"На нашу частину скинули півтонні бомби ФАБ-500". Історія Героя України Дениса Дикого

Полковника Дениса Дикого удостоїли Золотої Зірки Героя України одним із перших після великого вторгнення росіян – 2 березня 2022 року.

Тоді 91-й окремий Охтирський полк оперативного забезпечення під його командуванням успішно обороняв своє місто. Це виглядало неймовірним: окупанти планували проскочити Охтирку транзитом і сунути далі на Київ. Військову частину інженерних військ, яка там дислокувалась, навіть гіпотетично не розглядали як перешкоду. А дарма.

"Нашими очима були мисливці і місцеві", – пояснює полковник.

Про нагороду Дикий дізнався у розпал боїв за Охтирку. Радості не відчув: військові ще діставали тіла з-під завалів казарми, знищеної авіаударами. "На частину скинули з літака дві бомби ФАБ-500 і ракети, – каже він LIGA.net. – Завали розгрібали вручну. Вперто стесували руки в кров".

Як згуртована робота військових та цивільних перетворила Охтирку на фортецю, в яких умовах доводиться мінувати мости: LIGA.net розповідає Герой України, екскомандир 91-го ОПОЗ Денис Дикий. Далі – пряма мова.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. "ОХТИРКА ЗМІНИЛА ПЕРЕБІГ ВІЙНИ"

24 лютого о четвертій ранку мені зателефонував начальник місцевого підрозділу СБУ. Сказав, що танки обстрілюють пункти пропуску на кордоні. О 4:08 я вже збирав полк по тривозі. За вісім хвилин встиг почистити зуби, одягнути форму, завести машину і проїхати два кілометри до частини.

О 05:00 всі мої люди – на місці. Я був начальником гарнізону. Зібрав усіх силовиків, визначив завдання. Це той момент, коли мобілізуєшся повністю, включаєш всі набуті за час служби і життя навички та знання.

За кілька годин дізнався, що до нас на підсилення прямує підрозділ 93-ої бригади "Холодний Яр". Ми – полк підтримки. Сапери, понтонери і фахівці радіаційного, хімічного та біологічного захисту. На нас будівництво доріг, маскування, фортифікація, інженерна розвідка, розмінування, мінування. Важкого озброєння немає, ми не механізований підрозділ.

Підрозділи нашої частини були розосереджені Охтиркою, – по всіх можливих маршрутах руху російської колони. Розрахунки з РПГ стояли на дахах будівель, церков, на нашій казармі. Засідки створювали з чого могли, з наявного озброєння. Батальйон територіальної оборони формувався на очах. Вони займали інші важливі напрямки.

В нас із важкого було 200 РПГ-18,22 та два БТР-70. Все. На нас йшло порядку 500 одиниць російської важкої техніки: танки, БТРи, БМП, новітня техніка їхня, системи залпового вогню "Град", "Ураган", гаубиці "Мста-С". До речі, РПГ, які в нас були, не беруть танк насправді.

Росіяни Охтирку мали пройти просто так. Нашу частину взагалі не розглядали як перешкоду. Коли ми вже взяли документи у полонених, бачили варіанти маршрутів на Київ. Для них наше місто було транзитним.

Вони йшли на розслабоні. У передовому загоні був командний пункт 96-ї розвідувальної бригади 1-ої танкової армії. Йшли дорогами, колонами, не ховаючись, навіть військову розвідку не проводили.

Близько 13:00 повз нашу частину по вулиці Київській намагалися пройти чотири російських танки, два БМП, "Тигр", "Тайфун", командно-штабні машини. Далі ми їм пройти не дали. Відкрили вогонь із дахів будівель. Підбили машину з боєкомплектом, він почав вибухати.

Підрозділ батальйону тероборони на околиці міста вступив у бій із десантом противника, який перебував у підбитому "Тайфуні". Десант спішився. Їх чоловік 15 було, на чолі з капітаном вони з боєм відійшли в ліс. Техніку вони кинули. Майор їхній загинув.

Пізніше другу колону 93-я атакувала вже за містом.

Так пройшов перший день. Ми наваляли їм нормально. Використали ефект раптовості, і він спрацював, вони не очікували. Вони очманіли від нашої рішучості. Щоб краще зрозуміти настрої: наш БТР стріляв по танку. Ну, це ж смішно. Але люди були налаштовані боронити місто, навіть якщо це суперечить здоровому глузду. Окупанти зупинились.

Якби ми не підірвали оті перші російські машини, вони б так довго біля нас не затримались, 93-я не встигла б дійти.

Тоді росіяни зайшли б на Сумщину, десь зосередились у Лебединському районі і звідти б керували заведенням основних сил. Охтирка змінила перебіг війни, обрізавши їм ще один маршрут наступу на Харків і на Київ.

Читайте також: Інтерв'ю | "Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія

Під вечір 93-я бригада вийшла на рубіж оборони на трасі Суми-Харків, у бік Великої Писарівки. Далі росіяни вже намагалися зайти в місто з боєм.

