"Повне лице крові. Він казав, що не має чим дихати". Репортaж з лінії фронту

"Б***п, прийом. У нас сильно тяжкий, поранення у шию" – так по рації викликають військових медиків на евакуацію. Їхати треба на попередньо домовлену точку. Її знають як ті, хто вивозить поранених військових безпосередньо з позицій, так і ті, хто забирає.

Усі ці процеси намагаються робити по "сіряку" – у темний час доби. Тому що вдень евакуаційні групи надто помітні. І часто самі стають цілями для ворога. Такі випадки – непоодинокі.

Медики на війні – це невіддільна частина армії. "Янголи війни" – так назвав їх колишній головком ЗСУ Валерій Залужний.

Вони працюють на всіх ланках евакуації: від першої лінії фронту до стабпунктів та госпіталів. Військові медики – це і мобілізовані лікарі, і добровольці, як-от медичний батальйон "Госпітальєри".

Як "янголи війни" рятують українських військових та рятуються самі на лінії фронту: репортаж для LIGA.net.

З метою безпеки імена та місцевість не розголошуються.

"Страх і боягузтво – це різні речі"

– Я з Чернігова, – розповідає боєць, якого ми евакуюємо. Уламки потрапили у ногу під коліном, над лопаткою та у кисть.

Ріжемо штани та термобілизну, щоб швидше оглянути рану. Нічого серйозного, кажу йому. Жити буде, інакше кажучи.

24 лютого прийшов до війська, продовжує боєць. У цей час бинтуємо йому ногу. Даємо таблетки – антибіотик та знеболення. Але чоловік переживає не за себе, а за свого побратима – це той, що із пораненням у шию: "Я його тягнув, обробив рану. У мене рука поранена, а я іншою його під пахву схопив і ніс".

З тим хлопцем усе теж гаразд. Його везе інша евакуаційна автівка.

– Вибухнуло щось поруч? – питаю.

– Так, – сміється він у відповідь. – Штук 15 мін поруч. Я оце їду щасливий, що взагалі живий залишився.

Військові – ще ті жартівники. Бо ти тут або смієшся над усім (над чим можна і не можна), або психіці буде непереливки. Мозку треба якось "витягнути" тебе з небезпечної ситуації. Ти жартуєш над іншими, а вони – над тобою. Але ви ніколи не ображаєте один одного.

На війні всі конфлікти якось простіше вирішувати.

Після евакуації йдемо відмивати машину від крові й бруду. Мішанина запахів залишає у роті дивний присмак металу.

Говоримо і на серйозні теми. Про те, коли військові опиняються у середовищі цивільних міст. З відчуттям, ніби ти чужий.

– Я приїжджаю додому і не ношу форму, – говорить В. Він – світловолосий юнак трохи за 20. Водій. – Тому що за кожного косого погляду мені хочеться когось ляснути. Стоїш на касі в АТБ, а після тебе пацан молодий. Який приїхав з повною компанією у тачці з музикою. І він починає на мене косо дивитися. Я йому в очі глянув, а він їх опустив. Думаю собі: "Чого ти? Ти дурень?"

Коли без форми йдеш містом, почуваєшся вільніше, каже В.

Більшість людей, коли ти у формі, бояться дивитися в очі, підтверджує ці слова його побратим О. Це кремезний чоловік з коротким чорним волоссям і трохи сивою бородою. Лікар, який пішов на фронт з початком широкомасштабної війни.

Між кавою та перекурами заходить розмова про тих, хто намагається втекти через кордон у горах чи перепливти річку. О. згадує повідомлення про те, як правоохоронці витягають з води їхні тіла чи, якщо пощастить, просто змерзлих, але живих.

– Якщо ти вже так ризикуєш своїм життям, то піди на фронт, – говорить О. – Якщо ти айтівець, навчися управляти дронами чи "прошивати". Тебе ж з радістю заберуть. Бо це капець як потрібно.

Просто є рівні люди і більш рівні, іронізує О. Проте що ці "більш рівні" люди  робитимуть, коли "менш рівні" закінчаться?

– Мені теж страшно, – зізнаюсь я.

– Ну ти дивися, я тут вже зрозумів одну річ, – продовжує лікар. – Страх і боягузтво  – це різні речі. Страх – важке почуття, але він допомагає вижити. Ти можеш його подолати. А боягузтво – це порок. І один з найгірших в людях. Мене бісять ці відоси на YouTube – юристів, які розповідають, як відмазатися від армії. 

О. має дочку, вона ходить у другий клас. Під час останньої відпустки вмовила тата на згоду і пофарбувала частину волосся у білий колір. Але залишила довжину, якою він пишається. Це їхній компроміс.

