Був СРСР, а тепер Росія – в'язниця народів. 10 тез на 30-річчя референдуму щодо Незалежності

30 років тому, 1 грудня 1991 року, на території тоді ще УРСР відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. На запитання "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?" проголосувало "Так, підтверджую" 90,32% (28 804 071 особа) з 84,18% населення (31 891 742 особи), яке взяло у ньому участь.

10 тез на 30 річницю Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України.

1. Радянський Союз був в’язницею народів. Ця історична пам'ять відлунює українцям через Голодомор і розстріляне Відродження. Кримським татарам – через трагедію 1944 року, багатьом іншим народам – через їхні власні трагедії. 

Якби Радянський Союз не був демонтований (пам'ятаймо, він не розпався сам собою, а був свідомо демонтований), якби ДКПП, КДБ та інші органи зберегли владу, хто знає, які трагедії ще би сталися. 

Може, хтось пам'ятає, що на початку 90-х означали слова "саперні лопатки"? Тоді всі боялися використання армії проти мирних цивільних. Врешті, Тяньаньмень показав, як воно буває. В’язниця народів мала бути розвалена до того, як вона принесе народам наступні трагедії. 

Тепер в’язниця народів – Росія, і вона має бути розвалена.

2. Історична пам'ять державності дуже важлива. 

Країни Балтії, як і Східної Європи, заходилися будувати нові державні інституції. Україна – ні, бо не знала, що це таке. Ми мали один лише рік розбудови державності на початку століття, водночас інші мали ціле покоління. Це створило величезний розрив між нами й ними. 

Нині нам терміново треба цей розрив подолати. Будувати інституції, а не навпаки, і то прискореним темпом.

3. Демократія – найбільше надбання України. 

Вона часто працює не найкращим чином, але дозволяє змінювати владу. Це наша беззаперечна перевага над тими, хто не зміг відстояти демократію, і тепер вимушений змиритися з тим, що до кінця свого життя нічого хорошого у власній країні не побачить. У цьому ще одна цінність демократії – вона дає надію. Ми змогли зберегти демократію, заплативши за це високу ціну. Це не лише Небесна Сотня та герої війни, а й олігархічна економіка та розколоте суспільство. 

Але немає такої ціни, якої не варто було би віддати за демократію, бо за її відсутності доведеться за те саме платити ще дорожче, набагато дорожче.

4. Усі без винятку регіони України проголосували за незалежність. Така одностайність настільки вразила російське керівництво, що воно на понад 10 років відмовилося від територіальних претензій до України, які вже готове було негайно висувати, і тим дало нам шанс виростити наступне покоління. 

Росія завжди вважала Крим, Схід та Південь України своїми територіями, а їхніх мешканців – своїми людьми. Якби вторгнення відбулося у 1990 роки, то ми не змогли би протиставити нічого, та й США з Європою не стали би на наш захист, бо тоді ще не розуміли нашої незалежності. 

Нагадаю, напередодні проголошення незалежності України тодішній президент США з трибуни нашої Верховної Ради переконував українців, що незалежність їм не потрібна й становить загрозу миру.

5. Незалежність не дається задарма. Ми думали, що свою отримали задарма, через історичний збіг обставин. Наша ціна догнала нас згодом, і це добре – встигло вирости нове покоління, якого нам так бракувало у 1991 році. Таке покоління народжених у незалежності, яке отримали свого часу наші західні сусіди. 

Наша ціна за незалежність – війна за незалежність, якої оминути не вдалося нікому, навіть тим країнам, яких їхні імперії відпускали задарма (Індія, Ізраїль).

6. Економіка. 

Кажуть, що Україна дотепер не відновила промисловий рівень радянських часів. Але хвалити рівень життя в СРСР може лише той, хто там не жив. Порівнювати цифри 1991 та 2021 років може лише той, хто не розуміє, що таке "офіційний курс долара США" на противагу справжньому. 

Спливати слиною за тодішнім рівнем промислового виробництва може лише той, хто не замислюється про асортимент. Це була мілітаризована економіка. Це була економіка з фіксованими цінами, без грошей як виміру цінності (мало хто пам'ятає сутність цього економічного феномену, але всі пам'ятають больовий шок від цієї першої реформи). 

Економіка, у цивільній частині якої не можна було продати те, що вироблено, бо воно нікому не було потрібно, і не можна було купити потрібне, бо воно просто не вироблялося. Ми просто не мали цивільної економіки після проголошення незалежності.

7. Інституції (знову і знову повторюватиму). Не можна поміняти прапор над будинком Ради міністрів і сподіватися на зміни у природі інституцій.

Може, ви пам'ятаєте слова "командно-адміністративна система" та "планова економіка". Ми змінили у 1991 році прапор і більше нічого. Воно не спрацювало, що й не дивно. 

Будувати парламентаризм, уряд як центр вироблення політики (policies), армію, дипломатію, муніципальне самоврядування... це я ще не згадав про судову та правоохоронну систему, про корпоративне управління державними підприємствами... коротко кажучи, це завдання на роки наполегливої праці, бажано без зупинок і відкочування назад. А ми почали багато реформ лише у 2014 році, та й ті робили за принципом "два кроки вперед, один крок назад".

8. Революція може бути стрімкою, а може – повільною.

Стрімка вдається лише в умовах суспільної єдності та згуртованості (це не про нас), а в інших випадках стрімка революція означає ріки крові і дуже малий реальний результат на виході. Франції знадобилося сторіччя для втілення ідей Великої революції. 

Повільна революція висмоктує сили, але зберігає життя. Тому що головна революція відбувається в голові, а це нешвидко. 

Ви можете пришвидшити українську революцію, зробивши самотужки революцію у власній голові.

9. Якби президент РФ Володимир Путін мав терпіння, а експрезидент України Віктор Янукович – клепку в голові, то у нас би вже була Білорусь. Нас би зварили як жабку на повільному вогні російської культури, російських грошей та російської дипломатії. Наше майбутнє задушили би у братніх обіймах. 

Сталося інакше: жабку кинули в киплячу воду, і цей окріп увімкнув інстинкт самозбереження нації. Тепер головне – його не вимкнути. 

Сталося пробудження, ініціація значної кількості громадян – достатньої для початку незворотних змін, але недостатньої для їхнього успішного завершення.

10. Активна меншість визначає напрямок, пасивна більшість визначає темп – така формула нашого нинішнього життя. Сильне, антикрихке громадянське суспільство – перевага України. Водночас нашим недоліком є слабка й недобудована, крихка держава. Отже, треба прискорено її будувати. Нині ми марнуємо час, отже, доведеться наздоганяти.

30 років тому не було української держави, була напівколонія зі вторинними ознаками державності. 

Сьогодні маємо сучасну економіку, життєздатну демократію, вмотивовану армію, непогану валюту, чимало державних інституцій, власне місце на міжнародній арені. 

30 років не минули марно (зробити все це за 10, як наші сусіди, ми не мали шансів), а тепер треба за наступні 10 все це вивести на рівень ХХІ сторіччя.

А щодо 1991 року – читайте хроніку того доленосного року у книзі Сергія Плохія "Остання імперія", щоб знати історичну правду.

Оригінал