Павло Казарін: Війна, яка поховає минуле
Мій телефон продовжує оновлювати програми для авіаквитків. Я не став видаляти їх. Відлуння довоєнного – як початок якогось "після", яке рано чи пізно має наступити. Так само як і куплені перед самою війною кофри для мотоцикла. У тому завтра, яке буде потім, для них теж знайдеться місце.
Рік тому на ці ж дати я планував подорож на Близький Схід. Разом із напарником продумував маршрут із Єрусалима до Віфлеєма та Наблуса. Авіаквитки та бронювання так і не знадобилися – 25 лютого 2022-го ми вже отримували зброю у найближчому київському військкоматі.
Говорять, що мета будь-яких випробувань – не враження, а новий погляд на самого себе. Рік тому нам усім випала можливість у цьому переконатись. Останні дванадцять місяців ми знову відкриваємо для себе країну і людей. Проводимо ревізію друзів та ворогів. Руйнуємо одні стереотипи – і створюємо нові. Немає нічого дивного в тому потоці знаменитостей, що приїжджають у наші міста, – доленосність того, що відбувається, зробила нас головною країною планети, й багато хто згоден світити відбитим світлом.
Втім, наша війна перестала бути тільки нашою. Вона перетворилася на протистояння, яке визначить контури та принципи. Від її результату залежать правила, за якими існуватиме світ впродовж найближчих десятиліть, – і від її фіналу залежить далеко не тільки наша доля.
У січні 2022-го Netflix додав у свою фільмотеку стрічку "Мюнхен. На порозі війни". Її автори запевняли глядачів, що Європа 1938-го не була здатна воювати з Третім Рейхом. Що, пожертвувавши Чехословаччиною, Лондон та Париж зуміли виграти час для підготовки до війни. За допомогою умовних способів режисер виправдовує Чемберлена і робить його архітектором майбутнього непрограшу Великої Британії.
Але в тому й річ, що в цю гру можна грати вдвох. Можливо, якби в 1938-му Чехословаччину не залишили на самоті, – Берлін би не зміг накопичити сили та апетити на Другу світову. Не сталося б великої європейської війни. Не було б бомбардувань Лондона та окупації Польщі. Газових камер та остаточного розв'язання єврейського питання. Німеччина 1939-го стала можлива завдяки Мюнхену 1938-го – і головна війна XX століття почалася завдяки відчайдушним спробам Британії та Франції її уникнути.
Тепер нам можна знову обговорювати почуття гумору, яке притаманне історії. Тому що весь сценарій першого року нашої війни – це приклад того, як виглядає "антиМюнхен". Долю України можна римувати з долею Чехословаччини, яка могла б бути, якби Прагу 85 років тому не залишили на самоті. І якщо доводити цю паралель до кінця – нашій країні випала доля головного запобіжника на шляху нової глобальної війни.
Втім, задля справедливості треба сказати, що цю роль ми вибрали собі самі. Більшість розвідок вважали, що наш опір не триватиме довго. Перед війною нам постачали лише переносні протитанкові гранатомети та зенітно-ракетні комплекси. Якщо перекладати з військової – нам надсилали зброю для партизанських загонів. Тих самих, на які, на думку західних союзників, мала розсипатися українська армія після поразки у боях із російською.
Через рік спроби Москви брати цю війну в лапки "спеціальної воєнної операції" мають смішний вигляд навіть для її власної армії. Вперше за 40 років ми спостерігаємо за протистоянням двох інституційних воєнних машин. Вперше від часів ірано-іракської війни на фронті застосовується вся можлива номенклатура озброєнь. І якщо колись ми були частиною чужих сценаріїв, то тепер стали архітекторами свого власного.
Адже ми й справді встигли багато дізнатися за цей рік.
Буча та Ірпінь відучували нас від хибного пацифізму. Бомбардування тилових міст позбавляли можливості "не помічати війну". Черги у військкомати та волонтерський рух насичували змістом словосполучення "битва за свободу".
Наша війна відрізняється дивовижною етичною простотою. Вона не залишає простору для ігор у півтони. Моральний релятивізм перетворився на останній притулок негідників, а цинізм став товаром, який погано продається.
Нашій країні за цей рік випало нагадати світу про дуже прості речі. Що правда не посередині – а там, де вона є. Що зі злом треба не домовлятися, а воювати. Що цінники не можуть бути альтернативою цінностям – якщо йдеться про майбутнє, в якому ми хочемо жити.
Ніхто не знає, скільки триватиме ця війна. Не варто зачаровуватись, якщо не хочете розчаруватися. Чим консервативніші ваші прогнози – тим більшу дистанцію ви зможете пробігти. Коли нам випало вести війну, яка визначить майбутнє континенту, – немає сенсу розраховувати, що на нас чекає спринт.
У горнилі цієї війни згорять не лише залишки радянського озброєння Східної Європи. У ній згорить міф про могутність російської армії. Про привабливість "російського світу". Про можливість відродження імперії, що впала. На досвід та підсумки цієї війни будуть посилатися – подібно до того, як ми, досі, киваємо на досвід Другої світової. І тільки від нас залежить те, в якому контексті це робитимуть.
І в той момент, коли мої програми для пошуку авіаквитків перестануть бути баластом, війна закінчиться.