Зламаний світ. Як режисер Анатолій Лавренішин полагодив українську анімацію за 31 млн грн

В українських кінотеатрах триває прокат повнометражного мультфільму "Віктор_Робот" режисера Анатолія Лавренішина. Вихід кожного повного метра в Україні – подія. Вихід повнометражного анімаційного фільму – диво. А знятого бюджетним коштом – диво подвійне. Проєкт свого часу виграв 31 млн грн на пітчингу Держкіно. Для звичайного платника податків це – величезні гроші, для анімаційного повного метра – копійки. На що ці кошти витратили?

У центрі історії маленька дівчинка Віка і робот Віктор. Одного разу з грудей робота вилітає деталь, і він розуміє, що світ, який його оточує, зламаний.

Взагалі, ситуація, коли навколо все виявляється лажею, близька кожній людині. І дитині, і дорослому. Тільки дорослі, стикаючись з цим, звично плюють від розчарування на асфальт і йдуть далі, а діти намагаються все полагодити, як у мультфільмі Лавренішина. Мульт ні на один інший не схожий і врізається в пам'ять. Сказати, що створити його було складно – нічого не сказати.

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

Коштує анімація, як уже йшлося, дорого. Найпростіша – від $5 за секунду, якщо ж мова про 3D, коли видно ворушіння кожної волосинки на голові у персонажа, – від $50 до $120 за секунду. Для порівняння – бюджет широко рекламованої анімаційної картини "Мавка. Лісова пісня" від FILM.UA Group, яка цього року заявлена в прокаті, – 75 млн грн (близько $2,8 млн).

Зрозуміло, що бюджет "Робота" (трохи більше $1 млн) частково визначив технологію виготовлення фільму. Він зроблений в 2D. Тому на сеансі може виникнути ілюзія, що він був створений років двадцять тому. Відчуття підсилює місцями провисання драматургії самого оповідання. Проте основне достоїнство – унікальний стиль Анатолія Лавренішина.

До "Робота" режисер створював самобутні філософські мультфільми і відомий був передусім як творець авторської анімації, відміченої призами на численних профільних фестивалях. "Робот" – його перший повний метр.

З безперечних плюсів картини – саундтрек композитора Антона Байбакова. Пісні виконали Dakh Daughters і Антон Слєпаков. Персонажів озвучували імениті актори – Римма Зюбіна, Богдан Бенюк , Анатолій Хостікоєв...

Ми зустрілися з Анатолієм Лавренішиним і поговорили про те, як йому вдалося зробити більше, ніж дозволяв бюджет.

Діти та дорослі

– Після перегляду ваших фестивальних мультфільмів "Магазин співочих птахів", Next, "Ворона", виникає відчуття, що вам властиво філософське сприйняття життя. "Віктор_Робот" розрахований на широкий загал – і тут не до філософії й експериментів. Чим вам довелося пожертвувати під час роботи над прокатним проєктом?

– Особливих жертв не було. Був момент виробничий. Під час роботи над короткими метрами я спочатку "промацував" історії, коли бачив, що не виходить, повертався в початок і переробляв. Так я працював з фільмом Next і досі вважаю його найвдалішим. Коли в цьому мультфільмі з'явився персонаж собака, я просто "пішов" за нею. Сидів, малював і орієнтувався на внутрішні відчуття. У "Віктора_Робота" був чіткий сценарій, була велика аніматика (анімована розкадровка. – Ред.) – і ти вже особливо не можеш поворохнутися в цьому всьому, не поексперементуєш. Що було придумано спочатку, то і треба було робити.

– Коли дивишся мультфільми, іноді виникає відчуття, що бачиш фрагменти змальовані з реального життя. Ви часто берете у реальності якісь епізоди?

– Завжди. З моментів, ситуацій, з якими ти стикаєшся в житті, потім і виростають історії. Ідеї всіх моїх фільмів, зокрема і "Віктора_Робота", взяті з життя. Тут має значення сама ситуація і емоції, які ти відчуваєш. Ідея "Віктора_Робота" з'явилася давно, коли я був на "Кроці" (міжнародний анімаційний фестиваль, який до 2014 року спільно проводили Україна і Росія. – Ред.).