Кожен приїзд додому – купа радості, кожен від'їзд – сльози, каже О.

– Мені дали медаль. Малій показав. А вона мені: "Тату, ти ж більше на війну не поїдеш?" – сміється чоловік. – Та куди, відповідаю їй. Ось відпустка закінчиться і доведеться. Ще треба повоювати. 

Не сміятимешся – "поїдеш дахом"

Ми збираємо пазл – з нічним пейзажем та ведмедями. Тут, коли ти нічим не зайнятий, у голову лізуть різні думки. І це заважає.

Тому треба голову чимось зайняти. Можна приготувати їсти – життя у побитому, але загалом цілому будинку дозволяє це зробити досить просто і комфортно. Можна помити підлогу чи посуд, рубати дрова, слідкувати за котлом, погодувати цуценят, яких урятували військові.

А коли все це зробили і є час вечорами, то ми з Є. збираємо пазл.

Він – лікар, який свого часу кинув цю роботу. Коли почалася велика війна, пішов до війська. І тепер – знову медик. Бородатий чоловік середнього зросту і віку, який постійно обігрує мене у карти.

Це дуже смішна картина: ми навіть не розмовляємо над пазлом, хіба що про форму деталей. І от цей процес переривають. В. прийшов розповісти про "двохсотого", якого вивезли з позицій.

"200" – так кодують полеглих воїнів. Історія цього терміну йде ще з радянських часів і війни в Афганістані. З тих же часів збереглася звичка поранених називати "300". В Україні з 2022-го змінюють цю традицію – називають полеглих "на щиті". Втім, термін "200" все ще звучить час від часу. Зрештою, ці люди роблять свою роботу як можуть. Їм часто не до того, щоб підбирати слова.

Мій колега за пазлами Є. мовчить якийсь час. "До нього ж дружина приїхала, – згадує він. – Вона ж по радєйке все чула".

Тепер у кімнаті мовчать всі інші. А за якийсь час ми знову схиляємося над пазлом. Тому що нам пощастило і ми можемо це робити.  "Але як же паршиво, що це все відбувається саме так", – думаю про себе.

На кухні розмовляємо про "велику політику". Про те, що військовим болить. Про українське майбутнє. 

– Поки не включимося, щоб 50% бюджету йшло на війну, щоб могли виробляти від мін до зброї, нічого не буде, – каже В. Той, що водій.

– Як ти це собі уявляєш? – питаю.

– Хто заважає відкривати ті самі патронні заводи? – питає у відповідь В. – Два роки жорстокої війни. З початку якої політики задвигають, що "ми вистояли". Але це прості люди зробили, які "коктейлі Молотова" кидали, діди з рушницями. Ті, хто боролися. А не вони.

А потім він просто змахує рукою та йде з кухні.

Поранених військових ми веземо у стабілізаційний пункт. Це місце, де лікарі працюють у більш-менш стаціонарних умовах. Тут є і анестезіологи, і хірурги, і фельдшери. Але це не лікарня у звичайному вигляді. У нашому випадку – це підвал колишньої агробудівлі. Світломаскування. Машини не можна ставити близько.

Стабпункт – це ціль для ворога. Завжди. 

– Якщо питання з дронами не порішають – у сенсі, з РЕБами, нам буде тяжко, – говорить один з лікарів під час відпочинку, коли вдається випити чаю і кави разом, покурити. – Росіяни нас дронами просто закидають, вони у них як патрони.

- Коли вже ці росіяни закінчаться? – врешті питає лікар.

– Ти на карту дивився? – сміється його колега. – Там ні кінця ні краю. 

– Проте наші тут "завалили" порядно орків. 

– Ти їх ще рахуєш? – жартують далі.

Пам'ятаєте правило? Не будеш сміятися – "поїдеш дахом".

"A потім я плакав"

– Я скинув бронік, біг, кричав, щоб допомогти, – каже поранений.

Невелика "царапка" від уламка, контузія. Але найбільше турбує його психологічний стан – смерть побратима серйозно вплинула на чоловіка. Боєць, якого ми зараз веземо у стабпункт, намагався його врятувати, проте не зміг. Втратив того, з ким ішов поруч. 

– Він живий був, – розповідає поранений. – Але лице було розірване. Робив штучне дихання, я не лікар, не знав, що робити. Повне лице крові. Він казав, що не має чим дихати.

– Будеш триматися? – питає медик. 

– Якось буду, – обіцяє. І навіть намагається посміхатися.

– З деякими травмами просто не виживають. Ти не винен, – кажу.

Він знову і знову, по колу, повторює, як намагався врятувати свого побратима. Дивиться на мене, я тримаю його за руку: 

– А потім я плакав.