"НАШИМИ ОЧИМА БУЛИ МИСЛИВЦІ ТА МІСЦЕВІ"

На другий день російські окупанти накрили Охтирку "Ураганами".

Продовжувались бої. 93-я бригада показала, що таке український солдат. Росіяни були шоковані, бо їх розбили, навіть не використовуючи майже "Джавеліни" чи NLAW, тільки нашими протитанковими засобами. Ми в цей час створювали засідки, робили мінні шлагбауми та закладали фугаси.

Нашими очима були мисливці і місцеві, які передавали інформацію: хто, що і де. Робота з нашими мисливцями – це окрема історія.

Для них наведення арти – запросто. Іноді і самі по ворогу пострілювали.

Полонених брали. Хлопці їх висліджували, вичікували, робили засідки. Мисливці розказували, як взяли групу, питають одного: "Чого ви сюди прийшли?" У відповідь: "Ми не до вас прийшли, ми за бандерівцями". Сумською говіркою їм пояснили, що ми всі тут бандерівці.

Серед перших полонених один 20-річний був. Зачуханий такий після полігонів, берці зношені. Каже: "Нас пошикували 21 лютого. Сказали, ідем на Україну воювати, інакше на нас чекає Третя світова. І що ми повинні її зупинити". Так вони мотивували і лякали військових.

Розповіді "не знав, заблукав, був на навчаннях" – легенда. Їх так вчили. Типу, хочете жити – розказуйте, що були на навчаннях.

Взагалі, тоді росіяни здивували тупістю. Реально, не очікував, що вони рухатимуться колонами, зупинятимуться на ночівлю біля сіл. Лише тижні через три вони почали ставити колони вже в селах, маскувати техніку.

АВІАУДАР. "СТЕСАЛИ РУКИ В КРОВ, ВИТЯГУЮЧИ ЖИВИХ"

На третій день проти нас застосували авіабомби. Це найжахливіший день в історії нашої частини та нашого міста. І особисто мій. Загинуло дуже багато – 68 людей. З них 15 досі рахуються зниклими безвісти.

Після удару я вийшов із кабінету. Скрізь пил. Нічого не видно. Побіг до казарм. Бачив, як почали витягувати поранених. Кричав: "Всіх у медичний пункт". Забіг у кабінет. Одяг бронежилет, каску, вийшов із телефоном – доповідав командувачу, що був авіаудар. Це все зайняло 10 хвилин.

Поки на ходу телефонував, біля мене йшли пресофіцер та заступник. Саме в цей момент на частину зайшов другий літак. Буквально за 100 метрів позаду нас прилетіла ракета. Ми впали. Нас собою прикрив лейтенант. Він був між нами та вікном. Від удару все скло йому в каску прилетіло. Він живий, із ним все добре. Ми його занесли в укриття.

Там вже був особовий склад. Надавали першу медичну допомогу пораненим. Другий приліт був точно в медпункт, він конструктивно був продовженням штабу. Туди саме евакуювали поранених. Рацією начальник медслужби повідомив, що вони під завалами, є живі, але повітря мало. Я вирішив вийти з укриття і організовувати розбір завалів.

Я відповів, що ми всі виходимо. Дав людям команди. У той день завали розгрібали вручну. Витягли 26 живих. Люди не зважали вже ані на обстріли, ані на вибухи. Вони вперто стесували руки в кров, розбираючи залишки будівлі. Для мене мої хлопці і дівчата – це герої.

Паралельно ми виконували наказ відвести з частини людей та техніку і розосередити за містом, щоб убезпечити від подальших ударів.

Я виходив із частини останнім, із бойовим прапором, разом із заступником із МПЗ та ще одним офіцером. Наказав хлопцям мене чекати біля машини. Ще разів шість обійшов навколо частини. Казарма горить, навколо вибухи. А я все ходжу, кричу, шукаю: може, хтось живий лишився.

Хлопці потім розказували, як було моторошно, поки вони кілька годин на мене чекали. У мене розрядились всі телефони, рація сіла. Зв’язку зі мною нема. Місто пусте. Тут – вибухи. Там – бої ідуть. З частини вже всі вийшли. А командир не вийшов. Що робити – незрозуміло.

Плюс через якісь незрозумілі групи почали дезінформацією залякувати цивільних. Пішли чутки, що в Охтирці зачистка, кадирівці. Нажахані місцеві передавали інформацію тим, хто служить у частині. Військовослужбовці переказували мені. Це заважало працювати.

Наступного ранку розгрібати завали допомагали цивільні машини і будівельна техніка. Весь народ зібрався, цивільних дуже багато було. Допомагали, витягали, розбирали. На жаль, на другий день живих вже не було. Тільки тіла. Діставали, що могли: шматок черепа, шматок щелепи, шматок ноги. Десь жменю попелу в каску складали і все.

Читайте також: Інтерв'ю | "Скажіть дружині, що я – 200". Історія Героя України Дмитра Фінашина

Паралельно вели бій. По нас постійно працювала артилерія. Працювала авіація. А ми все розбирали завали і шукали тіла. 