Тоді я зі своєю знайомою з Австрії пішов прогулятися місцевим базаром чи то у Дніпропетровську, чи то у Маріуполі. А вона на прогулянку прихопила водяний пістолет і жартома стала кропити з нього людей – дорослих дядь і тьоть. Якби я тоді вийшов з цим пістолетом на ринок, мені б просто в морду дали. А їй, оскільки вона іноземка, все це сходило з рук. І тоді я придумав історію про дівчинку, у якої в капюшоні сидить робот – він за неї щось робить, вона його послуги приписує собі і їй все сходить з рук.

І у мене так теж було. Коли ти приїжджаєш в чужу країну або в інше місто, то правила, яких дотримуєшся в своєму світі, не діють на тебе в них. Я там навіть дорогу переходив на червоне світло, тому що мені здавалося, що я не з їхнього світу і тому мені можна... Такий карт-бланш.

– "Віктор_Робот" начебто орієнтований на дітей, але там є філософська основа. Думаєте, він буде цікавий дорослим?

– Спочатку я писав історію так, щоб вона особисто мені подобалася. Сподіваюсь, буде цікава і дорослим, бо якась світоглядна штуковина в неї вкладена. Але орієнтувалися ми передовсім на дітей. Хотілося вкласти таку кількість енергії та сили в проєкт, щоб він сподобався людям. Морально було незручно робити фестивальне кіно. Глядачі сплачують податки – ми робимо для них кіно – це чесно. Держкіно для того і створювалося.

– Хто став прототипом головного героя?

– Це моє уявлення про себе. Якісь відправні речі були з життя – ось дівчинка, ось я.

– А з кого змалювали дівчинку?

– Зі знайомої Емми – була така похмура дівчинка, яка не вміла дружити, у якої були конфлікти з батьками. І спочатку у персонажа Вікторії теж були проблеми з батьками, які її не помічали, вона образилася і втекла з дому. Потім, коли Анастасія (Анастасія Лавренішина – авторка сценарію. – Ред.) почала писати сценарій, вона як раз дівчинкою зацікавилася і вклала в неї дуже багато від себе, героїня стала живою. У нашій історії Віктор мовчить – адже він робот – і замість слів показує картинки. За мовчазним персонажем стежити півтори години досить важко, тож Вікторія у нас такий основний подразник в кадрі – всі фрази промовляє вона.

– Як відбувався вибір голосу для головної героїні?

– Ми з Манею Нестеренко (звукорежисеркою проєкту. – Ред.) ходили театральними студіями, дитячими гуртками – шукали. Нам потрібна була напівбосячка – напівхлопчик, напівдівчинка. Шукали так кілька місяців. Потім звукорежисерка підняла свою базу дівчаток, які дублювали анімацію. У нас було кілька кандидаток. Відправили їм сценарій, причому, помилково продюсер відправив якийсь драфт з купою коментарів, і одна з них все прочитала і стала робити зауваження: "Що ви тут понаписували? Я вам зараз розповім, як має бути!" – Радила якісь сюжетні лінії, давала рекомендації щодо персонажу – ми сиділи, її слухали, спочатку було таке відторгнення, що вона лізе не в свою справу, а потім ми зрозуміли, що вона і є Вікторія! Так ми знайшли Марію Аглоткову.

– Коли ви зрозуміли, що фільм виходить?

– На цьому проєкті я вперше спробував зробити читку сторібордів (те саме, що і розкадровка – візуалізація сценарію без особливих деталей. – Ред.) на публіці. На якомусь фестивалі організатори запропонували показати що-небудь дітям. У мене були сторіборди "Віктора_Робота", ми як раз тоді з Анастасією працювали над сценарієм. Їх я і показав глядачам. Провели кілька читань з анкетуванням. Я просив глядачів за десятибальною шкалою оцінити ті епізоди, які, як я думав, повинні бути всім цікаві. І таким чином з Настею ми вибудовували криву історії, за цією кривою вже розуміли, де буде цікаво аудиторії, а де ні. Десь підтягували драматургію.

– Після опитування глядачів сценарій змінився?

