Не можна воювати за справедливість, коли не бачиш справедливості у власному війську
Те, про що я пишу, не є сенсацією. Кризу в нашій військовій системі вже ніхто не приховує, тому що вона очевидна. Так, ми більш менш тримаємо фронт, але відбувається це не завдяки системі, а скоріше всупереч, коштом щоденного героїзму людей і кількості втрачених життів. Довго так бути не може. Тому – ще одна сторінка з воєнного зошита "накипіло".
Розумію, що після озвученого можу отримати бойове розпорядження на штурм Авдіївки. Але, якщо мовчати, то нічого не зміниться, а змінювати треба. І необхідно, щоб українське суспільство – основне джерело сили нашого війська, розуміло це.
Отже. Настав час (навіть перезрів) подякувати поважним дядькам-генералам з великими зірками, які не керували реальним боєм у сучасній війні, та попрощатися.
Якщо війною дронів, а саме так називають цю війну, керують люди, які не розуміють, що це і як воно працює, то їхнє незнання коштує нам надто дорого.
Треба відпустити "радянські" кадри та дати ліфт молодим офіцерам-полковникам, які керували підрозділами бригади під вогнем КАБів, бачили втрати не в цифрах, а в прізвищах і позивних своїх воїнів. Якщо ми хочемо перемоги, і щоб вона не була Пірровою, саме таким людям треба давати дорогу і призначати на відповідальні посади.
Треба нівелювати вплив суб'єктивного чинника на кадрові призначення. Не може бути такого, щоб комбриги, які декілька років воюють, мають свіжий досвід успіхів і помилок, через штабні "непорозуміння", відправлялися служити в нікуди, в якісь незрозумілі військові структури, без реальних повноважень.
Ефективна армія, як і будь-який інститут суспільства, може будуватися тільки на системі стимулів і заохочень. Відсутність соціальних ліфтів, система стосунків за принципом "я – начальник, ти – дурень", позбавляють військових головного чинника ефективної взаємодії – довіри та віри у справедливість.
Не має бути так, щоб військовий починав службу молодшим лейтенантом на посаді командира роти, роками успішно виконував бойові завдання під Авдіївкою та Бахмутом, та все ще залишався старшим лейтенантом і командиром роти! За логікою, він має вже бути заступником комбрига або щонайменше комбатом.
Застій перетворює армію на болото. Без стимулів і заохочень, вона втрачає динаміку, кураж. А це важливо у війні, що не схожа на всі інші, яка змінює правила і вимагає не просто підпорядкування, а творчості, постійного новаторства і ризиків.
Далі. Не може бути такого, що тиловики отримують нагороди й звання, а підрозділи, які знищили купу техніки, які в прямому сенсі тримають фронт, за рік не отримали нічого, навіть грамоти.
Фото політика Червоненка з купою різних орденів, що епатувало мережу, – це наочний приклад дискредитації, знецінення нагород і неадекватності системи нагороджень…
Насправді люди воюють не за бляшанки на грудях. Реальні воїни їх навіть соромляться.
Ми воюємо за справедливість. Але не можна воювати за справедливість, коли ти не бачиш справедливості у власному війську і власній країні. Якщо боєць нищить техніку або здійснює ефективну, з погляду впливу на бойові дії, інтелектуальну роботу та ще й на передовій – він має бути нагороджений!
Якщо ж техніка ворога горить, а цього не помічають, то треба відправляти на лікування тих штабників, у яких проблеми із "зором".
Ще одне – обіцяли фінансову винагороду – виконуйте! Припиніть класти асфальт, робити ремонти, фінансувати фестивалі, будувати корти – робіть те, що обіцяли. Де додаткові 70 000 гривень піхоті на передовій? Де бонуси за знищену техніку?
Ніщо не демотивує більше, ніж невиконання обіцяного. Це і про стимули, і про справедливість, і про довіру.
Далі. Не хочеться цього писати, але війна для багатьох "чиновників" давно перетворилася на бізнес. Кожен, хто сидить на постачанні й забезпеченні тягне "свого" виробника. Тому кошти витрачаються, але до фронту часто доходить, м’яко кажучи, не те, що треба.
Кому що болить – тому я про дрони. Треба дозволити бригадам купувати (або хоча б замовляти) дрони самостійно, виходячи з кошторису Міністерства оборони.
Дрон – не снаряд 155 калібру, не можна під нього формувати загальні стандарти. Розмір, частоти, камери, двигуни, батарея, плати-ініціації – під кожну ціль свої характеристики. Інколи нам дають виделку, коли задача – їсти борщ, чи змушують різати м’ясо ложкою.
Основна проблема нашої армії – у її радянськості. Нестача людей, дефіцит зброї – це вже похідні.
Система взаємостосунків, система керування, ставлення до людей – саме вони визначають ефективність війська. Бо сама собою наявність зброї нічого не вирішує, якщо в людей немає мотивації та стимулів ризикувати життям, застосовуючи її.
Кажуть: яка нація, така й армія. Ця війна показала, що маємо безліч проблем. На сильних не нападають. Тож, у складних умовах, але треба змінюватися. Отак, на ходу. Якщо хочемо вижити – вибору немає.