Не тіштеся ілюзіями. Росія обрала терор і війну. І вже не зверне з цього шляху
Росія не досягла поставленої мети завоювати Україну – слова "демілітаризація" та "денацифікація" майже зникли з офіційного кремлівського дискурсу. Російські війська зазнають втрат і дедалі більше переходять на застарілу техніку – від танків до ракет. Ми не знаємо, чи розуміє Москва, що вона вже програла війну.
Але ми маємо усвідомлювати, що в будь-якому разі Росія вже не зверне зі шляху війни й терору. Тому що інших варіантів у неї вже не залишилося.
Без варіантів
Перші два строки правління Володимира Путіна в Росії – від Другої чеченської до Осетинської війни – були найкращим часом для російського обивателя. Ціни на енергоносії рвонули вгору, бюджет РФ буквально лопався від дармових грошей – сотень мільярдів доларів.
За кілька років була збудована проста економічна модель: качаємо нафту з газом і продаємо на Захід, за отримані кошти купуємо там же все потрібне. Звісно, більшу частину доходів розпилювали нові еліти, але й посполитим щось перепадало. За винятками на зразок Беслана чи Норд-Оста, ще ніколи пересічний мешканець не жив так добре, особливо у великих містах – доступна іпотека, дешеві машини, щорічна відпустка на південних морях. "Тагі-і-іл!" – це все звідти. Здавалося, так буде завжди.
Однак схема "нафта/газ в обмін на все" працювала, доки ціни трималися на високому рівні. Пік був досягнутий у червні 2008 року – $142 за барель. Однак далі на Росію чекали випробування.
Вже у вересні того ж року розпочалася світова економічна криза, і в січні 2009-го за барель давали лише $24,9 (у 2011-2014 роках ціни повернуться на високий рівень, але тоді цього ще ніхто не знав). Того ж таки 2009 року в США успішно завершилася "сланцева революція" в газовій сфері – країна перегнала Росію за обсягами видобутку й відкрила для себе вікно експортних можливостей (і ось минулого тижня в ЄС кількість отриманого з Америки газу перевищила кількість перекачаного з Росії).
Набирала обертів і "зелена енергетика", що також підривала позиції Москви на світовому ринку енергоносіїв.
Деградація, а потім і крах російської економіки в цих умовах ставали лише питанням часу – плюс-мінус 30 років. Вийти з ситуації можна було лише шляхом реальних реформ (наприклад, розвитку hi-tech а-ля Сколково, як пропонував тоді президент Дмитро Медведєв). Однак сама політико-економічна структура Росії унеможливлювала подібні перетворення.
За ті вісім років у країні сформувався бандитсько-чекістський клептократичний режим, який лише імітував державність, а насправді просто жив коштом грабунку ресурсів. Справжні реформи з побудовою нових галузей економіки в перспективі вели до послаблення влади (важко контролювати те, в чому не розбираєшся), відтак були неприйнятні, а "російські ілони маски" гинули в СІЗО.
Розкуркулення олігархів у 2000-2003 роках неймовірно збільшило держбюджет РФ, але геть вбило конкурентні стимули для розвитку – навіщо щось будувати в Росії, якщо завтра це забере товариш майор?
Ну і не варто забувати про Арабську весну, внаслідок якої Муаммар Каддафі в жовтні 2011 року загинув злою смертю – це неабияк вразило Путіна.
"Люди – друга нафта"
Тому відповідь на зменшення нафтогазових доходів і "болотні протести" 2011/2012 року була цілком в дусі не лише конкретно цього путінського режиму, але й більшості російських правителів взагалі. А саме – війна й репресії.
Уже Іван Грозний додумався сумістити Лівонську війну з опричниною – і то вкрай невдало. Його шлях повторили Петро І (значно вдаліше) й обидва Миколи (теж невдало). Примара "маленької переможної війни" тепер висіла і над Путіним.
В економічному ж сенсі почалася розбудова схеми "люди – друга нафта". Вперше її вжив віцепрем'єр Сергій Іванов 2009 року в позитивному сенсі, мовляв, слід більше інвестувати в людський капітал. Але в Росії не лише слова розходяться з ділами, але й слова зі словами. І швидко вираз "люди – нова нафта" почав означати наступ на гаманці звичайних росіян.