– Частково. У початковому варіанті в якийсь момент у нас історію стали рухати не головні герої, а дідусь Вікторії. Для повного метра це погано, оскільки глядачі стежать за одним персонажем, і, якщо раптом інший перетягує на себе занадто багато уваги, стає не так цікаво. Ми це змінили. І коли вже увійшли в виробництво мультфільму, то були впевнені, що все є на своїх місцях і драматургічних провисів немає. Тож система попередніх показів працює.

– Було щось несподіване – що вам здавалося вдалим, але потім довелося прибрати, тому що на попередньому етапі глядачам не сподобалося?

– Ні. Було пару класних моментів, які ми вирізали, бо є правила виробництва для дитячої аудиторії. Наприклад, спочатку дід у нас димів сигарою. Потім стало ясно, що так не годиться. Спробували замінити дим на мильні бульбашки – виглядало безглуздо, тому ми цей момент прибрали.

– Якщо згадати радянський "Ну, постривай!", то там вовк курить як паротяг в кожному епізоді. Що ви думаєте про нинішні обмеження? Вони шкодять?

– Ну шкодять, звичайно. Але ти ж не будеш вкладати якийсь дорослий контекст в дитячий мультфільм.

– Для всіх ваших фільмів характерно дуже чітке відчуття ритму, яке відсутнє мало не у половини кінорежисерів. Це вроджене чи ви його якось розробляли?

– Це було спочатку. Це те, що нам в театральному пояснювали: якщо у вас є почуття ритму – ви його знайдете. Якщо у вас його немає, як би ви не старалися, у вас воно не з'явиться.

– Один з ваших улюблених художників Жан Жиро (найбільш відомий під псевдонімом Мебіус. – Ред.) казав: "Приступаючи до малювання – звільнися від сильних емоцій". Насправді, сильна емоція для п'єси або для сценарію – це непогано, тому що з'являється енергія. Ти ніби набираєш швидкість. Чому у разі з малюванням художник має очиститися від усіх емоцій?

– Тому що анімація – це довго, ти не можеш довго їхати на емоції. Короткий анімаційний метр в кращому випадку робиться рік. Повний метр – від трьох до п'яти ("Віктор_Робот" створювався три роки. – Ред.). Я пам'ятаю, коли робив "Віктора_Робота" впав під кінець в такий блаженний стан – коли ти вже розумієш, що кіно складається і ти в цьому стані живеш, в ньому немає місця ані гніву, ані якимось сильним переживанням. Це як медитація.

Художники і гроші

– Я знаю, що ви якийсь час жили у Франції, наскільки робота аніматора там відрізняється від роботи тут?

– У Франції я відчув, що художники – це окремий клас. У них є свої інституції, юристи, які їм допомагають. Там відбудована система для тих самих кінематографістів. Існує фінансова підтримка для тих, хто працює три місяці на рік – інші дев'ять місяців держава їх фінансує. Ти можеш знімати кіно пів року, потім писати сценарій, не парячись, де добути гроші на життя.

– Секунда анімації коштує від $5 за найпростішу до $120 за 3D. Хто погодився працювати на "Вікторі_Роботі"? Адже навряд чи вам вдавалося платити хоча б по $50 за секунду.

– У нас аніматори отримували невисокі зарплати. Сказати, що у нас була дуже фахова команда не можна. Працювало кілька професіоналів, які знали, що робити. Через низький для анімації бюджет, продюсери викручувалися за рахунок студентів. І вже в процесі роботи з цих студентів вийшло зробити класних аніматорів.

– Ви на Борисфені (Київська студія анімації. – Ред.) ніколи не працювали?

– Працював. Два тижні і пішов звідти в комп'ютерні ігри.

– Наприкінці 90-х я там провела два дні у відділі лейаутов (лейаут – промальована розкадровка. – Ред.). І стала свідком дивної сцени: у величезному залі за столами сиділи люди різного віку і малювали. До однієї жінки, на вигляд років 50-ти, підійшов начальник і скинув всю її роботу на підлогу. Ніхто з її колег не ворухнувся, вона ж стала покірно піднімати ці листи з підлоги. У ваших роботах є образ заводу, на який персонажі як зомбі ходять щодня, він – звідти, з Борисфена?

