Я не проти 8-го березня. Але як дня боротьби за рівність та права жінок

У своєму зверненні до росіян, що більше нагадувало двогодинний сеанс пацієнта, на який не з'явився психіатр, Володимир Путін розповідав про ґендерно нейтрального бога. Мовляв, Захід на повній швидкості летить до духовної катастрофи. "Скрєпи" у небезпеці, рятуйся хто може.

Аналогічні мантри в унісон за своїм володарем роками повторює московський патріархат. Як за "порєбріком", так і в Україні.

І це ілюструє, як за три десятиліття деградувала російська пропагандистська машина. Права жінок та ґендерну рівність російська верхівка перетворила на бабайку, якою лякає своїх неосвічених недалеких підданих.

Тоді як Радянський Союз виявився в рази підступнішим. Він не просто стер пам'ять про українських феміністок, але й перекрутив сенс самої боротьби за права жінок. Точнісінько як із найсмачнішим у світі пломбіром, вкраденим в американців, та "москвичем", перелицьованим з Opel Kadett.

Люди, які вважають, що права жінок вигадали в Радянському Союзі, очевидно, нічого не чули про Наталю Кобринську, що заснувала першу українську феміністичну організацію — "Товариство руських жінок" у 1884 році та написала програмні для українського фемінізму статті на кшталт "Про рух жіночий у новійших часах".

Вочевидь, для них стане новиною, що до "Союзу українок", створеного у далекому 1917 році, в найкращі часи входило 60 000 жінок, пропорційно до кількості населення це була найбільша жіноча організація в Європі. А його очільниця Мілена Рудницька була обрана депутаткою польського Сейму та першою в Лізі Націй забила на сполох щодо сталінського Голодомору.

Можливо, для цих людей Олена Пчілка, вона ж Ольга Драгоманова-Косач, — це просто мама Лесі Українки, "берегиня домашнього вогнища". А не перша членкиня-кореспондентка Всеукраїнської академії наук, єдина жінка серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі, що добивалася скасування положень Емського указу, який забороняв друк та викладання українською. 

Вона не боялася на відкритті пам'ятника Котляревському виступити українською, попри заборони царської влади, не побоялася огорнути погруддя Шевченка синьо-жовтим прапором, попри заборони більшовиків. До речі, її чоловік — Петро Косач – перший тато в українській історії, що пішов у декрет. З новонародженою донькою — Ларисою Косач, яка пізніше стала Лесею Українкою.

Це лише три із сотень імен потужних жінок, що виступали одночасно проти русифікації, за національні та жіночі права. Український фемінізм завжди йшов пліч-о-пліч з боротьбою за національне визволення.

А як же було з правами жінок у період радянської окупації? Це поєднання порожніх декларацій Стaлiна у 1930 році про "вирішене жіноче питання" і значно правдивішого щодо совкової дійсності "баби ще нарожають" Жукова. Це закріплене у конституції 1977 року декларативне положення "жінка і чоловік мають у СРСР рівні права" і зарплати селянок, що становили 53-86% від чоловічих. 

Які можуть бути рівні права у coвку, де лише жінки, а не чоловіки, були зобов'язані поєднувати роботу із доглядом за дітьми? Які там чоловічі декрети чи партнерські стосунки!? А чи багато ви бачили жінок у керівних органах CPCP за всю його сумнозвісну історію? Про "прогресивність" радянської феміністичної думки свідчить реакція на приїзд до Києва у 60-ті Сімони де Бовуар, авторки книги "Друга стать" — однієї з найважливіших публікацій для історії жіночого руху. Її просто не помітили. Ну, подумаєш, приїхала з Сартром якась жінка. Дружина, мабуть. Пані Сартр, берегиня домашнього вогнища.

Та й сама історія 8 березня бере початок 1857 року з протестів текстильниць у Нью-Йорку. Вони вимагали рівних з чоловіками зарплат, поліпшення умов праці, зокрема запровадження 10-годинного робочого дня. Клара Цеткін та Роза Люксембург з'явилися на горизонті вже значно пізніше.

Люди, які називають 8 березня радянським пережитком, програли свою інформаційну війну. І на жаль, не знають як слід ні української, ні світової історії. Але ще більш прикро, що вони воліють не помічати проблеми жінок, що живуть в один з ними час в одній країні. 

Допоки не покарані всі російські злочинці, що чинили насилля над українками... Допоки стрими з вечірок зі знущаннями з дівчат збирають у соцмережах велику аудиторію та супроводжуються коментарями "самі винні"... Допоки українські захисниці стикаються з упередженнями в окремих підрозділах через стать та не мають зручної жіночої форми й білизни... Допоки у нас лишаються ще сотні внутрішніх викликів, які ми відклали на час війни, нам потрібен день захисту прав жінок.

З вихідним днем, з можливістю після перемоги України вийти на акцію і гучно говорити про проблеми в суспільстві. Саме тому, що славетні українки боролися за національне визволення та рівноправне становище жінок. Саме тому, що треба знати свою історію і не віддавати її ворогу навіть після 70 років радянської окупації. Саме тому, що ми не Росія і не змушені дві години слухати маячню навіженого діда і вірити байкам про ґендерно нейтрального бога.