В яке майбутнє прямують українці? Ось що каже футурологія

Згідно з дослідженням КМІС, відсоток українців, оптика погляду на майбутнє у яких позитивна, поступово зменшується: від травня 2023 року оптимістів поменшало в загальному відсотку позитивних оцінок на 14% (з 68% до 54%). Інше дослідження (так само КМІСу) виявило зменшення числа оптимістів, які через 10 років бачать майбутнє України як успішної країни у складі Європейського Союзу (падіння з 88% 2022 року до 73% у 2023 році), і відповідно зростання числа песимістів з образом України майбутнього через 10 років як країни зі зруйнованою економікою і великим відтоком людей (зростання за трохи більше як рік з 5% у 2022 році до 19% у 2023-му).  

Найбільш оптимістичними є українці віком 50-69 років; найпесимістичнішою є молодь (18-29 років). Утім, попри зневіру щодо правильності напрямку руху до майбутнього, українці вірять (87%) в успіх, який, щоправда, має точку залежності – це світові партнери (так звана підтримка Заходу). Стратегія майбуття в контексті західної підтримки українцями уявляється явно не у вірі в себе і наявності внутрішніх ресурсів на позитивний сценарій, але у пошуку підтримки сильнішого.  

Ми — і переважно молоді люди — втрачаємо віру в позитивний сценарій.

Чи є в українців ресурси, якими вони мусять або можуть користуватися, не покладаючись на стратегію сидіння/лежання у напрямку майбутнього? Ми вже писали, що суперсилами українців є воля, сміливість, відповідальність і людяність, самоорганізація, самоіронія і стійкість, рішучість, гідність і винахідливість, зрештою, спроможність дивувати світ. Попри час, супроводжуваний втомою та зневірою, суперсили досі залишаються актуальними.  

Але. Є одне але. Якщо з більшістю рис все без особливих змін, то одна (досить важлива!) втрачає потенціал. Найпотужнішим ризиком для українців, на нашу думку, є зниження рівня згуртованості (комплексу самоорганізації, відповідальності та людяності) – тієї сили, яка втримала суспільство і країну в момент повномасштабного вторгнення у 2022 році.  

Падіння оцінок згуртованості з 87% у 2022 році до 64% у 2023-му і прогнозне падіння до 59% у 2024 році натякає на те, що майбутнє творитиметься не в матриці суспільства спільнот і цінностей громадянського суспільства. Ми досі готові проявляти волю, бути самоіронічними та дивувати винахідливістю, але ми втратили віру і ресурс мережевості.  

Тиск негативних новин про неспроможність державних інституцій, про зниження підтримки союзників, про тиск на бізнес, і на поверхню вийшла риса самоіронії у її крайньому негативному прояві – самоцькуванні: ми не здатні, ми не спроможні, ми сваримось, ми як малі діти.  

І от сидить такий собі узагальнений українець і дивиться в напрямку майбутнього з сердитим обличчям претензій до тих, хто поряд з ним, хто рухається десь попереду, і притому не бажаючи повертати голову до тих, хто позаду. Дехто називає це втомою, інші визначають наслідками впливу війни... та чимало пояснень. Чи здатні розчаровані люди вірити й уявляти майбуття в проактивних сценаріях? Майже ні.  

Чи можна змусити зневірених людей гуртуватися? Можна. Наприклад, в разі загрози катастрофічних сценаріїв, які зазвичай змушують суспільство "перезбиратися". Українці, справді, здатні брати справи у свої руки в разі кризи. Виходить, що активувати можна ще страшнішими обставинами, ніж є, або втратами, аж до рівня загрози первинним інстинктам самозбереження. Чи прагнемо ми цього дна, від якого теж можна відштовхнутися? Навряд. Але мусимо розуміти, що це один з тих варіативних напрямів, які бачить дієвець. І сумнівно, що він обиратиме саме такий варіант, як свій шлях руху у майбутнє.  

Справді, буде гірше тому, хто вважає, що така доля. Ми продовжуватимемо втрачати життя, економічний потенціал, підтримку союзників, народжуваність, людський капітал, накопичення — доти, доки не зрозуміємо, що саме вчорашній день є ілюзорним. Тож єдине, заради чого варто бути проактивними, проявляти волю і співдію, — це заради творення майбутнього.  

Суспільне майбутнє — це те, що ми можемо створити. Воно не твориться саме по собі. Його творить порядок суспільних дій. "Виправляти" минуле можна тільки уявлювано. Не менш уявлювано, ніж уявляти майбутнє. Але є нюанс: вади сьогоднішнього дня є результатом нашого нехтування вчорашнім майбутнім.  

Де ж брати розум? Покладатися на власний інтелект чи віддати право штучному інтелекту допомогти у рішенні?  

Чи здатні ми — українці — об’єднатися і діяти як унікальна нейромережа суперсил? І дивувати світ надалі? Чи здатні ми постати тією мережею дій реальних людей і допоміжного штучного інтелекту, які змінюватимуть світ у форматі власних уявлень? Чи віддамо ми уявлення про себе іншим? Як ми уявлятимемо: "Все пропало!" чи "Ми ще можемо!"?  Зрештою, це "ще" має продовження, адже за ним йде "можемо"? А це і є та важлива дія.  

Саме за мережевим суспільством майбутнє. Суспільством цифрових і нейронних мереж. Так бачимо майбутнє ми, футурологи (економісти, соціологи, філософи та візіонери). Тож, щоб уявити майбутнє, спробуйте побачити його як мережу, де кожен з нас не гвинтик, не ґудзик, а водночас і центр зв’язків, і частина множини поєднань. Де кожен з нас водночас і пласт, і глибина.  

Спробуйте уявити себе не наслідком змін, а тим, хто творить зміни. Найдешевший і найпростіший спосіб зігрітися на морозі – рухатися. Найпростіший і найдієвіший спосіб встояти — гуртуватися. Найвірніший і найефективніший спосіб перемогти — співдіяти асиметрично, контроверсійно, на повну використовуючи наші суперсили.  І тут є вибір: рухатися під командний крик спонукальника, чи рухатися проактивно, ведучи власну гру.

Творення майбутнього, як і зневіра у власному майбутньому, – все всередині нас. І це тільки наш власний вибір.

Текст написаний у співавторстві з Аллою Петренко-Лисак, к.с.н., доценткою факультету соціології КНУ імені Тараса Шевченка.