Можливо, цей розворот відбувся б пізніше і м'якіше, але тут в Україні вибухнув Євромайдан. Такого ляпаса від демократичних українців Путін не стерпів і буквально штовхнув Росію в обійми війни й терору. Спочатку сталася окупація і спроба анексії Криму, яка породила горезвісний "кримський консенсус". І навіть сьогодні, по стількох роках репресій і зубожіння, 90% росіян продовжують вважати півострів своїм. Тут перемога Путіна над опозицією була самоочевидна.
Потім сталася спроба "розкочегарити" Донбас – значно менш успішна. Врешті-решт, щоб вберегти самозвані "народні республіки", Путін був змушений вдатися до прямої інтервенції. Після квітня в Харкові та травня в Одесі розвіялися попелом мрії про "Новоросію". І тоді з наміром відволікти світ і росіян від невдалої "російської весни" Кремль почав інтервенцію в Сирії.
Паралельно в самій Росії відбулося серйозне закручування гайок
Несистемна опозиція і без того не надто впливала на державну політику, а відтепер взагалі була витіснена на маргінес. Меморіальні закони 2014-го, найжорсткіші в Європі, відкрили шлях до остаточного знищення незалежних медіа. Того ж року були заморожені пенсійні накопичення росіян (діє досі). Вбивство 2015 року опозиційного путінському режиму політика Бориса Нємцова продемонструвало, що недоторканих більше немає навіть серед номенклатури.
Можна по-різному оцінювати ефективність усіх цих заходів, але факт залишається фактом – режим не лише не впав, але й популярність Путіна навіть зросла. Ще шість повних років стабільності було забезпечено.
Проблеми нікуди не поділися
З початку 2015-го до кінця 2020 року ціни на нафту коливалися від середніх до низьких, популярність Путіна знову падала, а на горизонті замайоріла проблема його останнього строку.
Точилося багато розмов, у який спосіб Путін забезпечить собі довічне керування Росією: чергове "рокірування", призначення "наступника", введення нової посади в країні чи в наддержавному об'єднанні з Білоруссю. Вирішили, одначе, піти найпростішим шляхом – переписати конституцію, щоб дозволити йому балотуватися 2024-го і 2030 року.
Справу цю було затіяно ще в січні 2020-го, і, можливо, все цим би й обмежилося, однак того ж року світ накрила пандемія коронавірусу.
Сама по собі надсмертність серед старших росіян (200 000 людей) принесла Кремлю лише вигоди – економію пенсійного фонду.
Однак надсмертність працездатного населення (ще 480 000), масова втеча мігрантів, невідворотні локдауни на місцях і загальна світова економічна депресія болісно вдарили по бюджету РФ.
У цих умовах Путін пішов тим самим шляхом, що й шість років тому, і який виявив відносну ефективність – шляхом війни й терору. Але якщо тоді в Росії була принаймні можливість вибору між репресіями та реформами, цього разу все було однозначно. Поширення статусу "іноагентів" на фізичних осіб наприкінці 2020 року й "ультиматум НАТО" наприкінці 2021-го стали вершинами айсберга нової російської політики. Режим скинув маску "гібридності" і перейшов до побудови повноцінного авторитаризму.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року знаменувало собою початок нового й, цілком можливо, останнього етапу сучасної російської історії. І сам хід бойових дій, і звірства звичайних рядових "на землі", і терористичні по своїй суті ракетні атаки на наші тили – це все прямий наслідок попередньої політики Росії, тоді внутрішньої, а тепер – зовнішньої.
Агресія і терор, що так "добре" зарекомендували себе всередині країни, природним чином були поширені назовні. Не те щоб такого не траплялося раніше, але досі – не в таких масштабах. Нині навіть найвідданішим "друзям" Кремля на Заході неможливо удавати, що нічого страшного не відбувається.
Але Буча з Маріуполем мали не лише той ефект, який ми спостерігаємо в Україні й на Заході – одностайне засудження російської агресії та боротьба з нею. Шлях війни й терору для самої Росії остаточно перетворився на колію, з якої немає виходу. Тепер Кремль просто приречений воювати далі, тому що домовитися посередині вже не вийде.
Москва не може відступити, а Київ не хоче. Для кожної столиці поразка означатиме зміну режиму, а для Путіна – цілком імовірну смерть.
Тож не будемо тішити себе ілюзіями – Росія вже не зверне зі шляху війни, щоб ми їй не запропонували, бо лише так режим може гарантувати собі стабільність.
А оскільки Кремль воювати по-іншому не вміє, то терор проти своїх і чужих лише посилюватиметься.