Найважче було потім. Містечко маленьке, всі всіх знають. Коли ховали загиблих і почались резонанси: де тіла? чого ти не вивів людей? чого ви не втекли в ліс? Я пояснював, що ми мали наказ обороняти місто. Якби ми повтікали по лісах, росіяни б захопили Охтирку.

Крім того, серед родичів почали ширитись чутки, що в момент удару мене не було у частині, бо я втік. Я вирішив, що люди просто не знають правди. Я почав особисто об’їжджати сім’ї загиблих із нашої частини. Приходиш, стоїш, на тебе 40 хвилин виливають злість, біль і прокльони. Оце найважче. Воювати, іти в бій – пофіг, працюєш і все. А от розповідати батькам, що не зберіг їхніх дітей, за яких відповідав…

"ЗИМА, А ТИ ІДЕШ ГОЛИЙ ПО ВОДІ – КРІПИТИ ЗАРЯД"

З усього, що застосовують росіяни, авіація – найбільш страшне.

Літак бив Охтирку три тижні. Літав так низько, що ми стріляли по ньому з автомата, бо льотчика було видно. Авіація розбомбила нам парк, ТЕЦ, продбазу, водоканал, нафтобазу, залізничний вокзал, мерію, універмаг. Кілька разів на день літаки по нас стріляли з кулемета і гармат.

Потім нам надали переносні зенітно-ракетні комплекси "Стінгер". Буквально по YouTube швиденько навчились ними користуватись.

Так сапери стали ППО-шниками. Групи цих "стінгеристів" почали лупашити по російських літаках. Літаки почали нас боятись. Літали вже вночі, високо, в непогоду. І, звісно, їхня ефективність знизилась.

Окрім оборони Охтирки, наші підрозділи працювали ще й на Харківщині. Всі перші мости, знищені там, підірвали саперні підрозділи нашого полку.

Три мости підірвали навіть із технікою РФ. Все треба було робити швидко: тоді-то противник буде отут, його треба затримати, на це маєте три години. За цей час група має під’їхати та вирахувати, де й як підривати.

А потім сидиш чекаєш колону, щоб все підірвати. Це фізично складно.

Ми дуже багато мостів підірвали. Завдяки цьому противник не прийшов на Харківщину так, як прийшов на Херсонщину.

Раз мінували поле, на якому потім підірвалось 18 танків противника. Вони йшли в бойовому порядку і отак по черзі – пум, пум, пум. Як у комп’ютерній грі. Башти, звісно не літали, але теж було ефектно. 

ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ

Оборона Охтирки і звільнення Тростянця тісно пов’язані між собою. Тростянець росіяни окупували. Звідти вели обстріли. Нас розділяла Ворскла. Міст на ній ми підірвали, але у росіян була техніка для наведення переправ. А тут бачимо, що вони вже не йдуть на Охтирку, бо 93-я обрізала їм шляхи постачання провізії з кордону.

Я зрозумів, що вистоїмо, коли в березні ми почали планувати йти в Тростянець разом із механізованим підрозділом. І почали брати росіян у кільце. Армія РФ вийшла з міста, покидавши там мобілізованих із терористичних ЛНР та ДНР. Росіяни ж почали маленькими групами відходити на свою територію. Вони скупчувались перед кордоном, бо їх назад не пускали, а наші їх навздогін ще лупашили.

Читайте також: Інтерв'ю | Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя: "Це було пекло"

Наш полк довго розміновував Тростянець. Росіяни багато замінували – у місті, лісгоспі, на шоколадній фабриці "Корона". Пасток понаставляли.

27 березня, після звільнення Тростянця, закінчилася активна фаза боїв за Охтирку. Бойові дії зі звільнення Охтирщини тривали ще до початку квітня. Обстрілювали той район періодично ще й восени.

Охтирка показала, як єднання військових і громади працює на те, щоб місто утрималось. Недарма Охтирка отримала статус міста-героя.

Що мені присвоїли Героя України, я дізнався, вже коли на мене посипався вал дзвінків та повідомлень. Досі не знаю, хто мене на цю нагороду подав. Особливої радості не відчув. Це все було в розпал розбирання завалів після удару по частині, ми мали купу загиблих. Не до того.

Ця нагорода кардинально змінює ставлення оточення. Дуже багато уваги дає. Всі хочуть тебе кудись запросити виступити, десь із тобою поговорити. Якби я особисто збив, наприклад, п’ять російських літаків, якби за плечима не було стільки загиблих, – можливо, я би нею пишався.

Але поки ще не догнало відчуття гордості. Це нагорода не за мої заслуги. Зірка Героя, якої мене удостоїли, – це спільна Зірка, спільна нагорода колективу полку і друзів полку. Вона не моя особиста.

Читайте також: Інтерв'ю | "Залужний дав команду мочити РФ – значить, мочити". Історія Героя України Дмитра Чавалаха