Ми завжди будемо програвати, поки не навчимося розглядати найгірший сценарій як базовий
Кожного разу ми програємо з однієї й тієї ж причини.
І кожного разу ми цю помилку повторюємо. Ми потрапляємо у пастку власної психіки. Бо психіка нас оберігає від поганих думок, адже в більшості погані думки викликають демотивацію, людина перестає боротися.
Тож не думаймо про погане!
Навіть якщо масштаб катастрофи тільки наростає.
Про погане треба думати. Холоднокровно і відсторонено, як про один з можливих сценаріїв.
А відтак і готуватись до такого сценарію. Не станеться – супер. Але якщо, не дай Бог, станеться – ми готові.
Проте ми вперто не хочемо прораховувати найгірші сценарії та готуватись до них. Ми психологічно тікаємо в теплу ванну пропаганди, в закриту рожеву бульбашку власного оточення, в мушлю світу рожевих поні.
Проаналізуйте, коли в історії ми готувались до найгіршого сценарію?
Коли віддавали ядерну зброю за папірчик? Чи коли віддавали Росії свої стратегічні бомбардувальники і ракети?
Може, тоді, коли віддавали Крим під чорноморський флот, чи сідали на російську газову голку?
Чи коли один з наших президентів у 2014 вірив, що можна завершити війну за кілька місяців?
Чи коли інший у 2019 вірив, що можна просто перестати стріляти?
Можливо, обидва вірили абсолютно щиро. Питання в іншому. Чому ми, як суспільство, включно з нашими президентами, досі віримо в перспективу кращих сценаріїв?
Вони не збуваються, але як наївні інфантили продовжуємо зі щасливою посмішкою ідіотів себе обманювати.
Колективний сеанс самообману.
Ще три роки тому ніхто не вірив, що корейці будують бігати по Україні, іранські інженери клепатимуть дрони, щоб бомбити наші пологові, а китайці будуть давати компоненти й інструкторів.
Але ми все одно віримо, що Трамп прийде і буде мир.
Замість того, щоб готуватись до того, що Путін не зупинить війну ні за яких умов.
А якщо і зробить невелику перерву, то тільки, щоб накопичити сили й перегрупуватися.
Замість того, щоб переформатувати все суспільство для сценарію, де ми одне з головних полів битви у Третій світовій. Між Сходом і Заходом, на десятки років.
Що якщо завтра Путін вкине сюди сумарно ще мільйон солдатів? Що якщо явно включиться Китай? Що якщо всередині табору західних країн будуть поглиблюватись розколи, і їм буде не до нас? Що якщо війна триватиме з перервами ще десять років?
Ми готові?
Ми завжди будемо програвати, поки не навчимося розглядати найгірший сценарій як базовий. Бо це і є наша реальність. І до неї можна підготуватись.
Якщо вірити в правильні речі, а не в приємні вологі фантазії. Бо це всього лише захисний механізм нашої психіки.
Не дивитися вгору.