– Так. Два тижні, проведені на Борисфені, наштовхнули мене на думку, що працювати на заводі я ніколи в житті не буду. Я туди потрапив до відділу лейаутів. І так, там був цей чоловік, який на всіх кричить, не пам'ятаю, як його звуть, але він там ходив і кричав... До речі, на моєму повному метрі у аніматорів відчуття, що вони працюють на "заводі", теж виникало. Неможливо три роки поспіль малювати одне і те саме. Тому час від часу я збирав художників і показував їм або сторіборди, або аніматику і пропонував взяти участь у вигадуванні епізодів. Люди пропонували якісь свої жарти, сюжетні повороти, щось з цього входило, щось ні, але в підсумку допомогло зробити анімацію за дев'ять місяців.

У нас була технічна проблема – три епізоди фільму були про роботів, і коли з'явилися персонажі-люди, виник затик. Людина – це ж фізіологія, вона рухається не так, як робот, тож ми місяця чотири переробляли персонажів, щоб усі аніматори відчули їх і малювали в одному стилі.

– Як ви думаєте, якби ви народилися в іншій країні, у вас було б більше фільмів?

– Хаяо Міядзакі своє перше кіно зробив у 45 років. До цього він все намагався, намагався, у нього були відмови, потім, нарешті, знайшовся продюсер, який в нього повірив і досі з ним працює. Давид Черкаський теж до 40 років робив багато коротких метрів, не надто відомих публіці, потім щось зрозумів і зробив "Пригоди капітана Врунгеля". Але знову ж таки має бути студія, щоб це було на конвеєрі.

– Західні студії пропонують вам співпрацю?

– На даний момент ні. Поки я жив у Франції, були зрушення з моїм великим проєктом "Книга тіней", але там щось не пішло. Потім я поїхав з Франції, хоча були пропозиції залишитися.

– Чому поїхали?

– Там менталітет інший. Ти там один. Може, якби я перетерпів і залишився, щось би і вийшло з "Книгою тіней", але на десятий місяць проживання у Франції мені стало зовсім сумно. Я розумів, що там все добре, все стабільно, а драйву немає. І коли отримав фінансування на повний метр в Україні, повернувся. Тут вирує якесь життя, революція, все розвивається, змінюється – є те, що робить кіно.

– Повсякденний рух, надихає, дає енергію?

– Так. Плюс ти знаєш аудиторію. Я ходив у Франції в кінотеатри. Там черги стоять на сеанси. Мене це вразило. У нас таку картину тільки на фестивалях можна побачити. І ти ходиш там в кіно, дивишся – воно класне, але ти його не відчуваєш, і глядач не твій. З "Віктором_Роботом" та сама штука – я розумію, що якщо воно тут людям сподобається, на нього підуть, то у нього є шанс отримати міжнародний прокат. Якщо воно не злетить навіть в рідній країні, то воно і там не так вже, щоб рухатиметься.

– Які очікування від прокату фільму в Україні?

– Ідеалістичні. Мені сподобалося, як свого часу Денис Іванов (дистриб'ютор "Віктора_Робота". – Ред.) сказав: "Щоб українське кіно стало фінансово успішним, його повинен подивитися мільйон". Це трохи більше ніж два відсотки українського населення, і це саме той відсоток, який завжди ходить в кіно. Якщо фільм вийде на мільйон переглядів, можна буде сказати, що кіно фінансово вийшло в нуль. І можна буде знімати наступне, тому що на нього прийде більше глядачів. На які показники ми вийдемо в Україні, я не знаю. Продюсер каже, що за аналогією з іншими анімаційними фільмами може бути 30 000 переглядів, може бути 200 000.

– Ідея "Віктора_робота" з'явилася у вас ще десять років тому. Якби ви зняли його тоді, він був би іншим?

– Звичайно, але з анімаційними фільмами в тому-то і прикол – якщо ідея хороша, то фільм не старіє. Є прекрасний приклад – "Білосніжка і сім гномів" студії Волта Діснея – перший повнометражний мультфільм в історії людства. Його досі дивляться і захоплюються. Тож я вважаю, що давні ідеї ніколи не пізно втілювати. Якщо тема універсальна, вона буде зрозумілою і через 200 років. Проблеми людського буття нікуди не зникають, і якщо кіно про це, воно не втратить свою актуальність.