’ється на ситуації на фронті.

Від роздачі повісток до появи нових частин на фронті мине щонайменше три-чотири місяці. І це ще за умови, що у РФ реально вистачає, у що одягнути новобранців (ще й на зиму), чим їх озброїти, та головне – на яку броню посадити та яким важким залізом з б/к до нього забезпечити їхню боєздатність.

Враховуючи те, що в росіян уже вилазять проблеми навіть із забезпеченням того контингенту, який наразі воює в Україні (згадаймо закупівлю снарядів у КНДР), їхня здатність одночасно озброїти та забезпечити ще 300 000 новобранців виглядає дещо сумнівною. Найімовірніше, йдеться про формування резерву для оперативного заповнення "дірок", які виникають внаслідок величезних втрат окупаційної армії, тобто про ресурс для підтримання її постійної нинішньої чисельності, а не про радикальне збільшення. Однак успіх мобілізаційних заходів може подовжити час війни на додаткові декілька місяців.

А нам, тиловикам, слід готуватися до дуже нелегкої зими.

Удар окупантів по ТЕЦ під Харковом 11 вересня – репетиція того, що буде скоро масштабовано в рази по всій території країни.

Ракети у росіян потроху закінчуються, їхня військова ефективність виявилась вкрай низькою, тож останній "салют" ними буде саме по цивільній інфраструктурі.

Не варто недооцінювати можливості ворога зі знищення критичної інфраструктури. Цілком можливо, що значну частину зими ми з вами проведемо без світла, тепла, газу та води у квартирах. Ну, тобто інколи на якісь дні та може навіть тижні поживемо так, як весь цей час живуть наші захисники та захисниці на фронті.

Як саме технічно готуватись до такої зими – поговоримо окремо. Поки ж головне – відповідно налаштуватись, і пам’ятати: якщо армійці витримують такий побут, та ще й одночасно з артою на голову та боями, то і ми, тиловики, просто не маємо права бути слабкою ланкою (на що сподівається ворог), "посипатися" та почати стогнати та плакати від побутових незручностей.

Так, те що нас очікує, – це лише побутові незручності, хоч, можливо, і дуже масштабні. Хто вважає що це "нестерпно" – згадайте оборону Маріуполя та майте совість.

Загалом же очікувані проблеми – плата за Перемогу, яка від сьогодні стала ще ближчою та невідворотнішою. Ми продовжуємо жити за канонами страшної комп’ютерної гри, де перемога на кожному рівні дається дуже дорого і непросто, і як "винагорода" відкривається наступний рівень, зі ще страшнішими монстрами. 

Тож готуємось гідно прожити осінь та зиму "нашого 1944-го" – а там попереду весна, і наш "прапор над Рейхстагом".

Слава Україні!