Що може переломити ситуацію на фронті на нашу користь?
Україна, в особі її вищого військово-політичного керівництва (більшою мірою, звісно, військового), чомусь вирішила позбутися вдалих і достатньо ефективних децентралізованих методів ведення війни, як це було у 2022-му та частково у 2023 роках (або, як це називають у західному військовому мистецтві – оперативної й тактичної доктрини ведення бойових дій) та повернулася до банальних постулатів війни "від рубежу до рубежу", згідно з канонами старої доброї радянської "военной школы".
І навіть спланувала, організувала та провела, причому "майже у прямому ефірі", у цій канві невдалий наступ у 2023 році, на одному з операційних напрямків.
Й тепер намагається, на відміну від вдалого початкового етапу війни, "обороняти кожен клаптик" саме у тій стратегічній парадигмі, яку нав'язав нам противник.
Результати цих змін, ми й спостерігаємо зараз.
Я все розумію, втрата територій погано позначається на політичному іміджі влади та у соціально-психологічному сенсі, на стані самого населення. Особливо тоді, коли йдеться про більш-менш значні населені пункти чи території.
Але, як виявилось, відмова від асиметричних децентралізованих форм і методів організації та ведення бойових дій, де по суті сам процес управління нагадує забезпечення взаємодії між активними маневровими мобільними юнітами різного виду та масштабу, в межах єдиного задуму та мети, ніж управління бойовими діями шляхом віддання бойових наказів у стилі "піди туди й захопи те й те...", або "стояти до кінця" з достатньо "мутними" тактичними чи оперативними цілями, призвела до глибших змін у структурі війська, ніж просто "погіршення його методології дії".
Власне, ЗСУ знову перетворились на "міні-СА", із "жорстким контролем та субординацією" у бойовому управлінні, особливо у ланці "батальйон-бригада", із "планомірним" та "канонічно-радянським" методом організації та ведення бойових дій, ну хіба що... "з дронами".
Як на мене, це – помилка.
Приклад?
Авдіївка, Вугледар, Селидово й далі "за списком"...
Класика жанру – вперта оборона населеного пункту, обхід по флангах, наказ – "стояти до останнього", майже незворотне перерізання противником тилових комунікацій, прорив з напівоточення...
До всього цього додаються, скажімо так, "не зовсім вдалі рішення", щодо наявної структури війська, причому як у функціональній сфері, так і просто в організаційно-штатному форматі. Лише одна історія із територіальною обороною у цьому контексті чого варта. І цей список можна продовжувати...
Єдина спроба вийти з цього глухого кута на оперативному рівні, здійснена нашим військово-політичним керівництвом протягом останнього часу, організація та проведення "нелінійної" Курської операції, із вторгненням на канонічну болотяну територію – трохи покращила ситуацію (бо насправді вона цього літа-осені могла бути набагато гіршою, ніж прорив противника до Осколу, падіння Вугледара та Селидового).
Однак у загальному (стратегічному) сенсі це не змінило ситуацію. Російське командування зуміло знайти сили та ресурси – "і туди, і сюди". Поки що...
Потрібна та сама зміна стратегічної парадигми на нашу користь, насамперед – шляхом системних змін в управлінні ЗСУ як фундаменту всіх СОУ. Хоча, звісно, й інші шляхи, наприклад, збільшення обсягів військово-технічної допомоги з боку союзників – нам не завадять, м'яко кажучи.
Мене дивує, що думка про те, що так звані "війни нового типу" не ведуться за канонами та шаблонами операції "Багратіон" 1944 року, ще комусь є незрозумілою.
Нас поки що "рятує" той факт, що кремлівський режим, багато в чому, виявився симулякром, і не таким вже "ресурсно неосяжним" у певних сферах, як йому самому здавалося.
Тому цей безперервний тиск у стилі "дайош Берлін" насправді дається йому важкувато. Й що далі, то рівень важкуватості для нього зростає...
Але у сенсі подальшого ведення війни я на місці нашого військово-політичного керівництва не покладався б виключно на принцип "вони здохнуть раніше, ніж здохнемо ми...", бо цей метод є залежним виключно від зовнішнього чинника, на який ми власними силами можемо впливати лише обмеженим чином.